Чоловік фрілансер, тому ми довго не думали і прийняли пропозицію бабусі, переїхати жити до неї в село. На перший погляд все було добре. Ми повинні були доглядати за бабусею, а в кінцевому результаті будиночок наш.

Але ми й припустити не могли, у що вплутуємося. Коли бабуся пішла в ліс “на хвильку”, а її не було дома пів дня, я підняла “на вуха” все село. І хоча всі мені казали, що бабулька ще всіх нас переживе, я в це не вірила.

– Бабусю, я ж просила не йти самій до лісу, – сказала я, ледь стримуючись.

– Ви хоч розумієте, як я хвилююся, коли вас годинами не можу знайти?

– Віталіно, дитино, – відповіла бабуся спокійно, ставлячи кошик із якимись травами на підлогу, – я тут живу все життя. І ще жодного разу не заблукала. А ви з Василем обіцяли доглядати мене, а не опікувати, мов я безпорадна.

Ці слова прозвучали гостро, бо ще донедавна сама я хотіла бути тим захисником і рятівником для бабусі. Проте коли ми з чоловіком вирішили прийняти її пропозицію й переїхати в старий будинок у селі, навіть не підозрювали, у що вплутуємося.

Адже разом із правом жити в цій хаті ми отримали й “повний пакет”: непередбачувану, вперту, але й дуже вольову бабусю, яка хоч і мала свої вісімдесят, та зовсім не бажала аби ми її “доглядали”.

Я – Віталіна, мені трохи за тридцять. Мій чоловік – Василь, фрілансер, який може працювати де завгодно, аби тільки був інтернет. У нас є син Андрійко, школяр молодших класів.

Ще декілька місяців тому ми орендували двокімнатну квартиру в місті, та коли господар підняв орендну плату, ми зрозуміли, що мусимо щось змінювати. І от саме тоді й надійшла несподівана пропозиція від бабусі Ганни: переїжджайте до мене в село, живіть у хаті, доглядайте господарку, а я перепишу хату на вас.

Звучало заманливо, особливо коли Василь, із його можливістю дистанційно працювати, почав переконувати мене, що свіже повітря піде всім на користь. Андрійко теж був у захваті від ідеї поганяти м’яча в сільському дворі та ловити равликів після дощу. Я працювала вчителькою англійської, але, на щастя, змогла домовитися про вакансію у школі в сусідньому селищі.

Начебто все складалося ідеально: рятівне рішення від бабусі, власний дах над головою, ще й природа щодня довкола. Але ніхто не попереджав мене, що сама бабуся – це такий “тайфун” на пенсії, від якого можна чекати будь-чого.

Наш із Василем приїзд у село на початку здавався чистим задоволенням. Я говорила собі: он, і свіже молоко є, і город із помідорами, і садочок з яблуками. Сусіди вітали нас усмішками, пропонували допомогу, а бабуся гордо казала: це мої онук і онука приїхали, щоб підтримати мене на старості.

Я, власне, вважала, що їй потрібна допомога в побуті. Та бабуся інакше бачила ситуацію: вона вставала на світанку, хутко прибирала дворик, годувала курей, носила воду зі свердловини. Якщо я намагалася їй підсобити, вона крізь зуби кидала: “Дитинко, йди й займайся своїми справами, я вже звикла все робити сама.”

І це було ще пів біди. Найскладніше почалося тоді, коли бабуся спокійно могла зникнути з двору годин на п’ять, а то й довше. Одна справа, якщо вона йшла до клубу, де збираються старші люди поспівати. Але іноді вона просто… ішла в ліс. Ні мене, ні Василя до пуття не попереджавши.

Могла сказати – я на хвилинку гляну, чи визріли там якісь дикороси. А поверталася з двома кошиками грибів аж під вечір. Ми вже сто разів встигали перехвилюватися, а вона, щойно переступала поріг, весело промовляла: “А знаєте, які тут підберезники гарні! Зараз посмажимо!”

Одного разу влітку сталася така пригода, що я зрозуміла, наскільки все може бути серйозно. Того дня вранці почала накрапати злива, та бабуся натягла гумові чоботи й побігла щось робити в городі. Коли ми з Василем прокинулися, її вже не було. Я подумала:

“Мабуть, пішла до крамниці чи до сусідки,” і спокійно зайнялася приготуванням сніданку. Час минав, а вона не поверталася. На вулиці дощ посилився. Я вже стала телефонувати сусідам – ніхто її не бачив. Почала трясти Василя: “Треба шукати, а раптом з нею щось сталося!” Він стривожився, уявивши, що бабуся може десь упасти й травмуватися.

Ми оббігали половину села, а від людей тільки чули: “Та ваша Ганна ще ого-го, ніколи з нею нічого не траплялося.” Але нас це не заспокоювало. Зрештою ми вирішили навідатися в лісосмугу за селом. Тримаючись за парасолю та раз по раз провалюючись у багнюку, ми з Василем кликали її по імені.

У відповідь – лише шум дощу по листях. Коли я вже готова була зірвати голос, раптом здалеку почули знайомий сміх. Виявилося, бабуся мирно сиділа під великим старим дубом, ховала кошик із червоними ягодами. На наші обурені слова відмахнулася:

– Ну ви ж казали, що онуку потрібні вітаміни! То я вирішила набрати ягід, доки злива не перемістилася далі. Трішки заблукала, але все одно знайшла дорогу назад.

Ми одночасно зітхнули з полегшенням і полізли найлегшим шляхом додому, а вона ще всю дорогу нам докоряла: “Боже, як добре жити в селі й насолоджуватися свіжим повітрям, а ви там галасуєте, шукаєте мене, мов я мала дитина.” Може, десь вона мала рацію: жінка з молодості була спритною, витривалою.

Проте я з кожним разом переконувалася: ідея “догляду” за людиною, яка впевнена, що сама впорається краще за будь-кого, – це не про те, що ми собі уявляли.

Головна проблема в тому, що ми з Василем фактично зобов’язалися: слідкувати за здоров’ям бабусі, перейматися господарством, допомагати їй, коли вона вже не може. Але як пояснити їй, що нам справді не байдуже, коли вона зникає без попередження, ризикуючи здоров’ям заради кошика грибів чи ягід?

Ми хочемо допомогти, проте вона розцінює це як обмеження її свободи. З одного боку, ми щасливі мати цей будинок і жити в мальовничому селі, з іншого – ніколи не буває спокою в душі, чи не станеться чергова “прогулянка”, що змусить нас кидати всі справи й мчати на пошуки.

Що робити в такій ситуації? Чи маємо ми право змушувати бабусю жити спокійніше, аби менше хвилюватися? Чи, можливо, краще дозволити їй лишатися собою, з усією її силою й любов’ю до пригод, хай це і тримає нас у постійній напрузі? А ви стикалися з подібними історіями?

Як знаходити золоту середину між турботою про літніх родичів і повагою до їхньої незалежності? Залиште свої думки, мені дуже цікаво почути ваші поради.

Джерело