Лариса Степанівна насилу підіймалася сходами до своєї квартири. Вона відчувала слабкість, нестачу повітря, а голова розколювалася від важких думок.

– За що вони зі мною так?

– Запитувала вона у самої себе.

– Чому онука не захотіла навіть розмовляти? А Ірина? Невже вона забула мою доброту? Адже я їм квартиру пропонувала!

Тут Ларису Степанівну побачила сусідка Наталія Іванівна. Вона зрозуміла, що з Ларисою щось не так, і запитала:

– Степанівно, що з тобою? Ти добре почуваєшся? Бліда, як крейда… Сталося щось?

– Ох, Наталко, погано мені. Я ходила до Ірини, хотіла їй навіть віддати свою квартиру, аби вона мене доглядала. А вона відмовилася, уявляєш? І онука зі мною не спілкується, зовсім бабусю не шанує!

– А що ж ти хотіла? Думала, вони згодом все забудуть? – несподівано без краплі співчуття сказала сусідка.

– Я добре пам’ятаю, як ти ставилася до своєї невістки. Та й онучку ти обзивала по-різному, казала, що вона не від твого сина.

– То це коли було? Років п’ятнадцять минуло, навіщо старе згадувати?

– З роздратуванням відповіла Лариса.

– Я була впевнена, що вони всі родичатимуться до мене через квартиру. А виявилось, що нікому я не потрібна.

– А ти попроси свого синочка, Віталія, щоб він тобі допомагав, – запропонувала Наталя Іванівна.

– Ти ж все життя на нього поклала, а подяки від нього ніякої. Коли він до тебе приходив востаннє, га?

Лариса Степанівна нічого не відповіла, і тільки тяжко зітхнула, згадуючи про сина. З ним все було добре: він вдруге одружився, поїхав в сусіднє місто, і непогано заробляв.

Ось тільки відвідувати матір він зовсім не поспішав. Коли Лариса Степанівна почала скаржитися йому на погане здоров’я, він почав відмахуватись:

– Мамо, не вантаж мене своїми проблемами. Ти ж знаєш, моя Світлана – справжній командир, і я не можу часто до тебе їздити, вдома справ по горло. Так що давай там, якось сама впорайся.

– Віталік, ну я ж твоя мати! Ти хоч іноді до мене на вихідні приїхав би, по дому допоміг. Адже я старію, синку, і без допомоги мені буде складно.

– Мамо, всі старіють, ну що ти справді… От якщо ляжеш в лікарню, тоді, може, й приїду.

– Тоді я тобі квартиру не залишу, – у пориві злості заявила Лариса. – Віддам чужим людям, які доглядатимуть мене. Якщо син не хоче мене знати, то й моя квартира йому не потрібна.

Але Віталія не дуже налякала таку заяву, і він сказав:

– Ну і гаразд, нам зі Світланою і так всього вистачає. Навіщо нам твоя хрущовка? Ми вже одну іпотеку виплатили, зараз братимемо другу. Тож обійдемося якось і без твоєї квартири.

Так Лариса Степанівна зрозуміла, що на сина їй розраховувати не доводиться. Родичів у неї практично не було, і тоді вона вирішила звернутися до колишньої невістки, першої дружини Віталія, Ірини.

– Ірка точно погодиться за мною доглядати, – думала Лариса. – У неї ніколи грошей не було. От нехай вона мене тепер і доглядає, їй нікуди подітися.

– Тим більше Даша вже доросла, їй потрібно в університет вступати, і моя допомога не буде зайвою.

Але коли Лариса Степанівна прийшла з цим проханням до Ірини, та підняла її на сміх:

– Що це ви вигадали? Згадали про мене на старість років? Забули, як мене з квартири виганяли? Ні, я вас більше знати не хочу. А зі своєю квартирою робіть що хочете, мені вона не потрібна.

– А Даша, де вона? Невже вона мене не знає? Поклич її, я хочу з нею поговорити!

– Даша не хоче з вами розмовляти. Так що йдіть додому і забудьте нашу адресу.

Для Лариси Степанівни це було несподіванкою, і їй довелося піти. А Ірина почала згадувати, як вона познайомилася з Віталієм і переїхала у квартиру свекрухи.

…Ірина приїхала в місто на навчання з невеликого села. Незабаром вона познайомилася з Віталієм, і вже за пів року вони одружилися.

Жити вони стали у Лариси Степанівни. Ірі не дуже подобалося жити зі свекрухою, але чоловік був категорично проти, щоб шукати інше житло.

– Чим тобі у мами погано? – казав він. – У нас що, грошей багато, щоб за оренду віддавати? Нічого, ти головне не супереч матері й все буде гаразд. Тим більше ми тут не назавжди.

Ірина дуже намагалася бути гарною невісткою. Поводилася тихо, доглядала чоловіка, стежила за чистотою в будинку.

