Ми ж вже літні тітоньки! Але ми з сестрою давно мріяли про дачу. Хотілося куточок, куди можна втекти від міської суєти, з цих наших бетонних коробок, вирощувати свої помідори, петрушечку і укропчик, сидіти ввечері з чаєм на ґанку.

Сестра Ліда старша за мене на десять років, дітей у неї немає. Вона завжди любила мою дочку, вважала її рідною, як свою.

Питання про дачу зрушило з місця, коли ми з Лідою випадково побачили гарний варіант — невеликий будинок із садком і городом в дачному секторі Броварів, біля лісочку.

Грошей вистачало, якщо складемося навпіл. Сестра була у захваті, я теж, але потрібно було все обговорити.

Дочка дізналася про нашу ідею і відразу приїхала поговорити. Я чекала, що вона спитає про деталі, порадіє. Але розмова пішла зовсім у несподіваному напрямку.

— Мамо, а навіщо тобі дача? — почала Вікторія з порога.

Я здивувалася:

— Як це навіщо? Щоб відпочивати, щоб було своє місце для літа, для онучки. Басейн поставимо, квіточок з Лідою насадимо – краса буде!

— Мам, ну ти ж і так зможеш там бувати, якщо тітка її купить. А гроші краще вкласти в щось корисне!

Я вже знала, до чого хилить дочка. Але вирішила вислухати.

— Наприклад? — спитала я.

— Ми з чоловіком давно хочемо машину! От уяви, як зручно: онуку можна буде возити до тебе, ти зможеш з нами їздити. Це ж для всієї сім’ї!

Я відчула, як у мені заворушилося обурення. Це не для всієї сім’ї, це для них.

— І що ти пропонуєш? — холодно спитала я.

— Ну, щоб ти віддала свою частину грошей нам. А тітка Ліда, якщо їй так хочеться, нехай сама купить дачу. Ти ж все одно туди їздитимеш!

Я мовчала.

— А ще ти повинна простежити, щоб вона переписала дачу на мене. Мало що!

Я дивилася на свою дочку й не впізнавала мою Вікусю. Невже вона справді могла таке сказати? Коли вона перетворилася на таку меркантильну жінку?

— Ти розумієш, що сестра купує дачу для себе, а не для тебе? Що вона має право розпоряджатися нею, як хоче?

— Мамо, не будь наївною! Вона ж бездітна! Кому їй ще залишати, як не мені?

— Собі! Вона має залишити її собі!

Дочка зітхнула:

— Ну, якщо вона все одно її купить, то яка різниця? Ти ж не будеш вкладати гроші, але користуватимешся. І машина буде!

Я ледве стрималася, щоб не накричати на свою вже дорослу дочку.

— Віко, мені неприємно це чути.

— А мені неприємно, що ти мені не допоможеш! — огризнулася дочка й вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Я сиділа у тиші й думала. Як так вийшло, що моя власна дитина вважає це нормальним – те, що вона пропонує?

Сестра стільки вклала у неї — і любов, і гроші, і час. А тепер дочка навіть не вважає це чимось особливим, просто вимагає ще більшого – стати спадкоємицею Ліди.

Сказати сестрі про цю розмову я не можу. Мені соромно. Але я не хочу вкладати свої гроші в машину для дочки та зятя. Вони молоді, можуть самі заробити.

Якщо ж дачу купить тільки сестра, а потім перепише її на дочку, я майже впевнена, що вона дуже швидко позбудеться тітки, коли їй це буде вигідно.

Іноді я думаю: може, дійсно краще купити дачу на двох, а потім, коли ми будемо старі, віддати її в пансіонат за рахунок догляду за нами? Адже на доньку надії немає.

Що робити? Як бути чесною з сестрою, не зіпсувати відносини з донькою і вчинити правильно? Я заплуталася, і буду щиро вдячна за різні поради від людей.

Джерело