– Подивися на себе, на кого ти стала схожа! – гидливо сказав чоловік. – А я ж закохався в дівчину з модельною фігурою! А така ти мені… вибач, але не потрібна!

Юля подивилася на себе в дзеркало і зітхнула. Відображення засмучувало. Першим в очі кидався живіт, потім великі стегна. Але ж їй лише тридцять два роки. Що ж далі-то буде?

Чоловік Артем купив Юлі абонемент у спортзал. Подарунок із натяком. Товстим і однозначним. Неспортивна Юля спробувала позайматися. З бігової доріжки вона в жаху сповзла за три хвилини, з велотренажера – за п’ять.

– Може, вам із басейну почати? – запропонувала тренерка.

– А я схудну від нього? Від басейну?

Висока дівчина з ідеальними формами знизала плечима й ухильно відповіла:

– Ну… хоч дихалку розробите. Потім уже можна буде тренажери підключати.

Юля зрозуміла, що від басейну толку буде мало. Пішла на аеробіку, і вже виповзла звідти через десять хвилин. Боже! Та як вони всі так спритно стрибають, нахиляються і ноги піднімають?!

Як-як? Зрозуміло, як. Животів немає – нічого не заважає нахилятися. І ноги в них стрункі, легкі, чому не підняти? А в Юлі кожна нога важить Бог знає скільки.

Перша зайва вага приліпилася ,коли вона була при надії. Після появи дитини Юля сподівалася на природний процес схуднення – тіло ж було в русі. До дитини встань, одягни-переодягни, на вулицю звози. Вдома теж справ вистачало. Але замість того, щоб худнути, Юля чомусь стала набирати вагу далі.

Вона пішла до свого лікаря, яка вела її. Тетяна Леонідівна сказала:

– Здай кров. Якщо що, випишу тобі правильні гормони, і вони допоможуть скинути вагу.

Кров було здано. Як і думала лікарка, у Юлі виявився гормональний збій. Тетяна виписала їй таблетки:

– Все має прийти в норму.

І тут почалося найвеселіше. Від виписаного препарату Юлі було настільки погано, що вона навіть подумала, що йде на той світ.

То слабкість накотить, то в піт кине, то нудить. І замість того, щоб піти до іншого лікаря, і далі обстежуватися, Юля кинула пити препарат. Ніколи молодій матері займатися лікуванням! У неї занадто багато справ.

А вага все додавалася і додавалася. Іноді Юлі вдавалося трохи скинути. Вона знаходила корисні дієти і кілька днів готувала собі правильну їжу. Потім розуміла, що витрачає на цю метушню занадто багато часу, та плюс її мучив голод на такому харчуванні.

І Юля зривалася, наїдаючись і набираючи нові кілограми. І ось він настав! Той день, коли чоловік сказав Юлі в обличчя, що вона – жирна. Ну, не так сказав, але сенс був вкладений такий.

– Ти ж бачиш, я намагаюся! У мене не виходить.

– Денис у вересні піде до школи. Ти намагаєшся сім років. Але стало гірше. У зал і то ходити не стала!

– Мені там важко! Я намагалася. Я задихаюся, все пливе перед очима!

Юля ніби казала: мені погано, важко, ти маєш підтримувати мене. Співчувати мені. А ти мене ще й добиваєш!

– Юлю, а ти пам’ятаєш, коли в нас був інтим востаннє?

Вона завмерла. Ну… був колись… місяців шість, чи що, тому. Шість?! Юля жахнулася, коли усвідомила цю думку.

А коли прийшла наступна, Юлин великий живіт скрутила судома болю. Це була навіть не думка – здогадка. Але логічна, і вона запитала:

– У тебе хтось є?

Звісно, у нього хтось є! Навряд чи в Артема теж не було півроку. Очевидно, що не було тільки в неї.

І мабуть, цей “хтось” уже глибоко пустив коріння в душу Артема, інакше він так і мовчав би про Юлину зайву вагу.

Артем не став нічого казати. Не було сказано важливих слів, що ставлять крапку у стосунках. Він промовчав і пішов збирати речі.

– А що я Денису скажу?! – вигукнула Юля, витираючи зрадницькі сльози. – Що я скажу йому?

