Гортензії на кладовищі, де спочиває свекруха, ще не встигли зів’янути, а сім’я вже розділилася. Ця жінка все життя водила нас “за носа”, приховуючи своє справжнє життя, і як би це не звучало дивно, статки.

Вона стверджувала, що не має жодних заощаджень і економила рахуючи кожну копійку. Хоча мене це завжди насторожувало. Свекруха ніколи не скаржилася на нестачу грошей, не казала про борги, і водночас могла собі дозволити приватні візити до лікарів чи дорогі оздоровчі процедури. Я була майже впевнена, що тут щось приховано, та не думала, що дізнаюся про стільки секретів.

Мене звати Леся, і я заміжня за Антоном уже понад десять років. Його мати, пані Галина, людина суворого характеру, все життя давала зрозуміти, що нікому нічого не винна. Вона воліла тримати все під контролем, але вдавала, що особливих статків не має.

Коли відбувалася церемонія прощання, я спостерігала за ріднею, яка намагалася зберігати байдужий вигляд. Проте згодом дехто почав помітно напружуватися, бо, як казали потай, від свекрухи щось таки мало залишитися.

Одного дня мені подзвонила сестра Антона – Олена, і сказала, що нотаріус запрошує всіх близьких родичів для оголошення заповіту. – Можливо, там буде якась дрібничка, – квапливо додала вона. – Але ти ж знаєш, мама завжди говорила, що в неї майже нічого немає.

Ми з Антоном приїхали до невеликої контори, де зібралися інші родичі: Олена, двоюрідні та ще двоє сестер свекрухи. Усі чекали, що почують про ту саму “скромну” спадщину – невеличку квартиру, старі меблі, ну і все таке. Нотаріус перед нами розклав стос паперів і уточнив, чи всі присутні є родичами пані Галини. Ми кивнули.

– Тож давайте перейдемо до змісту заповіту, – сказав нотаріус, поправляючи окуляри. – Згідно з ним, пані Галина володіла двома квартирами у Львові, однією дачною ділянкою неподалік міста та мала значні заощадження на кількох рахунках.

У кімнаті запала тиша. Хтось із далеких родичів закашлявся, мабуть, щоб приховати збентеження. Олена ошелешено роззявила рота: – Скільки? Якою дачею?..

Але нотаріус не зупинився. Він почав зачитувати перелік певних активів і при цьому наголосив, що частина цього майна переходить у рівних частках до Антона й Олени. Проте потім, несподівано, виголосив ще одну умову. – Значна сума грошей, а також ділянка біля річки переходять до особи на ім’я Богдан М.

– Прошу вибачення, – озвалася я. – Хто такий Богдан М.?

Нотаріус знизав плечима, ніби це питання йому ставили не вперше. – У документах вказано, що це близька людина. Свекруха наполягла, щоб ця частина дісталася саме йому.

Всі присутні перезирнулися. Антон нахилився до мене й прошепотів: – Ти колись чула це ім’я?

Я похитала головою. Було очевидно, що свекруха приховувала не лише свої статки, а й певні стосунки з цим Богданом. Залишалося з’ясувати, хто він і чому отримав таку вагому частину.

– Може, це якийсь її давній друг, – припустила тітка Уляна. – Я щось пригадую, що раніше її бачили з чоловіком на ім’я Богдан, колись вона навіть кудись їздила разом із ним.

– Може, й більше, ніж друг, – буркнув один із двоюрідних родичів.

Олена різко підвелася: – Хтозна, чи він не аферист. Я пропоную пошукати в документах хоч якусь згадку.

Наступні дні я, Антон і Олена порпалися в старих паперах свекрухи. Шукали натяк на цього загадкового Богдана. В папках були рецепти, страхові поліси, кілька дивних квитанцій на великі суми… Але нічого, що вказувало б на особу з таким іменем.

Якось увечері ми сиділи на кухні й переглядали старий фотоальбом. Антон зупинився на пожовклому знімку: невеличка компанія десь на природі. Серед знайомих облич ми побачили Галину з молодшим чоловіком, який тримався з нею дуже тісно.

– Хто це, Лесю? – напружено спитав чоловік.

Я глянула уважніше. – Не знаю. Але виглядає ніби молодший за неї років на десять.

На звороті фото розмитий напис “Галина і Б. 1998 р.”

– Мабуть, це той самий Богдан, – прошепотіла Олена. – Вона могла мати з ним якийсь зв’язок і продовжувати спілкування.

