Моїй доньці було 4 місяці, я сиділа в декреті, з усіма наслідками, що випливають звідси: самостійних грошей, своїх власних – кіт наплакав.

Часу не було ні на себе, ні на чоловіка.

А з ним останнім часом коїлося щось недобре. Затримки на роботі, допомога другу в ремонті машини у вихідні, холодність і односкладові відповіді.

— Ти поговори з ним, – радила мама, – що його гризе.

А то я не пробувала говорити. Мовчав, або відмахувався від моїх запитань. Усе розкрилося просто і дуже буденно. Нас із донькою поклали в лікарню, слава Богу, що тривога виявилася помилковою, вже наступного дня нас відпустили додому.

Телефоную чоловікові, щоб він нас забрав, а трубку ніхто не бере. У мене із собою трохи грошей було, викликала таксі, приїхала додому, у квартиру зайшла, а з ванної прямо на мене дівиця вискочила, в одному рушнику. І чоловік із кімнати кличе:

— Юльчик, ти скоро, я зачекався вже?

А я не Юля, мене Іриною звуть.

Увійшла в єдину кімнату нашої однокімнатної квартири. Чоловік спочатку знітився, а потім у наступ пішов:

— І чого ти чекала, ти що, вчора зʼявилася на світ, – глузливо кидав він мені в обличчя, – а то ти не здогадувалася, що в нас усе розладналося? Подивися, як ти “розкабаніла”? Це жінка моєї мрії?

— Так, добре, що ти тепер усе знаєш, – подала голос Юльчик, – так навіть простіше. Тепер нам не треба буде зустрічатися таємно, і ми зможемо не розлучатися і жити тут.

Так, квартира належала чоловікові, я поклала доньку в ліжечко і почала збирати свої та її речі. Чоловік кинувся до скриньки, де лежали мої прикраси, ланцюжок, кулончик, кільця.

— Я тобі ланцюжок дарував, ти не маєш права його забирати, а сережки ці теж залиш, це подарунок моєї мами.

Я дивилася на чоловіка, з яким колись зачала дитину, і не могла зрозуміти, де і як я не розгледіла, що він крихобор і дріб’язкова душа.

Зрозуміло, я все залишила. Зателефонувала мамі, та швидко приїхала з вітчимом на машині.

— І не соромно тобі, зятечку, – спробувала вона надоумити мого чоловіка, – а тобі, дівчинко, не соромно? У чужому ліжку, з чужим чоловіком, ти ж теж матір’ю станеш, то цей, – мама кивнула в бік мого чоловіка, – легко і тебе замінить!

— Мені не соромно, – відповіла Юльчик, – я себе так не занедбаю, як донька Ваша, не дозволю, щоб у мого чоловіка, побачивши мене, огида була.

Я поїхала з батьками. Увечері того ж дня прийшла до нас у гості свекруха. Вчинок сина вона не схвалювала, але сказала:

— Він мені син, єдиний, так, погано він вчинив із тобою, але це моя дитина. Та й ти винна, треба було помітити вчасно, що чоловіка на сторону потягнуло.

Що помітити? Спочатку складне виношування дитини, я на гомонах була, потім неспокійне немовля на руках.

Чому я маю відчувати почуття провини, якщо мій чоловік виявився негідником? Але й мама, як я зрозуміла, вважала також, що я винна і «добивала» мене:

— У розлученні завжди винні двоє, тож розберися в собі, де і що ти робила не так!

Це було нестерпно. Мій чоловік загуляв, а розбиратися в собі повинна була я. Розуміла мене тільки бабуся, мама мого покійного батька:

— У тому, що чоловік – невірний, твоєї провини немає, дістала тебе мати? Переходь до мене жити.

І я пішла. Удвох із бабусею ми й виплекали мою дівчинку. Минув рік, весь цей рік мій чоловік не з’являвся. Тільки гроші передавав через свою маму, на розлучення він подати не міг, а мені було не до розлучень.

А одного разу прийшла свекруха, грошей принесла, на чай напросилася, з онукою пограла, а потім і каже:

— Син мій, з Юлькою розлучився, вигнав її. Вона ж примудрилася йому зрадити з його ж найкращим другом. Він шкодує про ваш розрив, тож живіть разом знову, він тобі чоловік і доньці батько.

Бабуся моя розреготалася:

— За рік, сватуся, твій синок доньку не бачив жодного разу. І сам не прийшов вибачення просити, тебе прислав. Що ж це за чоловік такий? Як дівчина легкої поведінки йому роги наставила, так він про дружину згадав?

Зрозуміло, я ні з ким сходитися знову не збиралася. Але навіть моя мама стала на бік зрадника-чоловіка:

— Ну, зрадив, ну з ким не буває! Він одумався тепер, а ти сім’ю руйнуєш і залишаєш дівчинку без батька!

З ким не буває? Зрадив? Він зраджував мені в нашому ліжку, без жалю виставив нас із донькою з дому, дріб’язково простежив, щоб я подарунків від нього і його матері з собою не забрала. І я залишаю доньку без батька? Та посади мою дівчинку серед інших дітей – тато її навіть не впізнає.

— Ти вперта і дурна, поки не помиришся з чоловіком – у тебе немає матері, – так мені було заявлено.

І це вже шантаж. Так, чоловіка немає. Мама? У неї своє життя з вітчимом і моїм молодшим братом. А я залишаюся з бабусею.

— Нічого, – каже бабуся, – знайдеться хороша людина, вийдеш ще заміж, а таких негідників нам і задарма не треба. Схаменувся він, що за батько такий!

Чоловік приходив нещодавно, наважився особисто просити мене повернутися до нього, комплімент зробив, що я схудла, покращала.

Відмовилася я від возз’єднання. Не потрібна мені така сім’я. І винуватою себе не вважаю, заяву про розлучення написала.

КІНЕЦЬ.