— Дмитре, ану потримай! – Марина сунула готовенького, відмитого до скрипу і обурено волаючого молодшеньку дитину чоловікові, і підхопила на руки доньку. – Денису скажи, щоб математику доробив! А то так і просидить, уткнувши ніс у телефон, а потім спати завалиться. А завтра в нього контрольна!

Соня, відчуваючи, як нервує мама, обняла її за шию і зашепотіла на вухо:

— Я тебе люблю! Навіть, коли ти трошки кричиш…

Для своїх майже п’яти рочків, Сонечка була дуже розвиненою дитиною. Як казали бабусі, навіть із перебором. Вона дуже рано почала говорити, і до своїх років мовлення вже освоїла настільки, що часом приводила в стан, близький до колапсу, людей, які її оточували, коли заявляла що-небудь на кшталт:

— Вибачте, але мені не хотілося б вам заважати. Я посунуся.

Звісно, вона не складала настільки довгі й часом витіюваті фрази сама, а просто повторювала їх за бабусею з боку батька, яка працювала викладачкою у виші й була одним із провідних філологів на своїй кафедрі. Сонечку, єдину свою онуку, вона любила до безпам’ятства, і проводила з нею весь свій вільний час, займаючись розвитком дитини.

Олена Тимофіївна, бабуся Соні, готова була годинами безперервно читати онучці книжки, вчити з нею віршики, відповідати на нескінченні «чому» і «навіщо», і пити чай з крихітних чашок дитячого порцелянового сервізу, який сама ж і привезла улюблениці з чергового відрядження. Коли бабуся Софії не працювала філологом, вона ставала цілком собі приємною жінкою.

Це на роботі її боялися всі – від студентів до колег, а в присутності Соні Олена Тимофіївна танула, як торішній сніг, і дозволяла онучці вити з себе навіть не мотузки, а канати, здатні витримати будь-які нервові потрясіння.

Цю її особливість вельми цінувала мама Софійки, Марина, яка з радістю довіряла онуку свекрусі, висловлюючи своє невдоволення лише тоді, коли Олена Тимофіївна відмовлялася так само близько спілкуватися з братами Соні – Денисом і Сашком.

— Вони теж ваші онуки. Мені не хотілося б, щоб ви ділили дітей за будь-якою ознакою, чи то стать, чи то рівень стабільності слуху в окремо взятих стресових ситуаціях.

Марина була колишньою студенткою Олени Тимофіївни і часом, забуваючись, переходила з нормальної на зрозумілу свекрусі мову, щоб зробити їй приємне.

— Марино, рівень слуху тут ні до чого! Але коли Денис мало не вилетів на дорогу на своєму самокаті в той момент, коли я тримала на руках Соню і не могла його зупинити, у мене просто не залишилося пристойних слів. А лаятися при дітях – це недозволено! Тому, не тисни на мене і мої родинні почуття до улюблених онуків. Так! Я їх люблю! Але з хлопчаками, як показала практика, не справляюся.

А безпека найважливіша. І потім, ти ж знаєш, як я мріяла про внучку! Не відбирай у мене мою мрію, намагаючись підмінити її іншою. Хіба погано, що в дитини буде бабуся?

— А решта «дітей» як повинні вас розуміти в обставинах, що склалися? – Марина трохи виходила з себе, як зазвичай, коли справа стосувалася її дітей, і починала трохи «тролити», за висловом Дениса, Олену Тимофіївну. – Їм же прикро!

Бесіди ці велися з регулярністю, гідною найсуворішої системи, але особливо не позначалися на стосунках у родині. Марина знала, що Олена Тимофіївна по-своєму любить усіх онуків, але, зважаючи на свої потаємні страхи, завжди обирає найменш небезпечний варіант, який не здатен завдати їй великого занепокоєння. Соню

Заняття з бабусею давали чудовий результат, і Марина була задоволена тим, як розвивається її дочка, завдяки спілкуванню зі свекрухою.

Із хлопчаками ж Марині допомагала, як правило, мама.