– Скажи, що в нас із ним усе за планом. Куди збиралися, туди й підемо.

Тут Юля згадала:

– А мамі-то я що скажу?

Мама – це серйозно. Мама заклює тепер. Як же… не змогла сім’ю зберегти.
Артем зібрав речі і пішов. Юля, опухла і з червоними очима, пішла в садок за Денискою. Днями ще випускний у садку намічався. А вона не запитала в Артема, чи піде він на випускний. І взагалі, чому на таку непросту тему Юля одна повинна з сином говорити? Нехай би Артем теж у цьому брав участь.

Денис на звістку про те, що тато поживе в іншому місці, відреагував болісно. Простіше кажучи, образився. І коли в неділю мав іти з батьком на політ в аеротрубі, син сказав Юлі:

– Я не піду. Скажи йому.

– Синку, так не можна. Він же твій батько!

– А я не хочу!

– Не хочеш в аеротрубі політати? – зайшла з іншого боку Юля.

– Ні. Мені й так нормально.

Юлі було страшно розповідати Артему правду, і вона збрехала, що Денис трохи прихворів – застудився. Здається, Артем відчув полегшення, коли вона зателефонувала йому. Мабуть, було соромно дивитися синові в очі.

Сама Юля щоночі тепер плакала. Оплакувала свою розбиту долю. На ніч вона наїдалася – жаліла себе і тішила. А вночі накочувало все одразу. І каяття – навіщо, ну навіщо ось вона знову зірвалася?! І туга – як же їй тепер одній? Усе життя самій?

З мамою відбулася дуже неприємна розмова, саме така, яку Юля й чекала.

– І що ти робитимеш без чоловіка? Усі як люди, а ти… неповноцінна!

– Мамо, ти теж живеш сама! І нічого страшного…

– Ох, Юлько! Та як ти можеш порівнювати. Я – вдова, а ти не змогла чоловіка втримати. Куди ось ти так роз’їлася, як корова? Не дивно, що він утік!

– У мене гормональний збій!

– Так лікуй! А взагалі, це все відмовки. Немає сили волі рот зашити, так і скажи.

Так періодично, під час зустрічей і телефоном, мама пиляла Юлю. Артем раз на місяць кидав якісь гроші їй на рахунок із сухою припискою: “Денису”.

А син… син – єдиний, хто радував Юлю. Денис пішов у перший клас і добре вчився. Намагався допомагати вдома.

Юля працювала ріелтором. У своєму районі. Вона забирала Дениса після подовженого дня і закидала додому, сама ж могла ще поїхати на показ. Ринок був не надто рухливим зараз, та що там… стояв ринок, можна сказати. Але на життя заробити вистачало.

Мати Юля про допомогу з дитиною просити не стала, а сама Тамара допомогу не пропонувала. Юля поступово почала заспокоюватися. Їй здавалося, що ще трохи, і вона зможе сказати собі: “Я це пережила!”

Пережила розлучення. Щоправда, з-за рогу майбутнього життя вже визирало інше переживання: кому вона потрібна в тридцять із хвостом і така товста.

Чому деякі люди, коли переживають, не можуть їсти, а інші – заїдають стреси, втішають себе їжею? Але так і є. На стресі Юля нажувала собі ще як мінімум кілограмів п’ять.

– Мамо, я спортом займатися хочу! – заявив Денис.

– Дуже добре. Напевно… – розгублено кивнула Юля.

– Я серйозно, мамо! Відведи мене на легку атлетику.

– Куди?

– Бігати я буду, чого незрозумілого?

– Ого! Напевно, треба до лікаря спочатку… чи можна тобі бігати?

– Будь ласка. – фиркнув Денис. – Веди до лікаря. Потім на атлетику.

– Гаразд… а куди?

– Між школою і будинком стадіон бачила? Ну, спортивний комплекс. – важливо вимовив син. – Футбольне поле, а навколо – бігові доріжки. Там є атлетика, я знаю. У нас ходить туди кілька людей.

Коли Юля привела Дениса на тренування, похмурий тренер років тридцяти п’яти чітко продиктував їй розклад, коли можна хлопчикові їсти перед тренуванням, і що купити для занять.

– Дякую. – проникливо подякувала Юля.

Який тямущий тренер, їй дуже сподобався.

