– Ти серйозно?! – почув я від батька, коли тільки-но встиг перетнути поріг їхньої кухні. – У тебе знову “геніальна” ідея на яку потрібно “всього-на-всього” 50 000 гривень? А не занадто ти, синок, всівся на нашу з мамою шию?

І тут я не стримався: “Раз ви не хочете мені допомогти з бізнесом, то не розраховуйте в старості на мене. Підгузки вам міняти я не буду”.

Мені аж у горлі пересохло від різкості його слів. Колись він був моєю опорою, скарбничкою на кожен випадок життя. А тепер дивився так, ніби я торгував надією на ринку, пропонуючи йому черговий “солодкий” проєкт. Звісно, коли я був молодший, він жодного разу не відмовляв мені. Тепер же, схоже, урвався його терпець.

Мене звати Антон. Мій батько – Павло, а мама – Галина. Вони жили у двокімнатній квартирі, де я виріс. Із дитинства я звик, що будь-які мої прохання не залишалися без відповіді: хотів роликові ковзани – будь ласка, новий телефон – тримай, з’являлися цікаві курси – батько одразу знаходив кошти.

Не можу сказати, що я невдячний: я справді цінував усе, що робили для мене мама й тато. Але так склалося, що звик покладатися на них у всіх життєвих кризах. Коли став дорослим, теж не раз ішов до них по допомогу – спочатку на навчання, потім на квартиру (адже своя була “дуже потрібна” для мого особистого простору), а потім на розвиток бізнесу. І вони допомагали. Аж поки я не прийшов цього разу й не отримав замість схвалення холодне “Ні”.

– Ти не повинен чекати, що я мінятиму тобі підгузки на старість, якщо зараз не хоче мене виручити!, – хотів сказати я, але промовчав…

На кухні сиділа й мама. Вона метушилася біля чашок і тихо намагалася згладити ситуацію:

– Павле, ану не гарячкуй. Може, Антон хоче спокійно пояснити…

– Немає що пояснювати, – відрізав батько й уперто дивився на мене. – Скільки ти вже “позичав”? Де результати? Де повернуті кошти? Минулого разу теж говорив, що “точно віддаси”. І що?

Я проковтнув ком, що підступив до горла, і спробував сказати спокійно:

– Тату, цього разу все серйозно. У мене є чіткий план. Мені потрібно п’ятдесят тисяч гривень, щоб вкласти у справу з партнером. У нас є невелика майстерня, ми хочемо розширитися, можемо вийти на більших клієнтів, але без цих грошей я пропущу можливість.

Батько зімкнув губи. Мама Галина сіла поруч, намагаючись мене підтримати поглядом, але, як і батько, виглядала стурбованою.

– Сину, – почала вона тихо, – а ти певний, що це не обернеться таким самим провалом, як раніше?

На ці слова мене мов струмом вдарило. Дійсно, я вже не раз брався за різні проєкти. Подекуди, якби я був уважніший, міг би вийти в плюс, але найчастіше все ламалося або через недобросовісних партнерів, або через мою надмірну довіру. Віддавати борги допомагали батьки. Я давно обіцяв собі розквитатися з ними, віддячити. Та ситуація складалася так, що знову й знову я залишався без грошей і приходив просити.

– Мамо, – я глянув на неї майже благально, – я не дитина. Я маю талант, просто раніше не щастило. Але тепер я впевнений: ця ідея спрацює. Ну невже ви хочете, щоб я закинув свої амбіції й сидів на нудній роботі, отримуючи копійки?

Мама зітхнула, а батько відштовхнув порожню чашку убік:

– От бачиш, у цьому вся твоя проблема. Невже тобі важко знайти стабільне місце, хай навіть тимчасово? У тебе завжди польоти в хмарах… а в реальності ми з матір’ю “розгребаємо” наслідки.

Я відчув, як мені стисло горло від образи:

– То ви хочете, щоб я кинув мрію? – мало не вигукнув я. – Щоб став “офісним планктоном” і забув про себе?

– Ми хочемо, щоб ти навчився самостійно за себе відповідати, – тихо пояснила мама. – А ти, замість зрозуміти, знову шукаєш легких шляхів, знову чекаєш на наш гаманець.

Їхні слова лунали у вухах. Я встав настільки різко, що ледь не перекинув стілець.