Дружина і дочка офіцера, Галина Аркадіївна, була вольовою, сильною, сміливою, і вельми простою у спілкуванні. Під час знайомства вона спочатку шокувала сваху своєю любов’ю до мотоспорту.

Але потім навіть кілька разів покатала Олену на своєму байку, за яким доглядала з тією ж несамовитістю і старанністю, з якою дбала про чоловіка, доньку та онуків. Подумаєш, задачка! Чоловікові теж потрібно допомагати, щоб у нього правильно працювали мрії та думки у співвідношенні з реальністю і ум за розум не заходив, коли не треба.

Онуків своїх Галина Аркадіївна любила значно більше, ніж свій мотоцикл, а тому, навіть коли починався мотосезон, завжди знаходила час, щоб побути з ними і допомогти доньці.

Марина ж, яка завжди мріяла про велику сім’ю, втіливши частину своїх життєвих планів у реальність, вийшла на роботу. Але поєднувати її з вихованням дітей виявилося не так-то й просто.

Роботодавцю ж не важливо, що у Соні соплі, у Дениса чергова підліткова криза, а маленький Саша відмовляється засинати без мами, яка затрималася десь, намагаючись вирішити поставлені перед нею керівництвом завдання. І на сімейній раді було вирішено, що допомагати з дітьми повинні всі. Без винятку.

Обов’язки було розподілено досить швидко. Сонею опікувалася Олена Тимофіївна, яка возила дівчинку на танці та англійську, а хлопчаки дісталися Галині Аркадіївні, яка допомагала Денису робити уроки, попутно пояснюючи, як поводитися по-чоловічому в потрібний момент, і няньчила Сашу. Щоправда, з останнім виникли проблеми.

Сашко погано спав, вередував і вимагав маму. Щоразу, слухаючи, як бабусі описують їй минулий день, Марина картала себе за те, що залишає дітей і йде на роботу.

Виходу в неї особливо не було. Чоловік зашивався, і потрібно було допомогти йому, щоб підтримувати сімейний бюджет на гідному рівні, але все-таки черв’ячок сумнівів поселився в душу Марини, яка розуміла – час – це єдине, що ні їй, ні дітям ніхто не поверне.

Вона шукала варіанти, як змінити ситуацію, і не знаходила, поки подруга не порадила їй влаштуватися викладачем в онлайн школу.

— Ти чудовий педагог! І напрацювання в тебе авторські. Та тебе ще вмовлятимуть, щоб ти погодилася з ними працювати! Пробуй!

І Марина спробувала. У грошах, звісно, втратила, але незначно. І змогла, нарешті, видихнути і відчути себе не єхидною, а матір’ю.

І все б нічого, але одного разу вранці, прокинувшись, Марина охнула, штовхнула в бік чоловіка, який солодко спав, і ледь встигла добігти до ванної.

— Маринко, що трапилося?! Тобі погано?! – примчав за нею чоловік, але Марина вже сиділа на бортику ванни і самозабутньо ревіла, сама не розуміючи, від щастя чи від несподіванки.

— У нас буде дитина, Дмитрику…

Новина була оглушливою. Усіх дітей до цього Марина з Дмитром планували. Вони були досить відповідальними для того, щоб утішати себе бесідами про зайчиків і галявини, і звикли покладатися на свої сили, плануючи сімейний бюджет. Але, як глибокодумно сказала Олена Тимофіївна, не побоявшись здатися банальною:

— I на мудрім дідько на Лису гору їздить…

Цим вона довела Марину до сліз і змусила розлютитися, за що тут же поставила собі плюсик, коли побачила, що невістка перестала працювати водоспадом без діла. Нехай уже краще від злості плаче, ніж від страху перед майбутнім.

— Ну? І чого ти ридаєш? Ти що, сама?! Тобі допомогти нікому?! Ми з Галею, слава Богу, ще в силах і готові працювати бабусями на півставки. А треба буде, так і на повну! Тож, витирай свої оченята, і йди вже вмийся! А то Сашко прокинеться – злякається! Виносимо, дамо життя, виховаємо! І нічого тут ридати!