– Будь ласка. – без посмішки відповів він.

Костянтин Олексійович, так його звали.
Симпатичний, хоч і похмурий якийсь. Юля подумала про тренера в такому ключі, і тут же внутрішньо осмикнула себе. Заспокойся! Навіщо такому товста корова. Досить уже. Забудь. Твоє майбутнє – піца перед телевізором і жіночі серіали. Ну, може й попадеться колись чоловік.

Денис ходив на тренування і йому подобалося.

– А цей ваш тренер… він не кричить на вас, синку? – запитала Юля.

– Мамо… ну ти даєш! Усі тренери покрикують. – розреготався Денис. – Але так він класний дядько! Ми його дуже любимо.

– Так? А мені здалося, похмурий він якийсь.

– Та він просто раніше збірну тренував. А тепер ось тут. Тому й похмурий.

– Серйозно?! Як же він опинився в цьому спортивному комплексі?

– Не знаю. Батьки щось розповідали в холі, ми почули з Сашком. А так, звідки нам знати?

– Так значить. Плітки підслуховуєте.

Юля посміхнулася.

– Випадково почули. – образився Денис. – Я уроки робити пішов.

– Ти ж на групі подовженого дня їх робиш!

Але хлопчик уже пішов у свою кімнату.

Одного разу в Юлі був показ квартири, а їй потрібно було їхати за Денисом, забирати з тренування. І треба ж було такому статися, що попався жахливий покупець. Зазвичай Юлі щастило з клієнтами, але тут…

Спочатку він запізнився, щохвилини дзвонил і нудно пояснювал, чому саме спізнюється. Потім розглядав квартиру, як блоху під мікроскопом. Перевіряв усе буквально, навіть те, що кожен новий власник легко може переробити під себе. Навіщо пильно роздивлятися, як поклеєні шпалери? Ти що, збираєшся жити з цими шпалерами до кінця днів?

Потім чоловік почав пудрити Юлі мізки, скільки в нього варіантів на прикметі, і що вона має вмовити продавця поступитися хоча б тисячами двісті. Юля не витримала. Вона вже не хотіла продавати йому нічого! Ніяких грошей не захочеться, коли така зануда.

– Вибачте. – перебила його Юля. – Я спізнююся. Мені потрібно сина з тренування забрати.

Покупець ошелешено дивився, як вона йде до своєї машини, і передчував, як напише на цього ріелтора негативний відгук.

Потім Юля потрапила в затор. А вже біля комплексу зробила дурість, ніби ця дурість могла її врятувати – заощадити купу часу. Вона побігла в бік роздягалень бігом. У підсумку, коли Юля прибігла на місце, їй стало погано.

– Мамо, що з тобою! – вигукнув переляканий Денис.

Мати почервоніла, а потім різко зблідла. Дуже важко дихала і виглядала… погано.

Звісно, син уже був у гордій самоті, якщо не брати до уваги тренера. У Юлі все попливло перед очима, вона впала на лавку, встигнувши подумати: “Зараз зламається піді мною”. Перед очима чомусь усе пливло. Туман заволок голову Юлі, вона навіть не встигла злякатися толком.

Коли почала приходити до тями, з’ясувалося, що Костянтин Олексійович міряв їй тиск. Потім приніс таблетку і склянку з водою.

– У колеги взяв. У нас в аптечках такого немає. Як ви?

– Начебто вже легше… а чому ви не питаєте, чи немає в мене алергії на ліки?
І тут він фиркнув і засміявся.

– Точно легше. З якого дива ви вирішили здавати тут нормативи з бігу? Пульс сто сорок. Не звикли, напевно, до такого. І тиск стрибнув.

– Я ж спізнювалася…

– І що? Я не поспішаю.

Він присів поруч із нею на лавку.

– Юліє… – він забув по батькові.

– Можна просто Юля.

– Добре. Юля, вибачте мене за нетактовність, але зайва вага небезпечна для організму.

– Знаю. А що я можу зробити, якщо вона не йде, ця вага?! – сердито сказала вона. – Це гормони. А від ліків мені недобре.

– Усе це дурниця. – впевнено сказав Костя. – Все можна поправити спортом і правильним харчуванням.

