– Василю, винеси сміття. І посуд помий. І білизну розвісь. – Олеся навіть не глянула в мій бік, гортаючи щось у телефоні.

Я тільки-но переступив поріг квартири після виснажливого дня на роботі. У голові шуміло, спина гуділа, а єдине, що хотілося – це розслабитися бодай на п’ять хвилин. Я мовчки роззувся, скинув піджак і сів на диван. Але це не залишилося непоміченим.

– Василю! Я до тебе звертаюся! – голос Олесі став трохи різкішим.

Я підняв голову. Вона стояла посеред кімнати з виразом абсолютного невдоволення. Я зітхнув.

– Олесю, може, ти це зробиш? Я реально втомився…

Вона закотила очі.

– Та ну! Ти ж чоловік, у тебе більше сил. Та й ти сам казав, що домашні справи треба ділити!

– А ти що сьогодні робила? – я спробував говорити спокійно, хоча всередині вже починало закипати.

– Ой, Василь, я ж не сиділа без діла! Встала о десятій, приготувала собі каву, потім треба було подивитися нову серію серіалу, бо всі вже обсмоктали її в чаті! Потім з мамою говорила годину, ну а потім уже й ти прийшов.

Я мовчав, переварюючи сказане. Вона на повному серйозі вважала, що мала важкий день. А я? Встав о сьомій, побіг на роботу, працював із клієнтами, вирішував мільйон проблем, слухав бурчання начальника… і після всього цього мав ще й додому приходити як на другу зміну?

– Василю, ну що ти сидиш? – її голос знову став нетерплячим.

– Мені вже набридло тобі нагадувати!

Ось тоді щось у мені і тріснуло. Я не пам’ятаю, коли саме роль чоловіка в нашому шлюбі перетворилася на роль хатнього робітника.

Спочатку мені здавалося, що я допомагаю, підтримую Олесю. Але в якийсь момент це стало обов’язком. А подяки все менше.

Навпаки, з’явилося лише очікування: я повертаюся – має бути їжа, має бути порядок, має бути комфорт.

Того вечора я виніс сміття. Я розвісив білизну. Але щось у мені змінилося. Остаточно.

Через тиждень я зустрівся з другом – Петром. Він сидів навпроти, крутячи в руках чашку, і уважно слухав мене.

– Василю, а ти коли останній раз нормально відпочивав? – запитав він, нахмуривши брови.

Я задумався. Дійсно, коли? Усі вихідні проходили в прибиранні, пранні, походах у магазин. І це я ще працював п’ять днів на тиждень.

– Знаєш, мені здається, ти в неї як обслуга. – Петро сказав це спокійно, але ці слова боляче врізалися в мою голову.

Я повернувся додому і вирішив експеримент. Просто нічого не робити. Цікаво, скільки часу знадобиться Олесі, щоб помітити?

Наступного дня я прийшов з роботи і просто сів на диван. Увечері – ліг спати. Вранці – пішов на роботу. Минуло два дні, три… На четвертий Олеся не стрималася.

– Василю, а що це за бардак? Чого ти не помив посуд? Чому пил всюди? – вона стояла посеред кухні, роздратовано розмахуючи руками.

– Олесю, а ти? – запитав я.

Вона стиснула губи.

– Я не звикла це робити! Це завжди ти робив!

– А хто сказав, що це моя робота? Я що, твій слуга? – я піднявся і спокійно подивився на неї.

Вона виглядала розгубленою. Вперше.

Цей момент став точкою неповернення. Я зрозумів, що мушу поставити межі. Що мій комфорт не менш важливий, ніж її. І що я заслуговую на повагу.

А як у вас? Було таке, що ви відчували себе не чоловіком у сім’ї, а просто зручним виконавцем? Як ви вирішували таку ситуацію?

Джерело