– Але чому вона все приховувала? – Антон потер скроню. – І як у неї з’явилися такі статки?

Ніхто не міг дати точної відповіді. Свекруха завжди позиціонувала себе як скромну пенсіонерку, що намагається економити на всьому. Та, виявляється, вона купувала нерухомість і відкладала гроші на солідних банківських рахунках.

– Може, цей Богдан був бізнесменом, – припустила я. – Або вона інвестувала разом із ним?

– Слухайте, – озвалася раптом Олена. – А що, як це справжній батько когось із нас?

– Олено, не вигадуй, – засміявся Антон нервово. – Тато, хоч і жив окремо, ніколи не казав, що в мами є якісь романи.

– Ну, він і не казав, що вона має кілька квартир, – підкинула я. – Хто знає, може, у неї було своє життя, зовсім інше, ніж ми уявляли.

Минув тиждень, і в офіс нотаріуса прийшов сам Богдан М. Мабуть, отримав повідомлення, що його викликають для оформлення спадку. Нотаріус зв’язався з нами, пропонуючи зустрітись одночасно.

Ми троє – я, Антон і Олена – в призначений день зайшли до невеликої зали й побачили там чоловіка середніх років, зі спокійним виразом обличчя. Нотаріус коротко представив нас.

– Ви родина пані Галини? – уточнив Богдан. – Мені жаль, що ми знайомимось за таких обставин.

Антон глянув на нього гострим поглядом. – А ким ви були для неї, якщо не секрет?

Богдан трохи задумався. – Друг, партнер, у певних справах. Ми разом відкривали невеликі кав’ярні, вкладали кошти в нерухомість. Галина не хотіла, щоб родина знала про ці оборудки. Боялась, що всі почнуть вимагати грошей або дорікати їй, що вона ризикує.

Олена перевела погляд на мене, а потім запитала: – Ви були з нею дуже близькі?

Богдан знизав плечима. – Досить близькі, але не в особистому плані. Ми з часом стали хорошими друзями. А потім вона зажадала, щоб усе залишалося в таємниці.

– І ви нічого не казали нам? – дорікнула я. – Ми думали, що вона ледь зводить кінці з кінцями, а виявилося…

Чоловік видав зітхання. – Я поважав її волю. Вона допомагала мені з бізнесом, отримувала свою частку. Іноді навіть забирала кошти готівкою. Але завжди повторювала – “Мої діти не мають знати, бо почнуть ставитися інакше”.

Антон безсилено розвів руками. – А тепер виявляється, що вона записала на вас ще й частину майна.

– Саме так, – підтвердив Богдан. – Ще за життя вона сказала, що хоче винагородити мене за співпрацю. Я не мав бажання суперечити.

Ми з Оленою переглянулися. З одного боку, стало зрозуміло, звідки свекруха брала гроші. З іншого – відчуття образи не зникало. Наша рідна людина стільки років вдавала, ніби в неї нічого немає.

– Ви тепер отримуєте цю частку, – сказав нотаріус Богданові, підкладаючи документи для підпису.

Коли всі формальності були улагоджені, ми вийшли разом на вулицю. Богдан чемно потиснув нам руки та сказав: – Сподіваюся, ви зрозумієте, що це не моя забаганка. Так вирішила Галина.

Він пішов, а ми залишилися стояти, мов ошелешені. Олена заплакала, Антон намагався її заспокоїти, а я дивилась у небо й думала, наскільки крихким буває уявлення про людей. Наша свекруха все життя створювала для нас одну картинку, а жила зовсім по-іншому.

Ми так і не дізналися, чи було в неї якесь особливе почуття до Богдана, чи це був суто діловий зв’язок. Та це, мабуть, уже не мало значення. Важливо, що ми залишилися з розумінням: навіть найближчі можуть приховувати чимало несподіванок.

Дорогою додому я розмірковувала: чи мала право свекруха на всі ці секрети? І чи варто нам зараз злитися, що вона не ділилася з нами, не довіряла? Може, вона боялася чужих оцінок і пліток. А можливо, просто звикла самотужки вирішувати все для себе.

Скажіть, а ви колись стикалися з тим, що близькі люди приховують від родини ціле життя, цілий бізнес або величезні кошти? Чи має людина право так оберігати свої секрети, чи все ж повинна ділитися правдою, аби потім не залишити після себе ще більше запитань?

Джерело