– Якби я хотів колупатися в землі, я поїхав би в село до твоєї матері! – невдоволено відповів Роман. – А я купив дачу, щоб тут відпочивати!

– І що, ти збираєшся тут днями лежати? – обурено спитала Олена.

– О, так! Ще і як! – Роман задоволено усміхнувся.

– А ще маю грандіозні плани, щодо шашлику!

– Чудово ти придумав! – Вигукнула Олена. – Значить, на дачі ти відпочиватимеш, а мені потім тобі в місті печінку лікувати?

– Олено, а чи не сильно ти фантазуєш? – Роман примружився.

– Я дозволяю собі три рази на рік по п’ятдесят грамів!

– На свій, на твій і день народження твоєї матері! І чого ж це я тут на природі маю стати чемпіоном з колекціонування склотари?

– Рома, дача – це за визначенням городик, тепличка…

– Стояти! – прикрикнув Роман. – Якщо тобі так хочеться вдаритися в садівники-городники, твоя мама на тебе чекає у себе з розкритими обіймами!

– А на моїй дачі всього цього не буде! Максимум! Почуй мене, Олено! Максимум, дві грядки кропу!

– А якщо мені захочеться свіжих огірків із помідорами, то сусіди мені їх із величезним задоволенням продадуть!

– На нашій дачі, – уразливо сказала Лена.

– А ось «індіанське національне житло»! – усміхнувся Роман. – Моя це дача, моя! І буде все тут саме так, як я цього захочу!

– Рома! – З докором сказала Олена.

– І навіть не смій мені нічого казати! – Роман підвищив голос.

– Дачу я купив для відпочинку! Тільки для відпочинку, та в ім’я відпочинку!

– Але якщо тебе так і тягне чимось там сільськогосподарським зайнятися, у сараї є якийсь інструмент, за лазнею є добрий шмат землі, тож уперед і з піснею!

– А на мене можеш навіть не розраховувати!

– І ти хочеш, щоб я сама горбатилася на грядках, поки ти лежатимеш у гамаку? – Олена вперла руки в боки.

– А тебе ніхто не примушує! – посміхнувся Роман. – У мене є другий гамак! Повісити?

– Себе краще повісь, – буркнула Олена, прямуючи до сараю. – Дав же Бог чоловіка, якому нічого не треба!

– Олено, мені все треба! Але я ніколи не прагнув орати землю! Мені вистачає того, що я працюю на роботі! А дача – це для відпочинку!

– Тобі б тільки нічого не робити! І начхати зовсім, що дружина там спину надриває! – Олена зупинилася на півдорозі й повернулася до чоловіка. – Ось що може бути простішим, ніж запросити сюди моїх рідних?

– Я б із сестрою та її чоловіком розбила б тут грядочки, тепличку поставила б, яблуньку з грушею посадила!

– І поки ти це не вирішила остаточно, одразу забудь! – прикрикнув Роман. – Я цю дачу з таким трудом отримав! Скільки мені довелося витримати!

– І я тобі буквально кричу, тут не буде нікого, окрім тебе, мене та нашого сина!

– Що, і своїх рідних на свої шашлики не покличеш? – кривляючись, запитала Олена.

– Я навіть не став їм говорити, що дачею охазяйнувався! – твердо сказав Роман. – І тобі не раджу казати!

– А як скажу? – поцікавилася Олена.

– Тоді сама будеш з ними розумітися, коли я їх навіть у хвіртку не пущу! – грізно відповів Роман. – Це моя дача! У мене на неї всі права!

– І тут буде лише той, кого я захочу бачити! Усвідомила, чи повторити?

– Ой, налякав! – З глузуванням в голосі промовила Олена. – Подивіться на цього пана! У його володіння нікому не можна!

– Все одно рано чи пізно всі дізнаються! І що ж тоді? Пускати не будеш? Я ось своїй мамі вже сказала! А значить, і сестра скоро впізнає!

– А я взагалі у мами хотіла поради попросити, щоб вона розповіла, що краще на цій землі посадити. Збиралася кликати в гості придбання обмити, щоб сто років стояла!

– Ось тільки спробуй! – пригрозив Роман. – Я ж не жартую! Як приїдуть, то в тому ж темпі поїдуть назад!

– Ти серйозно? – Здивувалася Олена. – Не пустиш сюди мою маму?

– Не пущу! – відповів Роман. – Ти згадай, якої праці мені варто було її отримати!

…Шлях Романа до дачі був тернистим. А сам він називав його не інакше, як армагедон.

Дача! Ні, мрією вона ніколи не була. У Романа в житті вистачало бажань і окрім заміського будинку.