Але Лариса Степанівна все одно знаходила привід причепитися. Погано було все: котлети пересолені, підлога помита з розводами, сорочка для Віталіка попрасована не вчасно.

А Віталік ніколи не захищав дружину, ще й жартував над нею разом із мамою:

– Мамо, ну що ти від неї хочеш? Вона ж сільська, і не знає, як культурні люди живуть. Їй, мабуть, що будинок, що сарай – те саме.

– Це не правда! – обурювалася тоді Іра. – Мене бабуся з дитинства привчала до чистоти. Нехай у нас будинок був маленький, але завжди в ньому було чисто та акуратно. І люди в нашому селищі гарні, тож не намовляй на них.

– Так, гарна дружина! – сміявся Віталік. – Сільська, а підлогу нормально помити не може. І готувати теж не вмієш: он, який учора гумовий пиріг спекла, неможливо було їсти.

Потім у Віталіка та Ірини з’явилася донька Даша. Свекруха не дуже зраділа внучці, й часто говорила з презирством:

– Щось вона не дуже схожа на Віталіка. Ірко, ти її нагуляла, чи що? Зовсім на нашу рідню не схожа.

Іра ображалася, казала, що це не так, але свекруха не реагувала на ці пояснення. А коли Даші виповнилося два роки, Віталік сказав:

– Іро, іду я від вас. Я зустрів жінку в іншому місті. Світлана моя ділова, хватка жінка, не те що ти. У неї свій бізнес, і дві квартири. А тебе я давно розлюбив, а може, й не любив ніколи.

Віталій поїхав в інше місто, і з того часу життя для Іри стало нестерпним. Лариса Степанівна кричала на невістку та онуку, принижувала їх, і щодня нагадувала, що вони живуть тут лише з її милості.

Мати Ірини, яка жила в селі, теж була не рада бачити дочку з дитиною, і якось сказала:

– Сюди тобі нема чого повертатися. Влаштовуйся тепер у місті, там дитині буде краще. І щодня дякуй свекрусі, що притулила тебе і терпить.

Але з кожним днем ​​Ларису Степанівну все більше дратували Ірина та Даша. Вона постійно скаржилася, що внучка галасує, що Ірина погано дивиться за донькою, і одного разу поставила Іру перед фактом:

– Забирайся з мого будинку! І дитину свою забери! Ви мені вже обидві набридли. Правильно Віталік тебе покинув, ледащо! Ще я йому скажу, щоб він аліменти припинив платити, все одно дитина не його.

– Навіщо ви так кажете? – злякано запитала Іра. – Віталік і так мінімальні аліменти платить, нам ледве на життя вистачає. Почекайте трохи, якщо Дашу візьмуть у ясла, я зможу влаштуватися на роботу і з’їду від вас.

– Ні, ти поїдеш зараз же! – Лариса Степанівна відчинила двері й почала жбурляти у коридор речі Ірини, і навіть не пошкодувала дитячі іграшки.

– Геть забирайтеся звідси! – Злісно кричала свекруха. – І забудьте мене назавжди, бо бабусі у вас нема.

Ірині довелося піти разом із донькою в абсолютну невідомість. Добре, що спочатку їм змогла дати притулок знайома, яка колись навчалася з нею.

Щоб Дашу прийняли в ясла, Ірині самій довелося туди влаштуватися нянькою. Було складно: часті лікарняні, нестача грошей, страх перед майбутнім.

Але згодом в Ірини все налагодилося. І тепер вона навіть погано пам’ятала той страшний час, а тоді їй здавалося, що це назавжди.

Донька росла, Ірина знайшла більш грошову роботу, вийшла заміж, із чоловіком вони придбали житло і загалом усе було непогано.

Ось тому Іра і відмовила Ларисі Степанівні, і жодної секунди про це не пошкодувала. Надто добре вона пам’ятала всі приниження від свекрухи та її сина. А тепер Ірі не були потрібні ні гроші, ні квартира Людмили Степанівни.

Ще Іра не могла пробачити Ларисі Степанівні за те, що та жодного разу не захотіла побачити внучку і дізнатися, як у неї справи.

Вона жодного разу не привітала Дашу з днем ​​народження, не дарувала подарунки. Тому логічно, що Даша зовсім не цікавилася бабусею, і важко впізнала б її на вулиці.

Після розмови з Ірою Лариса Степанівна зрозуміла, що вона нікому не потрібна і через це відчула себе погано.

– Мамо, а хто до нас приходив? Це моя бабуся? Що вона від нас хотіла? – Запитала Даша, як Лариса Степанівна пішла.

– З одного боку, звичайно, бабуся, – знизала плечима Ірина. – А з іншого, вона для нас зовсім стороння людина. Чужа… Як кажуть, як постелишся, так і виспишся. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.