– Що це ти, Вітю, останнім часом ходиш, як у воду опущений? Сталося що? – поцікавився сусід по дачі, – і дружини твоєї давно не видно. Невже розлучилися?

– Роз’їхались, – зітхнув Віктор.

– Ну, ви даєте! На старості років! – ахнув сусід.

– Та ні, ти не так зрозумів, – сумно посміхнувся Віктор, – Тетяна у жовтні до дочки поїхала у Львів.

– Так уже весна на дворі! Загостювалася жіночка… І як це вона тебе одного залишила так надовго? Не схоже на неї.

– Так виходу в нас не було, – знову зітхнув Віктор, – доньку треба було рятувати.

Настя, дочка Віктора та Тетяни, поїхала до Львова за мрією.

З раннього дитинства вона вважала себе винятковою: найкрасивішою, найрозумнішою, найулюбленішою.

Тато з мамою все життя поклали до ніг своєї кровиночки. Працювали день і ніч, щоб Настя мала все найкраще. Дихати на неї боялися.

– Допомагати по дому?

– Що ви? Ще напрацюється! Нехай насолодиться дитинством, потім юністю.

– Настя грубить татові з мамою?

– Ні, це її хтось образив.

– Вчитися не хоче?

– Вона просто втомилася.

– Вдома не ночує?

– Це вона у подруги затрималася.

– Чому не зателефонувала, не попередила?

– Телефон забула зарядити…

Словом, виросла Настя справжньою егоїсткою.

Батьки самі того не бажаючи навчили її думати тільки про себе, і вимагати, щоб інші теж думали тільки про неї. І не просто думали. Усі завжди були Насті щось винні…

Періодичні «ночівлі у подруги» дали очікуваний результат. У Насті з’явився син. Заміж її не взяли, з дитиною ні тато, ні його батьки допомагати не збиралися.

Настю це не налякало. У неї були свої батьки. В них молода мама не сумнівалася.

Віктор і Тетяна не промовили жодного слова докору. Настя подарувала їм онука, і вони ніби здобули другу молодість. Василь став для бабусі та дідуся світлом у віконці.

Вони виховували онука, Настя – намагалася влаштувати особисте життя.

У рідному місті нічого не виходило. Чоловіки в її житті з’являлися і зникали із періодичною постійністю.

Коли Вася підріс, стало очевидним, що він не зовсім звичайна дитина. У нього стали виявлятися ознаки вродженої розумової вади, яку навколишні сприймали, як розумову відсталість.

Настя була в сказі! Як? У неї! Най-най! Такий син!

Вона остаточно скинула хлопчика на батьків і зазбиралася у… Львів.

Батькам сказала:

– Тут я нормального чоловіка не знайду. Мені що, все життя одній кукувати? Поїду. Там місто велике. Можливості. Василь з вами залишиться. Він… Ну, коротше, не треба його показувати нікому. Тут ганьби вистачає…

– Настя, яка ганьба? – мало не плакала Тетяна, – Вася – добрий, розумний хлопчик. Він усе розуміє. Ось побачиш: підросте, і всі його дива зникнуть.

– От і чудово, – відрізала Настя, – а до того часу він житиме з вами.

Вона поїхала. Зняла у Львові кімнату, влаштувалася на роботу. Працювала, зрозуміло, руками: дипломів із собою Настя не привезла. Зате симпатична мордочка завжди була при ній.

За рік Настя вийшла заміж. Батькам про це не сказала. Додому нареченого, а потім і чоловіка, не привезла. Навіщо?

Батьки не сперечалися, але душа за доньку боліла:

– За що вона так з нами? – переживав Віктор.

– Я так думаю, що вона не сказала чоловікові про Васю – задумливо припустила Тетяна.

Як у воду дивилася…

Настя вдома не з’являлася, і Віктор не витримав:

– Поїду до неї. Не можу більше. Я маю побачити її чоловіка. Збирай, матір, посилку.

– Зберу, – зраділа Тетяна, – тільки одного я тебе не відпущу. Разом поїдемо.

– А Вася?

– За Василем моя сестра придивиться. Я домовлюсь.

– Добре. Два дні на збирання. І не кажи їй нічого. Нехай буде сюрприз. Адреса в тебе є?

– Є. Посилки щомісяця відправляю…

У Львів поїхали машиною. Завантажилися продуктами, мало не під самий дах. Усе везли: картоплю, моркву, буряки.

Гарбузи захопили, цибулю, часник. Закруток – не порахувати! Ну, як же? Дача своя. Усе літо працювали – для дочки, для онука.

Їхали довго, втомились. Начебто сімсот кілометрів – не так вже й багато, але хвилювання робило свою справу. Чи жарт: їхали, навіть не попередивши! А раптом дочка із зятем переїхали?

Тетяна подзвонила у двері. Почувши сонне: Хто там? – Видихнула – вдома Настя, все гаразд.

Ну а далі все було, як у кіно.

Спочатку Настя кинулася батькам на шию, потім обурилася, що вони приїхали без запрошення, і лише після цього познайомила із чоловіком. Той неохоче підвівся, щоб привітатись.

Потрібно було розвантажити машину.

Настя наказала чоловікові:

– Єгоре, давай, напружся. Ти ж не хочеш, щоб я тягала важкі сумки?

Чоловік скривився, але за тестем пішов.