– Олена Тимофіївна обійняла Марину і підморгнула Галині. – Що стоїш, бабусю? Радість у нас!

Крихітна Марійка з’явилася на світ раніше терміну. За кілька днів до цього Денис прийшов зі школи, ледь волочачи ноги, і оголосив Марині:

— Мамо, я спати!

— Втомився?

— Так…

Лікар, якого викликала Марина, оглянувши хлопчика, порекомендував їй одразу ж покинути дім:

— Небезпечний термін у вас, а тут усе серйозно. Є, кому з родичів за хлопчиком доглянути?

Марина задумалася. Олена Тимофіївна напередодні полетіла на черговий симпозіум, Галина з чоловіком поїхали в санаторій, а Дмитро був у відрядженні.

— Ні, – похитала вона головою.

– Нікому поки що. Я маску одягну, і буду обережна.

— Справа ваша, звісно, але я не став би ризикувати.

Як все пройшло Марина майже не пам’ятала. Її привезли в лікарню уже в забутті. Температура трималася, незважаючи на всі зусилля лікарів, і щойно Марину трохи стабілізували, на світ з’явилася Марійка.

Уся сім’я згуртувалася навколо малятка і Марини. Навіть Денис, якого раніше було не допроситися прибрати у своїй кімнаті, носився будинком із пилососом і ганчіркою, і сюсюкав із молодшою сестричкою, коли йому це дозволяли бабусі.

— Денисе, вона коли-небудь виросте, – Соня дивилася на крихітні пальчики Марійки, які чіплялися за її палець.

— І що? – Денис, який допомагав матері розкладати випрані дитячі дрібнички, хмурився.

— І все тобі пригадає, – ласкаво посміхалася братові Соня.

— Що саме? – втрачав терпіння Денис.

— Твої ніжності ось ці! Мамо, а зі мною він теж так сюсюкав?

— Ні! – сміялася Марина. – Коли ти зʼявилася, у Дениса був стрес.

— Чому?

— Він образився на нас із татом, за те, що ти дівчинка.

— Ах, ось як?! – Соня насупилася. – А я  думала, що старший брат мав би радіти, що в нього така сестра!

— Соню, ну я ж не був тоді з тобою знайомий! – брався було виправдовуватися Денис, але тут же фиркав, дивлячись, як котиться зі сміху Марина. – Мамо! Ти спеціально, так?!

— Ну, звісно! Влаштували тут! Соня – говорити ласкаво з малюками потрібно! Вони від цього ростуть добре. Як твої фіалки! Пам’ятаєш, чому тебе бабуся вчила?

— Говорити з квітами. Їм це корисно.

— Працює?

— Навіщо ти питаєш? Сама ж бачила, як вони цвітуть! Значить, допомагає.

— От і не чіпляйся до Дениса. У нього тепер не одна, а дві молодші сестрички. А це вже подвійна відповідальність. Розуміти треба!

Марина дивилася на дітей і думала про те, яка вона щаслива. Усе, чого вона хотіла від цього життя, у неї було. Сім’я, діти, дім. І нехай не завжди легко давалося їй це щастя, але це було дрібницею порівняно з тим, що мрія її, найзаповітніша, найбажаніша, здійснилася. Варто було тільки в неї повірити…

Утім, одне бажання в Марини все-таки залишалося. На потім. Крихітне таке, майже незначне, але вона дала собі слово, що обов’язково виконає його, коли прийде час і Марійка трохи підросте.

Бажання це було простим і нехитрим. Марина мріяла коли-небудь залишити дітей на чоловіка і бабусь, вийти з дому на самоті, знайти першу кав’ярню, яка трапилася дорогою до торгового центру, і випити величезну чашку дуже смачного капучино на гордій самоті, а потім купити собі червоні туфлі на шпильці.

Чому саме червоні і чому на шпильці, Марина не відповіла б, навіть запитай її хто-небудь про це. Просто хотілося їй такі туфлі, і все! Що вона, не жінка чи що?!

Але ось до того, що хтось підслухає те, про що вона мріє, Марина готова не була.

