– Яно, ну що ти робиш?

– Олег відсунув тарілку з борщем, дивлячись на мене так, ніби я щойно оголосила, що йду з дому.

– Ти серйозно підеш у цьому на весілля до Христини?

– Так, Олеже, серйозно.

– Я схрестила руки перед собою, хоча знала, що цей жест його лише більше дратуватиме.

– Це моє життя, і я вдягатиму те, що хочу.

– Тобі байдуже, що скажуть люди? Байдуже, що мама знову буде в сльозах? Що тато просто вийде з кімнати і не захоче з тобою говорити?

– О, звичайно! – я іронічно усміхнулася.

– Бо найголовніше в цьому світі – це думка наших сусідів! Важливіше за комфорт, важливіше за свободу, важливіше за мене саму!

– Яно, ну ти ж розумієш, що справа не тільки в сусідах. Це традиції, це… наша родина. Ми не в місті живемо, тут не пробачають таких “експериментів”.

– Олеже, ти ж мій брат, ти ж мене завжди підтримував. А тепер що? Ти боїшся, що сусіди щось скажуть? Що скажуть мама з татом?

А що кажу я – тобі не цікаво?

Він мовчав. Його обличчя видавало внутрішню боротьбу. Я розуміла його. Він завжди намагався бути містком між мною і батьками, між моєю жагою до свободи та їхнім прагненням втиснути мене у рамки. Але цього разу я не збиралася здаватися.

Я виросла в невеликому селі, де будь-яке відхилення від “норми” прирівнювалося до зради. Усі знали одне одного, а значить – усі знали, що ти робиш, як одягаєшся, з ким говориш і навіть що думаєш. Я завжди відчувала, що не вписуюсь у цей світ, що мене душить його тісна коробка правил.

Коли я була малою, бабуся казала мені: “Яночко, ти як птах – не можна тримати тебе в клітці”. Вона розуміла мене, і тому її відхід залишив в мені велику порожнечу. Після неї нікого не залишилося, хто б міг сказати мамі: “Дай їй бути собою”.

Мама ж натомість завжди знаходила слова, щоб нагадати мені, що я – проблема.

– Люди з тебе сміються, Яно. Ти цього хочеш? Хочеш, щоб весь рід про тебе погано думав? – її голос звучав різко, кожне слово кололо.

– Я хочу жити, мамо. І якщо я буду жити “правильно”, але не так, як хочу, то навіщо тоді взагалі жити?

Вона лише похитала головою. Їй було важко. Але і мені теж.

Весілля Христини стало для мене випробуванням. Я знала, що всі будуть оцінювати мене, їхні погляди будуть пекти, як сонце влітку. Але я вирішила, що цього разу не здамся.

Коли я увійшла в залу, розмови затихли. Люди зупинилися, наче хтось поставив їх на паузу. Я відчула, як мама відвернула погляд, а Олег відвів очі вбік. Було важко, але я вистояла.

А потім сталося те, чого я не очікувала. До мене підійшла одна з далеких родичок, тітка Марія, і сказала:

– Гарна сукня, Яно. Гарно тобі. І знаєш що? Я заздрю твоїй сміливості. От якби я в твої роки була такою ж… Може, моє життя було б інакшим.

Я усміхнулася. Може, цей світ змінюється повільніше, ніж хотілося б. Але він таки змінюється.

А тепер скажіть мені, дорогі читачі:

– Чи варто боротися за себе, навіть якщо це важко?

– Як знайти баланс між тим, щоб бути собою і зберегти стосунки з родиною?

– Чи справді важливо, що про нас думають інші?

Джерело