Я не спілкувався з мамою 20 років, бо вона все життя була зацікавлена лише “чоловічими штанами”, а тепер я змушена платити за її перебування в будинку престарілих.

Але від мене ця людина і гривні не отримає. Ні привіт, ні як справи, її нічого не цікавило. Єдине, до чого вона додумала, подати на  мене до суду. Бачте, не заслужила вона в загальній кімнаті жити, я повинна їй окрему кімнату оплачувати.

– Настю, ти серйозно?! – майже прокричав Володя, коли я, нервово обертаючи в руках дивний лист, заявила, що збираюся його розірвати й викинути.

– Тобі загрожує судова тяганина, а ти хочеш просто позбутися проблеми, ніби її не існує?

Я опустила погляд на стіл і зрозуміла, що таки мушу розібратися. У листі мене офіційно повідомляли: “Ви зобов’язані сплачувати за перебування Уляни П. у закладі для людей похилого віку”.

Прізвище збігалося з дівочим прізвищем моєї мами, з якою я не спілкувалася понад двадцять років. Тобто, схоже, йшлося саме про неї. Мого рідного батька не стало ще за мого дитинства, брата я не бачила купу років – він живе десь за кордоном. І тепер ось – раптом ця вимога.

– Та ну, – пробурмотіла я невдоволено.

– Вона мені ніколи не допомагала, майже не виховувала… А тепер я мушу за неї платити?

– Важливо зрозуміти, що коїться, – Володя знизав плечима.

– Якщо ти просто мовчки проігноруєш цей лист, вони подадуть до суду, і тоді все стане ще складніше.

Сказав – і має рацію. Я зітхнула і відчула, що в горлі з’явився клубок образи та розгубленості. Не хотілося бачити ні офіси, ні людей у строгих костюмах, які повчають, як мені жити. Та й мама – це така дражлива тема, що я з дитинства намагалася оминати її у розмовах. Але, мабуть, годі тікати. Спакувала лист у сумку й наступного ранку вирушила до відповідної установи.

Референтка в комуні, побачивши моє збентеження, була напрочуд ввічливою. Вона підняла стос папірців, відтак дістала потрібні документи:

– Тут зазначено, що пані Уляна подала Вас як доньку і потенційну платницю. Жінка хвора, просить кращих умов проживання в будинку для людей похилого віку, зокрема окрему кімнату.

– Але я… – почала я і замовкла. Я ж давно не спілкувалася з нею, навіть не здогадувалася, що вона змінила прізвище. Можливо, знову виходила заміж чи щось таке. – А Ви певні, що це саме моя мама?

– Ось її свідоцтво про народження, довідка про місце реєстрації, – жінка показала мені документи. – Дані збігаються. У нас із цим помилок не буває.

Я ледь стрималася, аби не грюкнути дверима від розпачу. Виходило, що я й справді муситиму розбиратися з усім глибше.

Референтка порадила з’їздити до самого будинку для людей похилого віку, зустрітися з директором і бухгалтером. Пояснила, що саме вони зможуть дати детальну інформацію.

– І раджу не зволікати, – мовила насамкінець.

– Адже Ваше мовчання автоматично вважатиметься згодою на оплату, і тоді всі претензії до Вас будуть цілком обґрунтовані.

У душі я вже лаялася на всі голоси. Мені років двадцять ніхто й не нагадував про існування мами, а тепер… “Звісно, я раптом необхідна, коли йдеться про гроші”, – подумала я з прикрістю.

У будинку для людей похилого віку я потрапила до директора. Він уважно мене вислухав і одразу перейшов до моралі:

– Потрібно розуміти, що дорослі діти зобов’язані допомагати батькам, особливо коли ті вже не можуть подбати про себе.

– Та я не проти таких правил, – напружено відповіла я. – Але чи не виникає питання: а що робили мої батьки для мене? Мама мене, по суті, покинула морально ще в дитинстві. Я виросла сама по собі. Якщо вона раптом вирішила, що їй треба окрема кімната, то могла б хоч раз подзвонити, попросити… А не просто написати “вкажіть доньку як платника”.

Директор зітхнув, виглядав дещо співчутливо.

– Вона справді важко почувається фізично. Потрібне постійне наглядання. Але це все лірика. Формально Вашу маму прийняли на загальних підставах у заклад. Коли вона заявила, що бажає індивідуальних умов, ми запитали: хто компенсує різницю вартості? Вона назвала Вас. І ми не маємо права ігнорувати її вибір.

– То що мені робити? – розвела я руками.

– Зверніться до юриста, – порадив він. – Якщо мама не брала жодної участі у Вашому житті й не підтримувала зв’язків, у суді можна відстояти позицію, що Ви не несете відповідальності. Але це потребує часу, нервів і доказів.