— Марино, тобі потрібно влаштувати собі вихідний! – тон Олени Тимофіївни не мав на увазі відмови. Вона тримала на руках Марійку і пританцьовувала на вимогу Соні, яка вирішила, що їй потрібно терміново навчитися танцювати танго.

— Колись потрібно… – Марина, яка прасувала білизну, дивлячись на те, як танцюють донька і свекруха, кивнула. – Хочу! І кави хочу, і по магазинах без хороводу.

— І що тобі заважає?

Марина задумалася.

Та загалом нічого й не заважало. Олена Тимофіївна у відпустці, батьки із санаторію давно повернулися, і готові були доглянути за хлопчаками.

— Напевно, ви маєте рацію. Відпустите?

Олена Тимофіївна навіть відповідати не стала. Просто приїхала наступного дня зранку, і мало не стусанами вигнала Марину з дому.

— Іди-іди! Гуляй! Тобі корисно! І не хвилюйся! Про графік годувань я пам’ятаю, а телефон у мене в кишені. Галя приїде за годину. Впораємося!

Вийшовши з дому, Марина спочатку навіть розгубилася трохи. Уперше за довгий час ніхто не стрибав навколо неї, не просився на руки, не вимагав уваги. Десь під лопаткою в неї засвербіло, і Марина приснула:

— О! Крильця ріжуться!

Кава була чудовою.

Марина уткнула ніс у чашку, намагаючись не поглядати щопівхвилини на телефон, який поклала на столик перед собою. За сусіднім столиком молоденька мама намагалася впихнути в примхливця-сина хоча б половинку булочки, і тихо голосила:

— Ну в кого ти такий? Чому щоразу потрібно тебе вмовляти?! Смачна ж булочка! Твоя улюблена! Ну що не так, га?! Їсти не будеш – не виростеш!

Марина зловила погляд хлопчиська, який явно потішався над маминими стараннями, і крадькома показала йому язика. А нічого!

Нехай не мотає мамі нерви. Їх там уже майже немає, судячи з її страждань.

На витівку Марини хлопчисько відреагував так, як було задумано. Від подиву відкрив рота, і шматок булки тут же опинився там, де треба.

Переглянувшись із матір’ю шибеника, Марина посміхнулася і, розрахувавшись за каву, вирушила до виходу. Попереду на неї чекали магазини!

Однак, у торговому центрі все пішло зовсім не так, як було задумано. Марина давно вже не була тут, вважаючи за краще замовляти товари через інтернет, бо це було простіше, і якийсь час просто блукала по поверхах, розглядаючи вітрини і дивуючись тому, як все змінилося.

За годину вона схаменулася і зрозуміла, що купила кросівки хлопчакам, сукню для Соні і новий костюмчик із ніжним мереживом для Марійки. А ще якісь іграшки, олівці та книжки, і ще купу всіляко-різного, але абсолютно точно не того, що було потрібно їй. Проходячи повз дитячий майданчик, на якому гралися малюки, вона присіла на хвилинку на лавку і замислилася.

Чому їй не спало на думку не заходити в дитячі магазини? Чому вона не пішла туди, куди спочатку збиралася? Чому, сидячи на лавочці, вона роздивлялася дітлахів і розуміла, що відчайдушно хоче додому, до своїх дітей? Хоче обійняти Дениса і Соню, чмокнути в ніс Сашу, притиснути до себе сонну Марійку…

Марина розуміла, що, з одного боку, все правильно, і це просто тому, що вона любить своїх дітей і свій дім, а з іншого… Вона просто розучилася жити сама по собі. Була дівчинка Марина, яка гуляла, коли й де хотіла, якщо їй дозволяли, дорожила тими, хто був поруч, любила батьків, але від самого маленького віку чула фразу, що набила згодом оскому:

— От, вийдеш заміж, і плакала тоді твоя свобода! Будуть чоловік, діти, дім. Завжди знайдеться, чим зайнятися і завжди ти комусь будеш потрібна тут і зараз. Ось тоді ти зрозумієш, як добре було бути маленькою!