У нього була дружина, син, мати, сестра, її чоловік, та двоє племінників. Так ще з боку дружини була її мати, її сестра, та й у тієї сестри чоловік та племінниця. Не натовп, але народу багато.

Чи то Роман був трохи з вадами, але йому спілкування з усією цією ріднею було тягарем.

З дружиною та сином – зрозуміло! Їх він любив і жив під одним дахом. А решта, як не крути, рідні люди – викликали бажання бачити їх якомога рідше.

А це вступало в пряму суперечку із їхніми бажаннями. Вони чомусь хотіли зустрічатися, спілкуватися, проводити разом час, сидіти за спільним великим столом.

Скажімо так, Роман із роками навчився знаходити компроміс. А якщо сказати правду, навчився брехати та не показувати цього.

То в нього справи, то в нього проблеми зі здоров’ям, то обіцяв комусь там допомогти. Але повністю позбутися настирливого спілкування не міг. Тому ніс сімейний обов’язок.

А сам собі він зізнавався:

– Якби вони всі кудись зникли, навіть не засмутився б!

Насправді його турбувала, та мала цінність, лише його власна родина. Тобто він сам, його дружина та син Вадим.

І найбільше його турбував той факт, що син закінчує школу. Чи зможе він вступити на бюджет, одному Богові відомо. А от оплатити навчання в університеті – було Роману не по кишені.

А рідня на всі голоси стверджувала, що допоможуть. Тільки коли постало питання репетиторів, ні в кого не виявилося грошей.

– Марні люди! — сказав Роман і почав рватися на підвищення, щоб хоч якось платити за освіту сина.

А тут у віці вісімдесяти трьох років раптово не стало бабусі Романа, маминої мами, Валентини Андріївни.

Вона перед відходом в інший світ, посварилася з дочкою та онукою, тому свою трикімнатну квартиру залишила за заповітом Роману.

Як би й сумно, і радісно, ​​а таке одразу почалося!

– Вона мала мені квартиру залишити! – Кричала мати Романа. – Або по-чесному поділити між усіма!

– Мамо, ну куди тобі квартира? – Запитувала сестра Романа. – Скільки тобі лишилося? Треба було нам з Ромкою навпіл!

А потім обидві вони насіли на Романа, щоб той вступав у спадок і ділився з ними.

– Значить так, – після місяця постійного тиску сказав Роман, – бабуся квартиру залишила мені! Я нею володітиму і буду!

– А якщо ви з бабусею не згодні, вирушайте за нею і з’ясовуйте, чому вона вчинила так, як вчинила!

Звинувачень було стільки, що Роман тонув у прокляттях, а про себе дізнався багато «доброго». І пригадали йому все, включно з токсикозом, яким мучилася його мама, коли виношувала.

Квартира у бабусі була гарна! Не хрущовка, а сталінка. Стелі такі, що для полювання на комарів драбини потрібні.

Єдина заковика, бабуся жила в іншому місті. Сто двадцять кілометрів за сучасними мірками, не така вже й велика відстань, але жити на дві квартири, або перебиратися в інше місто, коли в рідному все зрозуміло та влаштовано – сенсу не мало.

Можна було б квартиру здати, але на такі хороми знайти мешканців… А ось купити її охочі з’явилися.

– Синку,- Роман сказав Вадиму, коли оформив спадщину,- вчись, як у тебе виходить! Я бачу, що хлопець ти розумний і грамотний, намагатимешся в будь-якому випадку.

– Але якщо в тебе не вийде балів набрати, я продам бабусину квартиру, та оплачу тобі навчання!

Вдячний погляд сина став підтвердженням правильності його вчинку. Вадим же сам страшенно нервувався, раптом не вступить, чи одного бала не добере.

Олена, дізнавшись, що чоловік квартиру продаватиме, почала жадібно потирати ручки. Захотілося їй і меблі нові, і ремонт елітний, і речей три нові шафи. Тому синові вона почала на мозок капати:

– Вчися! Добре вчись! Те, що батько тобі університет оплатить – це крайній захід! Ти сам повинен! Сам!

А сама вже каталоги розглядає. Ну і проговорилась своїй рідні, що скоро нарешті заживе! Так і рідня Романа дізналася, що квартиру він буде продано.

Роман одразу був прощений, що не поділився спадщиною. І вишикувалася черга з усієї рідні, щоб показати своє добре до Романа ставлення!

А в кінці вистави під назвою: «Ріднішого немає тебе на світі!» йшло прохання грошей позичити, подарувати, дати, тому що потреба заїла.

Роман чесно намагався пояснити, що гроші підуть на навчання сина, але хто йому вірив?

