Мій брат, який їздить на «Мерседесі», а його дружина теж на новій машині з салону, у яких двоярусна квартира в центрі Хмельницького, подарував мені на День народження букет квітів і халат.

Я довго дивилася на цей подарунок, як баран на нові ворота. Не те щоб я чекала на щось грандіозне, але ж халат? Якесь дешеве махрове нещастя, яке навіть виглядало так, наче його десь роздавали по акції.

Букет був гарний, не сперечаюся, але в мене було відчуття, що це він взяв його дорогою додому на автозаправці.

– Дякую, – сказала я, намагаючись посміхнутися.

– Будь ласка, – відповів брат, наче я мала бути вдячна йому до кінця життя.

Дружина його Богдана стояла поруч, поглядала на мене зверхньо. Вона завжди так дивилася – ніби оцінювала, чи вартуєш ти її уваги.

Я щиро дивувалася: невже вони справді не розуміють, як це виглядає? Люди, які живуть в розкоші, зробили такий подарунок найближчій людині.

Святкування мого дня народження проходило вдома, скромно. Я особливо й не кликала гостей, але мама наполягла, щоб хоч сім’я зібралася. Вона бігала між кухнею та столом, накривала, хвилювалася, щоб усім було смачно.

– Ой, ти ж так любиш халати, – сказала мама, побачивши мій подарунок.

Я тільки зітхнула. Ні, я не люблю халати. Особливо дешеві.

Брат тим часом жваво розповідав про свій новий проєкт – він відкрив черговий бізнес, який, за його словами, приносив уже сотні тисяч гривень прибутку щомісяця.

Богдана розказувала, як вони їздили на відпочинок, як важко було вибрати між двома п’ятизірковими готелями в Буковелі, бо «і там басейн шикарний, і тут персонал чудовий».

Я сиділа, слухала це все й відчувала, як у мені починається буря. Не тому, що я заздрила. А тому, що вони навіть не усвідомлювали, як це виглядає – говорити про гроші, відпочинок і шикарне життя, після того як подарували мені халат.

– То як там твоя квартира? – запитала братова дружина.

– Стоїть, – коротко відповіла я. – Ремонт немає грошей розпочати.

Вона кивнула, зробила вигляд, що співчуває, але я знала, що їй байдуже. Вона просто чекала моменту, щоб сказати своє.

– Нам так пощастило з нашою двоярусною! Така простора, вид з вікна неймовірний!

Ми вже й меблі всі найкращі поставили. Ти б бачила нашу кухню – там тільки один холодильник коштує, як, – вона замовкла, поглянувши на мене, – ну, як твоя машина, напевно.

Я кивнула. Що я мала відповісти? «О, це прекрасно, що ви такі багаті, а мені подарували халат!»?

Брат, напевно, відчув, що я починаю сердитися, і спробував змінити тему:

– До речі, як справи з будинком?

– Нормально, – сказала я.

Я не хотіла розповідати, що мама вже кілька разів натякала, що туди варто поселити сестру з її дітьми, бо «де їм жити в тій однокімнатній квартирі».

Я не хотіла знову чути, що в мене «все одно часу нема, щоб там жити, то хай хоч хтось користується».

Але брат, здається, і так все розумів. Він усміхнувся:

– Ну, ти ж розумієш, що вони рано чи пізно туди переїдуть?

Я мовчала. Мама стояла поруч і слухала. Я бачила по її обличчю – їй хочеться, щоб я погодилася.

– У Люди ж велика родина! Четверо дітей! – тихо сказала вона.

Я подивилася на неї, потім на брата, потім на його дружину, яка розглядала свої нігті.

І знаєте, що мене вивело остаточно? Вони могли купити для сестри з її дітьми квартиру, навіть не напружившись фінансово.

Але ні, вони прийшли до мене, до людини, якій на День народження подарували халат, і натякають, що я маю віддати їм свій будинок.

– Ну, подумаєш, халат, – сказав брат, наче читав мої думки. – Головне ж не подарунок, а увага.

Я засміялася. Дійсно. Увага.

Я не знаю, що робити. Мама дивиться на мене з надією. Сестра чекає, коли я скажу «так». А я просто хочу, щоб хтось нарешті побачив у мені людину, а не «варіант вирішення проблем».

Що мені робити? Зовсім розгубилась. такий осад від цих родинних посиденьок досі, хоч минуло вже кілька днів.

Джерело