Більше двох місяців тому ми з Арсеном відгуляли весілля, але так вийшло, що і дня ми не провели під одним дахом.

Я живу зі своїми батьками, а чоловік зі своїм батьком. Річ в тім, що свекор пообіцяв нам ще до весілля, що оформить на нас ділянку землі, а мої батьки зведуть для нас будинок. Але в останній момент свекор передумав.

– Я і так зробив для вас багато. З заповітом вам земля перейде!, – наголосив свекор. А будувати будинок на чужій ділянці мої батьки не хочуть і я їх розумію.

– Слухай, Маріє, може, досить уже цієї комедії, га? – саме так зустріла мене моя подруга Галина, коли я вранці перейшла вулицю, щоб купити булочки в магазині.

– Ви що, з Арсеном і далі живете кожен у себе, наче навіть не одружилися?

Я зітхнула, хоч усмішка з’явилася сама собою. Бо як інакше, коли вся округа вже в курсі, що ми з чоловіком іще жодного дня не провели під одним дахом.

Наше весілля прогриміло на все село, а потім… Виявилося, що ми досі в різних хатах. І не з власної забаганки, а через те, що мій свекор виявився хитрішим, ніж будь-хто міг припустити.

Звати мене Марія. Офіційно я вже кілька місяців як дружина Арсена. Та якщо б не каблучка на моїй руці і кілька фотографій із нашого весілля, можна було б подумати, що ми досі просто зустрічаємося.

Навіть гірше: бачимося тільки в когось удома чи надворі, бо я живу з батьками, а він – зі своїм батьком на сусідній вулиці. І дивина в тому, що мало хто до кінця розуміє, чому так сталося.

Почну з того, що батько Арсена перед весіллям обіцяв: віддасть нам земельну ділянку, а мої батьки на ній збудують новий будинок. Батьки мої зраділи, бо хотіли, щоб я була недалеко від них. Тим більше, вони вже відкладали гроші на все потрібне – від фундаменту до останньої цеглинки.

Спочатку все йшло за планом, і ми домовилися, що після офіційного весілля зробимо папери на землю, почнемо будуватися. Хто ж знав, що одразу після урочистостей свекор скаже: “Я передумав. Хочу, щоб ділянка відійшла вам колись потім, із заповітом.”

Пам’ятаю нашу розмову того дня. Стоїмо всі гуртом на подвір’ї – я, Арсен, мій тато та свекор. Повітря ніби стало густим, коли той вийшов і без будь-яких вагань оголосив:

– Часу ще багато, куди вам поспішати? Будете колись господарювати, а поки з мене досить і того, що ви вже одружені.

Мій тато не стримався:

– То як нам зараз будувати дім, коли земля формально не наша? Це що виходить, ми вкладемо гроші в чуже?

Свекор тільки пирхнув:

– Я вам не чужий, то ділянка все одно в родині.

Арсен спробував вступитися:

– Тату, ж так не годиться. Ти ж обіцяв віддати ділянку відразу, щоб ми могли спокійно будуватися.

На що свекор відповів з удаваною чемністю:

– Ну, я ж не казав, що підпишу все саме зараз. Казав, що земля буде вашою, але не уточнював, коли. От хай мине час – передам за заповітом.

Те, що почалося після цього, складно назвати просто суперечкою. Мої батьки відмовилися вкладати гроші в будівництво, поки земля нам не належить. Я, звісно, не можу їх засуджувати – хто захоче витрачати чималі суми, не маючи жодних гарантій?

І ось результат: я залишилася в батьківській хаті, а Арсен – у своїй. Він ніби й прагне щось вирішити, але водночас боїться піти проти власного батька. Говорить:

– Ти не знаєш мого тата, з ним нема ради. Якщо він щось вирішив, то переконати його неможливо.

Але я думаю інакше: якщо людина справді хоче зберегти сім’ю, то зможе поборотися, хай би що там було. Та Арсен чомусь обирає мовчання. Виходить, ми вже більше місяця, як офіційно подружжя, а живемо, наче два випадкові гості в двох окремих домівках.

Найгірше те, що сусіди й селяни не втомлюються сипати жартами:

– Ви там що, вирішили пожити “цивілізовано”? Спершу штамп у паспорті, а потім кожен собі в ліжко?

Чи:

– А, може, й краще так? Нема сварок, нема галасу, кожен на своїй території.

У мене ж на душі не надто весело. Я люблю Арсена, інакше б ми не сходилися докупи. Але що це за життя, коли мені іноді навіть ніяково з подругою поділитися чимось радісним, бо тієї радості наче й нема: заплановане майбутнє застигло через несподівану поведінку свекра.

Пам’ятаю, днями зателефонувала подруга Леся:

– Маріє, ти певно насміятися з мене хочеш, але я так і не можу зрозуміти, у вас там все нормально? У мене відчуття, що ви й не плануєте жити разом.

– Та плануємо, – кажу я, – тільки, схоже, без землі ми будемо довго планувати.

Вона ще жартома:

– То купіть собі намет і живіть на тій ділянці під зорями. Хоч буде привід до сміху в селі.

Смішно, та боляче водночас.

Мій тато заявив прямолінійно:

– Поки свекор не дотримається слова, я не хочу бачити, як Арсен переступає наш поріг з усмішкою, ніби нічого не сталося.

Я намагалася його вмовити, мовляв, Арсен тут нічого не вирішує, все залежить від свекра. Але тато стоїть на своєму:

– Якщо він не вирішує, то хто вирішує? Або він йде до батька і вмовляє його дотриматися обіцянки, або хай не ображається, що у нас для нього двері не відчинені.

Отака ми “щаслива” родина. Колись я думала, що після весілля ми з Арсеном будемо прокидатися поруч, разом снідати, планувати вихідні, почуватися одне в одного під рукою.

Натомість маємо цей дивний формат: ми досі телефонуємо одне одному ввечері, щоб розповісти, як минув день. А коли зустрічаємося, кожен раз відчуваємо себе ніби зайдами – то в моїй хаті від недружелюбної атмосфери, то в нього, де свекор дивиться скоса, мовляв, чого нам треба.

Арсен іноді пробує жартувати:

– Зате не сваримося, правда?

А я не знаю, що й відповісти. Бо на душі важко. Мені двадцять п’ять років, я хочу нормальної сім’ї. Хочу власне подвір’я, дітей у перспективі, звичайні радощі, які мають подружні пари. А замість цього сиджу під дахом своїх батьків і почуваюся не дружиною, а студенткою на канікулах.

Як далі бути – не знаю. Люблю Арсена, але починаю сумніватися, чи моя любов витримає такий стрес, коли мій чоловік не робить рішучих кроків. Та й до свекра довіри вже немає: якщо він на старті нашого шлюбу так нас із татом обвів навколо пальця, то що буде далі?

Здається, мені пора визначатися: терпіти і сподіватися, що колись свекор таки виконає обіцянку, чи вимагати від Арсена реальних кроків – нехай або розмовляє з батьком, або шукає окреме житло (орендоване чи куплене), аби ми нарешті стали жити разом. Бо тепер мені трохи соромно навіть називати себе дружиною, коли все це виглядає так сумбурно і кумедно водночас.

Скажіть, будь ласка, як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто чекати, поки все само владнається, чи, можливо, краще вже зараз рішуче діяти, не боячись образити ні чоловіка, ні свекра?

Що б порадили?

Джерело