А потім сталося те, на що батьки ніяк не очікували. За дві-три години Настя з безневинним виглядом запитала:

– Сподіваюся, ви сьогодні поїдете? У нас просто нема де вас покласти.

Віктор розгубився, та знизав плечима. Тетяна, здригнувшись, підхопила:

– Звісно, ​​сьогодні. Тато ще трохи відпочине, і поїдемо. А ти про сина зовсім нічого не спитаєш?

Тетяна не збиралася нічого такого говорити, але «гостинність» Насті дратувала її.

– Якого сина? – Здивувався Єгор, – У тебе є син? – Він з подивом дивився на Настю, – а чому я про це нічого не знаю?

Довелося Насті зізнатися. Розповісти про Васю, про те, що за рік він піде до школи.

– Я хочу з ним познайомитися, – заявив Єгор, – і взагалі: дитина повинна жити з матір’ю. Хіба ні?

З одного боку, Тетяна та Віктор навіть поважали зятя, але й злякалися одночасно: що, якщо вони справді заберуть хлопчика? Адже про його дива вони не сказали ні слова.

Дорогою додому посварилися:

– Ну, хто тебе за язик тягнув? – Обурювався Віктор, – ось що тепер буде?

– Не знаю, – кинула у відповідь Тетяна, – а сказати треба було. Зате тепер все зрозуміло і жодних таємниць. Нічого, розберуться.

Додому їхали значно довше. Зупинялися кілька разів на заправках. Віктор спав на задньому сидінні, Тетяна ходила навколо машини, щоб хоч якось розім’яти ноги, що затекли.

Про вчинок дочки не говорили. Сил не було це обговорювати…

За місяць Настя та Єгор приїхали самі. Зять буквально вимагав познайомити його з дитиною.

Дивно, але він швидко знайшов із хлопчиком спільну мову. Вони навіть встигли потоваришувати.

Виїжджаючи, Єгор заявив:

– Наступного разу заберемо Васю. А поки потрібно квартиру поміняти, з садком визначитися. І це – не обговорюється. Я завжди мріяв про сина.

Настя мовчки знизала плечима. Васю справді незабаром забрали.

Віктор та Тетяна дуже сумували за онуком, переживали: як він там? Як Настя з ним справляється? Адже вона майже не займалася дитиною.

Але, як би важко не було, обидва розуміли: зять має рацію. Вася має жити з матір’ю.

За два наступні роки батьки їздили до Насті кілька разів. І завжди: туди та назад.

Настя лише раз перейнялася з цього приводу:

– Зняли б номер у готелі, відпочили б, ми б вам місто показали…

Тетяна лише зітхнула. Видно, дочка не уявляла, скільки коштували такі подорожі. Скільки грошей вкладалося у продукти, які їй привозили, плюс суми, які дідусь із бабусею залишали для Васі.

Про який готель можна було говорити?

Напередодні школи Тетяна запропонувала залишити Васю у них. Мовляв, невідомо, як там у нього будуть справи, а в них недалеко спеціалізована школа…

– У Львові цих шкіл штук сто, – відмахнулась Настя, – з нами житиме. Інакше Єгор мене зі світу зживе.

Не зжив. Одного разу він… подав на розлучення і пішов. Сказав, що наївся примх Насті, і її недоумка.

Оце був удар, так удар. Настя залишилася сама. А тут ще школа… Настя не встигала вчасно забрати Васю з продовження.

Вихователька вже неодноразово висувала претензії. І тоді Настя зателефонувала матері.

Батьки довго не думали. Приїхали машиною за два дні. Тетяна залишилася у Львові, Віктор повернувся додому. Він, на відміну від дружини, на пенсію ще не вийшов.

І ось із жовтня місяця чоловік живе один. Як живе, розказувати не треба.

І справа навіть не в приготуванні чи пранні: з цим Віктор легко справляється. Самотність замучила…

Ні, Тетяна, звичайно, дзвонить чи не щодня, але це зовсім не те…

Все частіше на думку батька сімейства приходять думки про те, що вони з Тетяною зробили щось неправильно.

І Настя… Ну, запізнювалася вона на п’ятнадцять хвилин до школи, і що? Знайшла б вихід зі становища! Найняла б когось Васю зі школи забирати! Так ні: розлучила батька з матір’ю, й у вус не дме.

А те, що вони тридцять років разом і один без одного жити не можуть, це для неї нісенітниця.

Дізнавшись, що Єгор пішов від Насті, Віктор зрадів: може, тепер вона додому повернеться? Чи хоч би Васю віддасть? Коротше, голова кругом.

– Весело живеш, – посміхнувся сусід, вислухавши Віктора.

– Та вже ж, – сумно погодився той, – не знаю, що робити.

– Як на мене, все просто! – Усміхнувся той, – навчальний рік закінчується, немає сенсу смикати дитину. А потім висувай ультиматум. Скажи, що Вася житиме з вами.

– Якщо Настя не захоче, попередь, мовляв, якщо така самостійна, нехай на вашу допомогу більше не розраховує! Зовсім! Ось і все. Потім головне – слово стримати. Виховання гривнею дуже швидко лікує.

Я б її ще й додому повернув. Ось чого їй, спитати б, вдома не живеться? Принца шукає? Знайде на свою голову…

Віктор слухав сусіда і думав:

– Може, він і має рацію. Що це змінює? Таня ніколи не погодиться на такі заходи. Доведеться терпіти…

Можливо у вас є слушна порада? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.