І ось, у Марини був дім, був чоловік і діти, і не було тієї свободи, яка п’янила її колись і про яку вона так мріяла ще зовсім недавно…

Вона перебрала пакети з покупками ще раз, помилувалася на кумедного хлопчиська, який корчив пики дівчинці, яка ревіла чомусь, попутно обережно торкаючись її щік і прибираючи з них сльозинки, а потім посміхнулася і піднялася з лавки, на якій сиділа.

Досить! Нагулялася! Час і честь знати!

Марина бадьоро покрокувала до виходу, і ніхто з тих, хто йшов їй назустріч, не міг зрозуміти, чому так широко і відкрито посміхається ця жінка з купою пакетів у руках.

А все було просто. Марина відповіла собі на найголовніше запитання, яке цікавило її весь цей час. Якщо вона так мріяла про день, у якому не буде дітей і чоловіка, то це означає, що вона погана мати і дружина?

— Нічого подібного! – пробурмотіла вона собі під ніс, зупиняючись біля вітрини взуттєвого магазину.

За склом красувалися туфлі. Ті самі. З мрії. Червоні, на височенній шпильці, яку Марина дозволяла собі тільки до появи на світ Дениса, та й то рідко. І туфлі ці були настільки чудові, що вона не задумалася навіть на мить.

Не подумала, до якої сукні вони пасуватимуть, і навіщо взагалі їй потрібні, якщо мине ще зовсім небагато часу, і Марійка затупоче сама, а найкращим взуттям, яке опиниться на ногах Марини, будуть кросівки. Усі її діти дуже швидко бігали, навчившись ходити, і вона чомусь була впевнена, що Марійка не стане винятком.

Але туфлі немов чекали на неї. Марина пройшлася, намагаючись зрозуміти, чи не втрачено навички, і з полегшенням розсміялася.

— Дівчино, ну що ви! – правильно зрозуміли її консультанти. – Це як на велосипеді. Раз навчилася – вже не забудеш! Беріть! Ці туфлі точно ваші!

Зазирнувши в магазин косметики, Марина додала до туфель нову помаду, і вже біля каси глянула на себе в дзеркало.

Це все ще вона… Втомлена, з легкою тінню під очима, і трохи розпатланою, нашвидкуруч скрученою гулькою. Дмитрові завжди подобалося довге волосся, і Марина не хотіла змінювати зачіску, хоча на те, щоб доглядати за собою так, як це було до появи на світ Марійки, у неї вже не завжди вистачало сил.

Що ж… Зачіску можна і поміняти. А ще можна виспатися, щоб пішла тінь, яка турбувала її. І змінити улюблену футболку на блузку, яку подарувала нещодавно мама.

Але тепер Марина точно знала – навіть якщо вона змінить щось у своїй зовнішності, планах чи навіть мріях, це все одно буде вона. Така, яка є. Зі своїми радощами й печалями, з дітьми та рідними людьми, для яких її добробут важливіший за власний комфорт, коли їй це справді необхідно.

А чи це не щастя?

Бути собою і жити з мрією, яка хоч і змінюється, але завжди залишається з тобою. Адже головне в ній зовсім не те, якою вона буде, а те, що її можна і треба не втрачати.

А ще тепер Марина знала, що для того, щоб зрозуміти, наскільки велике в тебе щастя, потрібно іноді отримувати на додачу до нього маленьку радість.

І нехай це будуть туфельки або губна помада, морозиво або гойдалки, хованки, у які ти зіграєш із дітьми, або просто рідні й кохані люди поруч. І твоя мрія стрепенется, згадає про те, що в неї є крила, і розкине їх широко-широко, так, щоб обійняти всіх, кого ти любиш…

Марина поспішить, заквапиться додому, мружачись, немов кішка, від сонечка, що б’є в очі вже по-весняному, і від радості, що її чекають і люблять.

Вона відчинить двері у свій дім, і розкине руки, ловлячи своє щастя, яке здивовано ахне, і заскаче сонячними зайчиками їй назустріч:

— Мамо! Ти вже повернулася?! Ура!

КІНЕЦЬ.