Моя дружина не проти жити в безладі, і для мене це справжнє випробування, але я цього так просто не залишу, адже жінка повинна дбати про дім.

Моя дружина – моя повна протилежність. Оленка любить жити швидко, у своєму ритмі. Вона не переймається порядком, її речі часто лежать там, де вона їх просто залишила. Я завжди намагався бути терплячим, але дедалі частіше здається, що я живу в епіцентрі бурі.

– Василю, де мої сережки? Я точно залишала їх тут!

– На кухні. Біля чашки з чаєм. Як завжди.

– Невже так важко було просто не чіпати?

– Невже так важко покласти на місце?

Я перевів погляд на Оленку, яка стояла у дверях кімнати, тримаючи в руці одну сережку. Друга, напевно, все ще чекала на неї на кухонному столі. Вона стиснула губи й глибоко вдихнула, ніби рахувала до десяти, щоб не зірватися.

Я вже знав цей її вираз. Оленка не любила, коли я втручався в її «систему». А я не любив, коли наш дім перетворювався на склад випадкових речей, розкиданих по всіх поверхнях.

Я завжди був педантом. Для мене порядок – це не просто естетика, це спокій, контроль над власним життям. А от Оленка… вона – моя повна протилежність. Живе так, ніби кожен день – це пригода, де дрібниці на зразок складання речей на місце просто не мають значення.

– Ти ж знаєш, я не можу так жити, – тихо сказав я, сідаючи за стіл. – Це хаос.

Вона подивилася на мене з усмішкою – лагідною, проте з викликом.

– А може, це просто життя?

Ми сіли снідати. Оленка спокійно мазала хліб маслом, а я, намагаючись зібрати думки докупи, крутив ложку в руках.

– Олено, послухай. Я не хочу вічно шукати ключі, витирати розлитий чай, прибирати після тебе. Мені важко в цьому жити. Ти розумієш?

Вона зробила ковток кави й задумливо подивилася у вікно.

– Розумію, – нарешті сказала вона. – Але ти маєш зрозуміти мене. Я виросла у великій родині, де завжди було шумно, весело, купа речей всюди, і ніхто не робив з цього проблему. Це було нормально.

Я задумався. Оленка ніколи не розповідала багато про своє дитинство. Вона завжди згадувала його як суцільний вихор подій, гостей, розмов.

– То для тебе безлад – це звичка?

– Це середовище, в якому я виросла. Воно мені знайоме, комфортне. Для мене це не хаос, а просто… життя.

Ці слова залишили мене на мить без відповіді. Можливо, вона справді не бачила в цьому проблеми, бо ніколи не жила інакше? Я не хотів її змушувати, але водночас не міг просто здатися.

– А якщо спробувати знайти компроміс? – нарешті запропонував я. – Не для мене, не для тебе. Для нас обох.

Вона знову подивилася на мене, цього разу з легким подивом. Потім, ніби щось усвідомивши, посміхнулася.

– Гаразд, Василю. Спробую.

Того вечора ми разом прибирали перед приїздом її мами. Для мене це був звичайний процес: від тарілок на кухні до книжок на полицях. Для Оленки – маленький подвиг. Вона бурчала, що це зайва робота, що все одно все розкидається назад, але я бачив – їй це навіть подобається.

Коли приїхала її мама, перше, що вона сказала, було:

– Оленко, не впізнаю твою квартиру! Так чисто!

Оленка ніяково всміхнулася.

– Це, мабуть, Василь.

Я нічого не сказав, тільки подивився на неї. Вона знизала плечима, але в очах з’явилося щось нове. Може, усвідомлення, що порядок – це не ворог? Що він не забирає свободу, а додає простору?

Ми ще довго сиділи за столом, слухаючи історії її мами про старі часи. А потім, коли всі розійшлися, Оленка сіла поруч і задумливо глянула на мене.

– Знаєш, може, ти маєш рацію, – тихо сказала вона. – Можливо, звички можна змінити. Якщо це важливо для когось, кого ти любиш.

Я взяв її руку й усміхнувся. Ми не стали ідеальними. Вона все ще часом залишає речі, де їй заманеться, а я все ще зітхаю, прибираючи їх. Але тепер між нами є розуміння.

Може, справжня гармонія – це коли двоє людей роблять кроки назустріч одне одному?

А як ви думаєте?

Джерело