– Ви мене не цінуєте! – пробурмотів я крізь зуби. – Справжні батьки мали би підтримати! Я не прошу надприбутків, не прошу життєво останнього… Просто дайте мені змогу відштовхнутися!

Тато підвівся теж:

– Ми дали тобі достатньо шансів. Може, досить? Ми з мамою не друкуємо грошей. Нам самим треба щось відкласти, інакше як доживатимемо на старість?

– Тобто, – засміявся я з гіркотою, – виходить, ти запасся для себе, щоб, коли тобі буде років багато, я міняв тобі пелюшки? Не чекай, що я це робитиму, якщо зараз відштовхуєш мене!

Мама ахнула:

– Антоне, що ти таке говориш?!

Але мене наче прорвало:

– Так, ви чули. Ви завжди казали, що батьки – це головне, що син – це найважливіша людина для вас, а тепер економите на мені? То й я не буду бігти до вас з підтримкою, коли прийде час…

Я вибіг із квартири, грюкнувши дверима. Голова йшла обертом від емоцій. Не тямив, куди прямую, просто вийшов на вулицю, злий і принижений. Почувався так, ніби мене зрадили найближчі люди. За звичкою взяв до рук телефон – очікував, що мама ось-ось подзвонить і скаже: “Повертайся, ми все обговоримо спокійно”. Але екран був порожній.

Минали дні. Що далі, то складніше було мені триматися. Моя ідея з розвитком майстерні рушила в тартарари: без капіталу я не зміг нікого переконати в перспективі. Партнер почав шукати інших людей, я лишався осторонь. А батьки мовчали. Я спеціально навідувався до їхнього будинку, ходив поруч, але не насмілювався зайти. Часом бачив силует батька на балконі, проте одразу тікав, щоб не зустрічатися поглядом.

Якось зважився подзвонити мамі. Вона відповіла обережно, ніби остерігалася, що я знову висловлю якась неприємність.

– Сину, – сказала вона, – татові дуже неприємно від твоїх слів. Він не проти тебе, просто хоче, щоб ти нарешті зрозумів ціну свого вибору. Може, спробуй сам заробити? Не все ж настільки безнадійно.

Я не знав, що сказати. Згадував, як часто кидався до них по допомогу, як вони витягали мене зі всіх халеп. Та водночас було важко визнати, що тепер я безпорадний без їхніх грошей.

Тоді я кинув слухавку, і мені захотілося кудись утекти. Однак вибору не було: треба було знайти хоч якусь роботу. Кілька тижнів поспіль я метався між знайомими, випитуючи варіанти, брався за підробітки, що ніколи раніше не робив. І знаєте, дивна річ: почав потроху відчувати, що можу заробити своїми руками, не звалюючи це на батька. Але водночас у душі сиділа образа. “Чому вони мене не підтримали? Невже їм байдуже, що зі мною буде?”

Одного вечора мені знову зателефонувала мама:

– Антоне, я хотіла почути, як ти. Твій тато мовчить, але він переймається. Каже: “Якщо хочемо допомогти, варто це робити не грошима, а дати йому свободу”. Може, ти якось заїдеш на розмову?

Я прикусив губу: “Заїхати? Справді? А що я йому скажу: дякую, що змусили мене дорослішати?” У глибині душі я й досі не міг пробачити батькові тієї різкості. Але мама говорила з теплом, і я відчув, як зникає моя злість.

Наступного дня я таки наважився навідатися. Тато не поспішав із привітаннями, просто кивнув, мовляв, сідай. Я почав було: “Тату, ти ж розумієш, мені було складно без вашої підтримки…” – але зупинився, побачивши його очі. Там не було ворожості – радше прихована турбота. І, можливо, саме вона змусила його залишити мене один на один із моєю кризою.

Того вечора ми не домовилися про жодні гроші. Натомість батько пообіцяв підкинути мені пару контактів, щоб я спробував себе у більш надійних сферах. Я відчував, що це – новий етап, де я, нарешті, без “скарбнички” за спиною, навчатимуся жити власною працею. Можливо, одного дня ми з татом знову станемо однією командою, але за інших умов.

А ви, друзі, що думаєте: чи справді батьки повинні без кінця фінансувати дитину, якою б дорослою вона не була? Чи краще дозволити їй набити свої гулі, щоб навчитися виживати самостійно? Як ви вчинили б на місці мого батька – чи віддавали б останні заощадження, чи все ж сказали б синові: “Досить, упорайся сам”?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

Джерело