Андрій поспішав додому. День видався непростим – проблеми на роботі, затори, втома. В офісі він пропрацював уже понад десять років, але останнім часом все частіше замислювався, що ця робота тисне на нього.

Йому подобалося те, чим він займався, але постійні переробітки, невдоволення начальства та відчуття, що він просто витрачає своє життя на нескінченні звіти, змушували замислитись, що далі.

Вдома на нього чекала маленька двокімнатна квартира, кіт, якого він колись підібрав на вулиці, і стос непрочитаних книг, які він відкладав на потім. Він мріяв про тишу, гарячий чай і пару годин без метушні.

Але тільки-но звернув у своє подвір’я, як помітив щось дивне. На автобусній зупинці, прямо на лаві, сиділа жінка. Років шістдесяти, може, трохи більше.

У поношеному пальті, з пластиковим пакетом у руках. Навколо снували перехожі, але ніхто на неї не звертав уваги.

Андрій й сам би, можливо, пройшов повз, якби не один момент – вона плакала. Не схлипувала, не скаржилася, просто сиділа, дивилася перед собою і зрідка втирала очі краєм рукава.

Він зупинився. Внутрішній голос говорив: “Не лізь, це не твоя справа”. Та й утома брала своє. Але щось усередині не дозволило просто піти. Він ступив ближче.

– Вам погано? – Запитав він.

Жінка здригнулася, наче її висмикнули з думок. Подивилася на нього з розгубленістю, трохи наполохано.

– Ні… Все нормально… – голос слабкий, стомлений.

Андрій сів поруч.

– Ви вже хвилин двадцять тут сидите, – лагідно сказав він. – Може, чимось допомогти?

Вона зам’ялася. Повернула пакет у руках, ніби шукала у ньому відповіді. Декілька секунд мовчала, роздумуючи, чи варто взагалі говорити з незнайомцем.

– Та чого тут… – нарешті зітхнула вона. – Просто… додому йти не хочеться.

– Чому? – Андрій подивився на неї уважніше.

Жінка знизала плечима, але не одразу заговорила. Наче перевіряла, чи можна довіряти цій людині. Потім тихо посміхнулася:

– Та хіба це вам цікаво? Що вам до старої баби?

– Я просто спитав, – спокійно відповів Андрій. – Іноді легше, коли просто виговоришся.

Вона ще раз оцінювально подивилася на нього, потім тихо сказала:

– Там немає нікого. Чоловіка не стало рік тому, син далеко, онуки… – махнула рукою. – А сьогодні б йому сімдесят виповнилося.

– Купила торт, свічку, а потім подумала: а кому це все? Сама собі свято влаштую, чи що? От і сиджу.

Вона трохи опустила голову, наче пожаліла, що все це сказала. Андрій мовчав, даючи їй час.

Андрій мовчки кивнув головою. Він зрозумів, що не знає, що сказати. Тому що іноді слова не допомагають. Але допомогти можна інакше.

– У мене чайник саме скипів удома, – сказав він. – Чай з м’ятою, гарний. Хочете, складете мені компанію? А то я один, а одному пити сумно.

Жінка здивовано глянула на нього. Довга пауза. Вона посовалася на місці, стиснула пальці на ручці пакета.

– Навіщо це вам? – нарешті спитала вона.

Андрій знизав плечима.

– Просто не люблю, коли хтось сидить один і сумує. Та й мені самому не завадить компанія.

Людмила із сумнівом подивилася на нього.

– Зараз стільки всього… люди різні… а ви отак незнайому бабку до себе кличе.

– А чому б і ні? – усміхнувся він. – Ми ж сусіди, мабуть. Може, навіть в одному будинку живемо.

Вона замислилася, провела пальцем по краю пакета, наче зважувала всі «за» та «проти».

– А ви точно не ..? – спитала вона раптом, і в її голосі промайнула тінь іронії.

Андрій усміхнувся.

– Точно. Вони, начебто, не пропонують м’ятний чай.

Людмила зітхнула та нарешті кивнула:
– Ну… якщо так, то ходімо.

Вона встала, стиснувши в руках пакет, наче боялася передумати в останній момент.

– Я, до речі, Людмила.

– А я Андрій, – усміхнувся він. – Тепер точно не незнайомці.

Вони сиділи на кухні, пили гарячий чай і говорили. Людмила розповідала про те, як раніше всією сім’єю пекли пироги на свята, як її чоловік любив майструвати, та завжди робив меблі сам.

Андрій слухав, іноді вставляючи короткі репліки, але більше мовчки, розуміючи, що жінці просто треба виговоритись.

– А ви самі давно один живете? – Раптом запитала Людмила, дивлячись на нього поверх кухля.

Андрій усміхнувся.

– Та вже років п’ять, мабуть. Був одружений, але не склалося. Розійшлися спокійно, без скандалів. Просто зрозуміли, що стали чужими. Вона поїхала в інше місто, а я лишився тут.

Людмила співчутливо кивнула.

– Дітей немає?

– Ні, не встигли, – відповів Андрій. – А тепер все якось… та й звик уже.

Людмила зітхнула.

– Так, самотність – справа не проста. Іноді думаєш: «Як добре, що ніхто не заважає», а потім раптом ловиш себе на тому, що розмовляєш із телевізором, – посміхнулася вона.

Андрій засміявся.

– Ну, я маю кота для цього. З ним можна обговорити підсумки дня.

Вони ще трохи поговорили. Людмила розповідала про свою молодість, про сина, який рідко приїжджає, про подруг, з якими вже давно не бачилася. А потім глянула на годинник і зітхнула.

– Дякую, гарний ти чоловік, – сказала вона, зав’язуючи шарф.

– Я, мабуть, піду. На душі стало легше.

– Якщо що, заходьте, – усміхнувся Андрій. – У мене завжди є чай. Вона вдячно кивнула та пішла. А Андрій довго стояв біля вікна, спостерігаючи, як вона йде в сутінках через двір.

З того часу Людмила заглядала до нього час від часу. Іноді просто випити чаю, іноді принести домашнє варення, або теплі шкарпетки, які вона в’язала довгими вечорами. Вони говорили про життя, обговорювали новини, згадували минуле.

І Андрій зрозумів, що навіть випадкова зустріч може змінити щось важливе. Тому, що інколи досить просто послухати, щоб дати відчуття, що ти комусь потрібний хоч на мить.

Бо самотність – це боляче, та нестерпно. Тож не забувайте своїх рідних. Не дайте їм відчути себе самотніми…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.