– Перший курс оплати, а потім нехай навчається добре і на безплатне переходить! А якщо не зможе, то й вчитися нічого! А у нас такі проблеми, що хоч на той світ!

Був би Роман не таким відлюдним, піддався б. А так стояв, як скеля! Твердив щоразу:

– Синові! Усе синові!

А мозок виїдали цілих три місяці, поки Вадим не склав вступних іспитів.

– Сину, я тобою пишаюся!

– Роман втер скупу сльозу.

Вадим вступив на бюджет, тож платити було не потрібно.

Знову налетіла рідня.

– Ми вас вітаємо! А якщо на навчання гроші не потрібні, тоді продавай квартиру і допомагай нам, а то пропадемо!

– Ні, я нічого не продаватиму! – підвівся Роман на захист своєї спадщини. – Синові квартиру залишу!

– А навіщо йому квартира? Він же у тебе на військову спеціальність вступив! Їх там усім забезпечать! І житлом у тому числі!

– Запасна буде квартира! – відбивався Роман. – Не продаватиму!

Рідня дошкуляла зі змінним успіхом, тож Роман їх усіх посилав прямим текстом у пішу розважальну подорож.

Вони прощали його нестримність, посміхалися адресам, куди їх Роман відправляв, і продовжували тиснути!

Олена зрозуміла, що з ріднею Роман ділитися не має наміру. Але ж вона – дружина! А квартира в іншому місті їм була не потрібна. І стала вже вона, на самоті, і потай від рідні, клювати Романові мозок.

– Ромо, а давай, коли ту квартиру продамо, всі меблі в нашій квартирі оновимо? Я знайшла таку шикарну крамницю! У них такі цікаві пропозиції!

– Вони готові свої моделі під наші розміри підігнати! А ще у них такі знижки на великих замовленнях! А перед меблями ремонт треба зробити!

– Але не такий, як два роки тому, а добрий! Бригаду найняти! А ще я тут придивилася кілька чудових дрібничок.

Цей бій Роману давався найважче. Дружину він любив, а спускати свою спадщину на її хотіння не хотів у принципі. Знав він чудово, тільки Олена дістанеться грошей, вони випаруються в невідомому напрямку.

І продаж квартири був підприємством небезпечним. Якщо продати, це вже не спадщина, а спільно на жите майно. І дружина через суд може вимагати половину.

Все ж таки Роман знайшов можливість врятувати свою спадщину від загребущих лапок дружини та рідні.

– Олено! Я купив дачу! – радісно сказав Роман. – Поїхали!

І на третій візит, коли облаштувалися та трохи обжилися, Олена намагалася почати командувати.

– А що це ти все одноосібно вирішуєш? – обурено прокричала вона. – Ви подивіться на нього! Вирішує він, га? Маму він мою сюди не пустить! А ми, між іншим, чоловік та дружина! І все у нас спільне!

– Купив дачу? Молодець! Тільки я тут рівноправна з тобою господиня! І якщо я захочу запросити маму, сестру з чоловіком та їх дитиною, то ти права не матимеш їх не пустити!

Роман усміхнувся. Він на цей момент чекав. Він готувався до нього. А суть своєї дружини він зрозумів, коли та Вадима вчитися змушувала, щоб тато гроші на його навчання не витрачав.

– Оленко, ось ти в одному маєш рацію, ти поки що моя дружина. А якщо виходити з твоїх палких промов, будеш ти нею недовго.

– А щодо дачі, то дача це моя! – він дістав із кишені телефон і показав їй статті у законодавстві. – Дачу я не купив, а обміняв! Ось на квартиру, що у спадок одержав, і обміняв! Без доплат! Один в один!

Олена зблідла.

– Квартира, де ми живемо – навпіл! Машина, на якій ми їздимо – навпіл! А дача – це моє! І тут буде лише той, кого я сюди запрошу!

До речі, я ось подумав, а щось мені до дачі не вистачає половини квартири та половини машини! І тебе тут щось дуже багато стало! Вирішено! Розлучаємося!

Олена здала місце Романової дачі всім, кому було цікаво. Такий ось фінальний акорд вийшов у розлучення.

А в Романа з’явився новий вид дозвілля – всю рідню посилати лісом, коли вони намагалися брати штурмом його дачу.

Коли вдруге всі були відправлені від воріт у зворотний бік, Роман остаточно порвав стосунки з настирливою ріднею.

Нарешті він отримав довгоочікуваний спокій, по дорозі якого пройшлося пройти через армагедон. У кожного свої забаганки. У когось вони розумні, а у когось – егоїстичні. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.