Я сиділа, дивлячись на свої долоні, та думала: “Дива не станеться”. Доведеться йти цим шляхом – збирати папери, показувати, хто і як насправді мене виховував. Перед тим, як попрощатися, директор запитав:

– Можливо, хочете побачитися з нею прямо зараз?

Я застигла. Усередині мене боролися кілька почуттів: жаль, цікавість, роздратування, а ще дивний неспокій. Ну як я зайду й скажу: “Привіт, ти мене не бачила двадцять років, і я зовсім не чекала цієї зустрічі”? Тож лише похитала головою.

– Зрозуміло, – спокійно відповів директор. – Якщо передумаєте, Ви знаєте, де нас знайти.

Поверталася я додому, мов у тумані. Володя з роботи ще не прийшов, а мені хотілося виговоритися. Я дістала з шафи старі документи й фотографії: ось моє свідоцтво про народження, де вписана мама – Уляна, прізвище колись було батькове, а потім вона повернула собі дівоче.

Серед паперів траплялися листи, які я їй надсилала: усі повернулися з позначкою “Адресата не знайдено”. Дехто міг би сказати, що я сама мала б шукати її далі, але я робила спроби: дзвонила її колишнім подругам, проте всі розводили руками, бо вона змінювала міста, контакти та оточення, ніде довго не затримувалася.

Гортаючи знімки, зупинилася на єдиному більш-менш теплому фото: мені років п’ять, мама сидить на лавці в парку, тримає книжку, а я на землі щось малюю гілочкою. Здавалося б, ось “зворушлива” картина, але правдою було те, що вона тоді взяла мене в парк, аби мала “не заважала” їй вдома.

Дитина грається, а мама читає. І всюди так. Тато (Царство йому небесне, як казала бабуся) возив мене й брата на прогулянки, вчив їздити на велосипеді, катав на санчатах. Мама… завжди була зайнята собою. Тож коли батьки розійшлися, мені дісталася вона. І це був досить гіркий досвід.

Брат, Сергій, першим утік із цього хаосу: виїхав на навчання, потім ще кудись подався і так з нами й не зв’язувався. Я дуже заздрила йому, бо сама змогла вирватися лише після школи. Вступила до університету в іншому місті, потім зустріла Володю, ми одружилися.

Запросили й маму, і татового брата (сам тато вже давно пішов з життя). Мама заявила, що прийде на весілля тільки за умови, що я не кликатиму батькову дружину (моя мачуха, але чудова жінка). Коли я спокійно пояснила, що вона мені, по суті, ближча, ніж рідна мама, Уляна аж захлинулася обуренням. Проте таки з’явилася на весіллі, демонстративно мовчала й кидала косі погляди. І знов зникла.

Потім я дізналася, що чекаю дитину. Перша думка – “Може, вона зрадіє онукові?”. Зателефонувала, розповіла новину. У відповідь отримала довгу тираду про те, як “усі твої розваги закінчаться” й наскільки це складно – виховувати дитину. Про свою готовність допомагати не сказано було ні слова.

Зрештою, мені й не треба було. Я більше не набирала її номер. Син народився, виріс без жодних вісток від бабусі. Я була свідома, що вона живе своїм життям: кудись переїхала, пробувала якусь власну справу. Але чітких контактів ніхто не мав.

І ось тепер… Виявляється, вона в будинку для людей похилого віку, і цілком офіційно вимагає від мене грошей, аби жити там з комфортом. Я злюся, але й розумію, що вона – людина в літах, очевидно, хворіє.

Чи маю я моральний обов’язок допомагати їй? Закон, вочевидь, стверджує, що маю. Проте справедливість у мене протестує: “Де вона була, коли я потребувала бодай краплі турботи?”

Кінцеве рішення ухвалила ввечері, коли ми з Володею сідали вечеряти. Я сказала:

– Поїду до адвоката. Треба пояснити всю історію, довести, що мама довго не підтримувала жодних стосунків, не брала участі у моєму житті. Якщо захоче поговорити як людина – я готова. Але хай не вигадує шантажу через суд.

Володя кивнув. А я відчула, що серце тьохнуло, немов покликало мене до якоїсь точки неповернення. Можливо, колись ми з

Уляною ще поглянемо одна одній у вічі. Можливо, я схилюся до того, щоб хоч трохи їй допомогти – як старенькій і безпорадній. Але поки що мені боляче й образливо, ніби все дитинство згадалося одним махом.

От і сиджу тепер перед паперами, перебираю старі листи. Згадую, як просила її приділити мені час, і натомість отримувала відмовки. І думаю: чому так буває, що люди, які колись нам були найближчими, примудряються водночас стати найдальшими?

А ви, читачі, як вчинили б на моєму місці? Сплатили б материн борг за роки її осторонь-існування чи все ж боролися б у суді до кінця? Мені цікаво почути вашу думку.

Джерело