Тетяна вибігла з квартири, не помічаючи нічого довкола. У голові пульсувала одна думка: — Як він міг так вчинити? Як? Крокуючи тротуаром, вона витирала сльози, що котилися по щоках. Ноги самі несли її вперед.

— Він повинен відчути те саме, що й я, — майнуло в голові. Тут Таня помітила старенький трамвай, який під’їжджав до зупинки. Вона поспішила увійти у вагон і сіла біля вікна. Перед очима зненацька виникли спогади: день їхнього знайомства.

Був такий самий осінній день. Тетяна поверталась з університету. На вулиці починався дощ, і вона вирішила доїхати трамваєм, щоб не промокнути.

— Дівчино, ви виходитимете? — пролунав приємний чоловічий голос.

— Ні, моя зупинка наступна, але я вас пропущу, — відповіла вона, повернувшись до того, хто говорив. Перед нею стояв симпатичний юнак, який дивився їй прямо в очі. Їхні погляди зустрілися, і обидва посміхнулися.

Коли наступної зупинки Таня вийшла, хлопець вийшов слідом.

— Вибачте, чи можна з вами познайомитися?

Мене Павло звуть, а вас?

— Наздогнав він її. Так почалася їхня історія. За два роки вони одружилися, а потім у них народився син. Все було чудово, як їй здавалося тоді.

— Як все змінилося… — зітхнула Таня, дивлячись у вікно трамвая. У її пам’яті випливли події останніх днів.

Коли вона зненацька повернулася з відрядження, щоб зробити Павлу сюрприз, її радість швидко змінилася шоком.

Прямо в коридорі стояли кросівки чоловіка, а поруч жіночі туфлі на підборах. У спальні вона застала Павла в обіймах іншої жінки.

Її світ звалився. Вона вибігла з квартири, не дослухавши його виправдань. Трамвай зупинився на кінцевій.

— Дівчино, ви виходите?

— Запитав водій.

— Так, так, зараз, — виринувши з думок, відповіла Тетяна. Вона піднялася, але перш ніж піти, водій помітив її сумний погляд. — Якщо хочете, можете залишитись до кінця дощу, — запропонував він.

— Дякую… — слабо посміхнулася Таня і повернулася на своє місце.

— У вас щось трапилося? Чоловік покинув? — несподівано спитав водій.

— Поки що тільки зрадив, але я сама від нього піду, — твердо сказала вона.

— Не мстіться йому, — відповів чоловік після паузи. Таня здивовано подивилась на водія

. — Чому? — Помста — це замкнене коло. Нікому від неї не стає легше. Якщо хочете, розповім одну історію? Тетяна кивнула, і водій почав: — У мене був друг. Сашко, добрий хлопець.

Одружився, жив душа в душу з дружиною, а потім щось пішло не так. Поки його дружина була у відрядженні, він зв’язався з іншою жінкою. Його дружина повернулася, все побачила, і між ними стався розрив.

Саша благав про прощення, і заради дитини вона його вибачила, але вирішила помститися. Завела роман з колегою. Вагітність від коханця закінчилася трагедією. Сашко не пережив цей удар і невдовзі також загинув. А їхню дитину тепер виховують бабуся та дідусь.

— Це жахливо, — прошепотіла Таня.

— Тому я і прошу вас, не мстіться, — м’яко сказав водій.

— Просто почніть жити заново. Дощ закінчився, і Таня подякувала водію, покидаючи трамвай. Його слова глибоко засіли в неї в душі.

Після розлучення Тетяна купила собі однокімнатну квартиру. Щоб не відчувати самотності, вона завела собаку і щоранку гуляла з нею в парку. Якось вона зустріла чоловіка з великою вівчаркою.

— Не бійтеся, мій пес добрий, — усміхнувся він, бачачи її погляд. З того часу вони почали часто перетинатися, а потім почали спілкуватися. Його звали Валерій. За два роки їхні стосунки стали серйозними.

— Таню, я хочу познайомити наших дітей, — сказав Валерій одного разу.

— Нам час сказати їм, що ми хочемо одружитися.

— Звичайно, — усміхнулася вона. Вони разом гуляли в парку зі своїми вихованцями, і Таня раптом помітила трамвай, що проїжджав повз. За кермом був той самий водій.

— Дякую вам… — прошепотіла вона, обіймаючи Валерія. Тепер вона знала: найкраща помста — це стати щасливою.

КІНЕЦЬ.