– Я пробувала! У мене не вийшло. – уперлася Юля.

– Ну так, може посперечаємося? Що я за кілька місяців зроблю з вас фітоняшку?

– А ви веселий. Вибачте, у мене багато справ. До побачення!

– Окей. Ще раз вибачте. – сказав тренер і пішов.

У машині Юля прислухалася до себе. Ну, начебто відпустило. Або таблетка допомогла.

– Мамо, ти чого відмовилася від Костяна? – запитав Денис. – Він геніальний тренер!

– Ви що, кличете його Костяном між собою?

– Звичайно. Довго вимовляти Костянтин Олексійович.

– Ясно. Поїхали додому.

Увечері вдома Юля подивилася на себе в дзеркало після душу. Мм так… гора сала, ось як це називається. А може тренер і правий. І треба просто взятися за себе капітально, і не скиглити. Он її сьогодні як шарахнуло! А якби серце не витримало? Адже тут ідеться вже не про красу. Тут здоров’я, а це серйозно. Якби з нею щось трапилося, кому потрібен Денис?

Півночі Юля не спала і ганяла ці думки в голові. Не виспалася, але прокинулася, сповнена рішучості змінити своє життя. Стати здоровою і красивою. Фітоняшкою, як сказав Костянтин.

Після наступного тренування Дениса Юля боязко сказала тренеру:

– Костянтине Олексійовичу, можна вас на хвилиночку?

Він кивнув і відійшов із Юлею в сторону від усіх.

– А скільки… ну, скільки я буду повинна вам платити?

– Що ви маєте на увазі? – здивувався він.

Фарба кинулася в обличчя Юлі. Ну ось! Він просто ляпнув, а вона придумала собі щось.

– Вам погано? – занепокоївся Костя. – Ви почервоніли.

– Я знаю, не кричіть, будь ласка! – прошипіла Юля. – Ви пропонували зробити з мене струнку дівчину, а тепер що? У кущі?

– А. – він усміхнувся. – Та не потрібно нічого платити! Ми посперечаємося. На символічну суму. Ви ж думаєте, не допоможе. А я кажу – допоможе. Спорт і правильне харчування.

– Я згодна. Але мені ніяково, що безкоштовно. Ви будете витрачати час…

– Нічого. У мене є. – хмикнув він. – Підходьте о дев’ятій сюди. Тренування закінчаться. Я вам рецепти роздрукую на той час.

Вона кивнула і зібралася йти.

– Юлю! – окликнув він.

– Так?

– Одягніться як для бігу.

– Я зрозуміла, що це не побачення. – не надто ввічливо сказала Юля.

Чи він думає, вона ідіотка зовсім? А взагалі, не потрібно йому хамити. Людина допомогу запропонувала…

– Я не казав, що це не побачення. – неголосно сказав тренер.

– Що? – ахнула Юля.

Він уже пішов. Їй це почулося, чи що? Ну звісно, почулося! Не міг він такого сказати.

Юля ввечері пробігла кілька стометровок і забрала пачку рецептів. Вона важко дихала, а Костя уважно прослуховував її пульс після кожної пробіжки.

– Не поспішайте! Швидкість поки що не потрібна. Потрібно в принципі зрозуміти ваші ресурси. Через кілька днів побіжите коло. Повільно! Займатися потрібно щодня. Щоправда, краще б із ранку…

– Ну ні!

– Ні, ні. Вранці я сам зайнятий. Харчування не порушувати, Юлю! Інакше толку не буде.

– Це правда, що ви тренували збірну?

Він раптом відгородився кам’яною стіною. Юля була готова заприсягтися, що побачила цю стіну! Високу, бетонну й непробивну.

– До завтра. – кинув Костя, і пішов.

Побачення у них все-таки відбулося через місяць. Юля на той час, звісно, ще не стала фітоняшкою, але десять кілограмів уже пішло. А Костя сказав їй дуже цікаву річ. Ці слова просто вразили її. Сказав уже після того, як у них усе було.

– Я не бачу тебе товстою, Юлю. Я бачу тебе такою, якою ти скоро станеш. Ось і все. Тож не треба комплексувати й прикриватися. Ти красива жінка.

– У перспективі?

– Звичайно! Дуже важливо бачити перспективу.

