– Доню! Я дивилася на свою дочку, яка повернулася з 15-річних заробітків, і не вірила своїм вухам. — Доню, — повторила я. — Я ж виростила тобі дітей, а ти відмовляєшся тепер мені ремонт зробити в будинку? Подивися, хата стара, ремонту потребує!

– Доню!
Я дивилася на свою дочку, яка повернулася з 15-річних заробітків, і не вірила своїм вухам.
— Доню, — повторила я.
— Я ж виростила тобі дітей, а ти відмовляєшся тепер мені ремонт зробити в будинку? Подивися, хата стара, ремонту потребує!
А вона спокійно дивиться на мене, ніби це все її не стосується.
— Мамо, я хочу свій бізнес. Мені цей дім взагалі не потрібен. Ти вже слабка, щоб жити сама. Я тебе заберу до себе в квартиру або куплю тобі одну кімнату, і живи собі в ній, а цей будинок ми продамо.
Я відчула неприємний осад.
— Доню, ти ж розумієш, що це дім мого життя? Ми з батьком тут тебе ростили, твої баби й діди тут жили.
— Мамо, подивись на нього, — перебила мене дочка.
— Тут ніякий ремонт уже не допоможе.
Вона говорила так впевнено, так безапеляційно, ніби все вже вирішено.
Я мовчала. Бо що я могла сказати? Колись, коли залишилася одна, я була настільки розгублена, що вирішила оформити будинок на дочку. І тепер він уже не мій.
Але я не могла змиритися. Я все життя вірила, що вона повернеться й буде жити зі мною. Що ми разом відремонтуємо будинок, що тут колись бігатимуть і її онуки.
А виявилося, що вона має зовсім інше бачення.
— І що ти хочеш робити? — спитала я.
— Інвестувати гроші. Я багато працювала, і не хочу закопувати все в цей дім, який все одно старий.
— Але ж ти тут народилася! Тут твоя земля!
— Мамо, я вже давно не тут живу. Моє життя — там, де я працюю, в містах.
— А я? Що мені робити?
— Поїдеш до мене або знайдемо тобі щось зручніше.
Я довго не могла заснути. Думала: а що, як вона права? А що, як я справді застрягла у спогадах, а цей будинок давно вже не дім, а просто стара розвалюха?
Але потім зранку я знову дивилася у вікно, на своє подвір’я, на кожен камінчик у стіні, який клали ще мій дід із бабою, і мені ставало тривожно.
Я не знаю, що робити.
Віддатися на волю дочки й поїхати в невідомість? Чи боротися за свій дім, навіть якщо це здається безнадійним?
Що б ви зробили на моєму місці? Лишатися старіти самій чи зважитися на схилі літ на такі кардинальні зміни?