– Ну де ви, а де земельна ділянка, Ярино?, – бурчав раз у раз свекор, ну а свекруха за його спиною лише підтакувала. Але ми з Данилом стояли на своєму.

Не минуло багато часу, ми довели будинок до пуття, і моїх свекрів і віником з дачі не виметеш. Але я з цим миритися не збиралася. Кульмінацією став момент, коли ми приїхали на вихідні, а ворота нам відкрив свекор. – Заїжджайте, ми вас вже зачекалися.

– Свекруха ж в той час стояла з сапкою в руках і саджанцями

Мене звати Ярина, мого чоловіка – Данило, і ми досить давно мріяли про невеличку ділянку з затишним будиночком десь за містом.

– Усі ваші друзі, певно, вважають, що ви трохи дивакуваті, – обережно зауважила свекруха, ніби намагаючись всадити думку, що ми й справді збилися з пантелику.

– Там же доведеться доглядати сад, город, косити траву… Вам хіба не шкода вихідних?

Я щиро посміхнулася:

– Мені подобається свіже повітря і тиша. Можливо, пора відмовитися від вічного міського шуму хоча б на суботу-неділю.

На тому розмова не скінчилася, але врешті-решт ми з Данилом наполягли на своєму. Купили ділянку в затишній місцевості: довкола ліс, свіже повітря, десь неподалік озерце.

Ціна була помірною, а будиночок – хоч і старенький, проте досить міцний. Я навіть мріяти не могла, що колись зможу виходити вранці босоніж у сад і збирати собі полуницю на сніданок. Данило теж хотів місце, куди міг би втекти від роботи, ввімкнути музику чи навпаки слухати цвіркунів вечорами.

Ми відразу взялися за легкий ремонт: відновили терасу, підфарбували стіни, обрізали чагарники. Щоправда, поки там було досить пусто – жодних квітів, клумб чи грядок ми ще не робили.

Свекри в цей час, незважаючи на всі свої песимістичні прогнози, приїхали перевірити наш “експеримент” уже через кілька тижнів. Можливо, їх гризла цікавість, а може, їм просто нудно було вдома.

– Ну, що я можу сказати, – зиркнула свекруха, махаючи рукою на наші роботи. – Маю надію, ви не покинете це посередині, коли зрозумієте, скільки сил це забирає.

– Та ні, – підморгнув Данило. – Ми витримали міську метушню, то вже й тут впораємося.

На той момент усе ще здавалося безневинним. Їхні зауваження нас не зачіпали, бо ми раділи власній затишній території. Ми навіть запросили їх на шашлики – щоби показати, як класно можна провести вихідні на свіжому повітрі.

– Смачно, – похвалив свекор, покусуючи щойно підсмажений шматочок.

– Але не забувайте, що це тільки початок. Бачите, який занедбаний паркан? Це ж доведеться… – і він почав перераховувати список робіт, які “конче необхідно” зробити, щоб, на його погляд, ділянка хоч якось виглядала. І ми слухали, киваючи, бо сваритися чи сперечатися не мали бажання.

Проблема почалася тоді, коли свекри почали приїжджати все частіше. Щовихідних ми, звичайно, бували на ділянці – зрізати зайве, підфарбувати щось, просто відпочити.

А вони приїздили в один і той самий час і зупинялися без запрошення. Спочатку це було просто нейтральне “ми заїхали перевірити, чи все гаразд”, потім – “ми привезли вам трохи продуктів, а заодно залишимося з вами до вечора”, пізніше – “ми вирішили переночувати, адже завтра теж вихідний”. Здавалося, вони сприймали нашу нерухомість як продовження власного дому.

Одного дня я з Данилом приїхала на ділянку, а там, на нашій терасі, уже сиділи свекри, підмощуючи подушки на стільцях. Свекруха бадьоро привіталася:

– О, добре, що ви нарешті тут! Ми вже зранку всі кущі доглянули.

Я вдихнула глибше, намагаючись зберегти спокій. Не те щоб я була проти їхньої допомоги, та хотілося мати простір і час лиш для нас. Дехто з наших друзів жартував, що ми ненароком створили “родинний готель”, і я щоразу більше починала розуміти, наскільки це схоже на правду.

Одного разу я зайшла у двір і побачила, що свекор без попередження встановив дитячі гойдалки. Ідея, може, й непогана, та діточок у нас поки що немає. Як на мене, то це було дивно.

– Хотів, щоб майбутні онуки вже мали де погратися, – пояснив він, коли я здивовано поцікавилася, для чого нам гойдалки просто зараз.

Я глянула на Данила, шукаючи в його очах підтримку. Мій чоловік лише ледь знизав плечима, мовляв, “ну, тато ж старається”. Я почала розуміти, що ми втрачаємо контроль над тим, що відбувається на нашій власній території.

Кульмінаційною точкою стало, коли свекруха вирішила висадити квіткову клумбу по своєму дизайну. Вона просто приїхала без попередження, притягнула коробки з розсадою і почала вибудовувати “квіткову симфонію”.

Сказати їй “ні” на початку я не змогла – з одного боку, мені було незручно, а з іншого, я бачила, що вона робила це з ентузіазмом. Та все ж у мене зароджувався внутрішній протест: невже ми ніколи не зможемо просто влаштувати собі тихий вечір на терасі?

Одного вечора, після чергової “спільної” суботи, я не витримала й сказала Данилові:

– Слухай, коханий, у нас тут виходить, що свекри весь час розпоряджаються, як їм заманеться. Може, час поговорити з ними відверто?

Він на мить задумався:

– Думаю, вони просто хочуть допомогти. Але я теж вважаю, що треба встановити якісь межі.

За два тижні ми зібралися на ділянці всі разом. Я ледве зважилася розпочати серйозну розмову. Але як тільки я відкрила рота, свекруха сама все зрозуміла:

– Ви, напевно, хочете сказати, що ми надто часто тут товчемося?

Я мовчки кивнула, Данило спокійно пояснив, що ми любимо їх, цінуємо їхню підтримку, але нам потрібний і власний простір. І що якщо вони планують приїхати, хай хоч попередять нас заздалегідь, а не з’являються зненацька. Свекор зітхнув, знітився трохи:

– Можливо, ми правда перегнули палицю. Ми ж не хотіли вас завантажувати чи порушувати ваш відпочинок.

З того моменту минуло вже кілька місяців. Свекри почали приїжджати рідше, і завжди телефонують заздалегідь. Виявилося, що вони навіть придивлялися до іншої дачної ділянки, щоб мати свій простір для творчості з квітами.

Наші стосунки стали спокійнішими, а найголовніше – тепер, коли ми приїжджаємо на нашу ділянку, ми можемо просто відпочити без несподіванок. Інколи ми радо запрошуємо свекрів на барбекю, але вже за власним бажанням, а не тому, що вони прийшли без стуку.

Яка з цього мораль? Іноді достатньо вчасно позначити власні кордони, аби зберегти гармонію в родині. Звісно, в мене була боротьба із собою – як не образити тих, хто від чистого серця допомагає. Але щире обговорення, без звинувачень і зайвого драматизму, стало рятівним колом.

А тепер маю кілька запитань до вас, любі читачі. Чи бувало у вас таке, що родичі почали надмірно втручатися у ваш особистий простір?

Як ви встановлюєте межі, аби нікого не засмутити, але й не втратити власної свободи? І чи вважаєте ви, що справжнє порозуміння з рідними завжди можливо, якщо відверто говорити про свої бажання?

Буду рада почути ваші історії і поради!

Джерело