– Я хочу поставити запитання, але ти обіцяй не тікати. – попросила Юля.

– Про збірну? – з досадою запитав Костя.

– Ну… так.

– Я просто спіймав спортсмена на вживанні допінгу. А він не простий був.

– Як це, я не розумію?

– Родич у нього у федерації працював виконавчим директором. Я сказав, що не допущу цього бігуна до змагань на допінгу, а він поскаржився на мене, ну і мене… Ось така банальна історія.

Він помовчав. Юля теж не знала, що сказати.

– Але зараз, знаєш, я навіть радий. Інакше б я не зустрів тебе.

– А жінка в тебе була, але пішла, коли ти втратив те місце? – обережно запитала Юля.

– Бінго! – усміхнувся Костя. – Досить базікати, йди до мене.

І знову поцілував її.
Через кілька місяців Юля в спідній білизні милувалася на своє відображення в дзеркалі. Вона була… красивою. Стрункою. Її модельна фігура повернулася, і стала навіть кращою. Спортивне тіло – це дуже красиво.

Костя переїхав до них, чому Денис був невимовно радий. Юлина мама, побачивши, якого чоловіка донька собі відхопила, заспокоїлася і перестала читати їй свої лекції в дусі “ти нікому не потрібна”. Та й зміни в зовнішності Юлі не могли не радувати Тамару.

А потім Костя зробив Юлі пропозицію, і вона сторопіла. І згадала.

– Ой! А я ж не розлучена!

– Ну ось вам і привіт! – засмучено сказав Костя. – Як же це так?

– А я не знаю… Артем пішов, і я якось забула про це. Але я зателефоную йому! Подамо на розлучення найближчим часом.

– Ти не відповіла.

– Звичайно, так! Так! А ти сумніваєшся, чи що? – Юля щасливо розсміялася.

Артем погодився зустрітися і разом подати заяву, щоб розлучили швидше. У суді він пройшовся приміщенням. Якась фіфа в міні-спідниці стоячи спиною до виходу щось писала на стійці, поглядаючи на зразки на стіні. Ще якийсь чоловік сидів на стільці. Де Юлька-то? Запізнюється. Зовсім його час не цінує.

Він зателефонував майже вже колишній дружині. У красуні задзвонив телефон. Вона не відповіла, просто подивилася на екран і обернулася.

– О! Ти вже тут. Зараз я дозаповню, а ти підпишеш.

– Юля?!

– Юля. – передражнила вона його. – Тш-ш! Я майже дописала.

Вони подали заяву. Вийшли в коридор.

– Дякую. – подякувала Юля. – Не хотілося б тяганини з розлученням.

– Юлько, ти маєш приголомшливий вигляд!

– Я знаю. – просто сказала вона. – Ти теж маєш гарний вигляд, Артеме. Значить, хорошу жінку зустрів. Я рада.

Вона справді побоювалася, що Артем буде втомленим і замученим, розчарованим, і почне знову залицятися до Юлі

– Значить, і ти когось зустріла… – не надто задоволено сказав майже вже колишній чоловік. – Гарного, мабуть, раз сама так покращала. Не могла в нашому шлюбі схуднути? Плювати тобі, значить, на мене було. На нас.

А добре, що вона розлучається. Правильно. Юля повернулася і зібралася йти. Їй не хотілося нічого вислуховувати від цієї чужої, по суті, людини.

– А Денис що, так і не збирається зі мною спілкуватися? – якось жалібно запитав Артем у неї за спиною.

Юля зітхнула, лаючи себе за доброту, і зупинилася. Вона була щаслива, і тому така добра. Юля повернулася до Артема і сказала якомога м’якше:

– Він заспокоїться. Я поговорю з ним. Все у вас налагодиться. Все буде добре, Артеме!

Але ж хотіла сказати, що цей татусь сам винен. Після кількох спроб зустрітися із сином він більше нічого й не робив. Хотіла, але не сказала. Щасливі люди – добрі люди…

Юля легка і вільна йшла у своє нове і прекрасне життя. Артем із тугою дивився їй услід. Такою вона і була, коли вони познайомилися. Стрункою, красивою. Може, даремно він тоді пішов? Хоча… у нього все добре зараз, навіщо думати про минуле?