У мене щелепа відвисла. Мені за комуналку нічим платити. Я за останні гроші купую онукам якісь смаколики. А невістка привезла до мене дітей на ці вихідні на новій машині.

Я навіть не знала, що вона вчиться водити. І навіть не знала, що вони їй купили машину.

Я стояла на ґанку, спираючись на поручні, і дивилася, як невістка паркується біля воріт. Машина блищала на сонці, ніби з автосалону.

— Ой, мамо, а ви що, не знали? — весело сказала вона, висаджуючи дітей. — Це Сашко мені купив! Сюрприз такий.

У мене в горлі пересохло. Сюрприз, значить. А мені от сюрприз — рахунок за газ, який я не знаю, чим оплачувати.

— А я й не чула, що ти водити вчилася, — мовила я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Ну та, ще минулого року почала, просто не хотіла казати, поки не отримаю права, щоб не зурочити.

Я мовчки дивлюся на неї. Молоде, гарне обличчя, щасливе, безтурботне. Діти вже біжать до мене, кричать:

— Бабусю, бабусю, а ми тепер на машині їздитимемо всюди!

А я думаю: а чому ж мені Сашко нічого не сказав?

Поки невістка розповідала, яка машина зручна, яка економна, я мовчала. Я намагалася проковтнути образу. Бо не в машині справа. Я ж не заздрю. Я ж їм тільки добра бажаю. Але мені так тяжко.

Сашко міг би хоча б щось сказати. Він же знає, як я живу. Знає, що у мене кожна копійка на рахунку.

— А я, значить, останнє віддаю, щоб онукам подарунки купити, а вони мені навіть не кажуть про таке, — тихо сказала я, більше до себе, ніж до невістки.

— Ірино Петрівно, ну що ви таке кажете? Це ж наше з Сашком рішення. Ми собі дозволили, бо могли.

Я мовчки розвернулася і пішла в хату. Діти галасливо забігли за мною, тягнучи за руки.

Увечері подзвонив Сашко.

— Ма, ти образилася?

— А ти як думаєш?

Він помовчав.

— Ма, ну ти ж розумієш, у тебе є будинок, дах над головою.

— А платити за комуналку?

— Ну, я ж думав, що ти якось справляєшся.

Я не витримала.

— Ти думав? А коли ти останній раз питав, як я?

Знову мовчанка.

— Ну, я ж допомагаю, коли можу.

— А коли ти можеш? Коли вже зовсім край буде?

Він зітхнув.

— Мамо, ну не ображайся. Давай, я тобі щось передам цього місяця.

Я усміхнулася гірко.

— Не треба мені твоїх подачок, синку. Треба було раніше думати.

Я поклала слухавку.

А тепер, коли невістка з онуками поїхали, сиджу і думаю: може, я таки не права? Може, справді нічого такого, що вони купили машину? Але чому ж так важко на душі від цього? І що мені тепер робити?

Джерело