Ігор з дружиною Катею приїхали до рідного села, щоб підготувати старий будинок, у якому він виріс, до продажу.

Будинок пустував багато років, потребував ремонту, і пара вирішила, що виручені гроші допоможуть їм зробити початковий внесок на іпотеку.

Нещодавно у них народилася дочка, а жили вони скромно. Вийшовши з машини, Ігор привітав сусіда: — Здрастуйте, дядьку Іване! Старий, спираючись на паркан, добродушно відповів: — Привіт, Ігорю!

Будинок дістався Ігорю у спадок: батько помер десять років тому, мати два роки тому. Будівля виглядала гнітюче: стара шиферна стеля прогнулась, підлоги осіли, а ганок давно покосився. Катя взялася за прибирання, перебираючи речі в маленькій кімнаті, яка раніше була дитячою.

— Ігорю, дивись, ковзани!

— Покликала вона чоловіка.

— Так, мої дитячі. Батько привіз мені їх, думав, що я стану хокеїстом, — задумливо відповів він.

— Викинемо?

— Звичайно, — впевнено сказав Ігор, ніби скидаючи з себе тягар дитячих спогадів. Катя продовжила розбирати старий буфет, наповнений каструлями, банками та дерев’яними ложками, зробленими кимось з рідні. В одному з ящиків вона знайшла курну коробку від взуття.

— Ігоре, йди сюди! Тут якийсь альбом!

— Покликала вона чоловіка. Ігор підійшов, сів поруч, відкрив пожовклі сторінки та побачив фотографії свого дитинства: молода мама в кольоровій сукні, батько взимку з друзями та хокейною ключкою, фотографії бабусі та випускних вечорів.

— Отут мені подарували велосипед. Батько сказав, що я маю навчитися сам. А я так довго не міг – тільки шишки набивав.

В результаті мене навчив дядько Іван. Він мене й плавати вчив, — гірко згадав Ігор. Катя обняла чоловіка, розуміючи, як важко йому говорити про батька. Тим часом вона знайшла серед старих квитанцій лист.

— Подивися, що то за лист, — простягла вона Ігореві конверт.

— Це адреса дядька Івана. Чому його не відправлено?

— Здивувався Ігор.

— Давай прочитаємо, — запропонувала Катя. Ігор відкрив лист: «Привіт, Іване.

Я виходжу заміж. Ми з Андрієм будемо щасливі, але я маю сказати тобі…

Я чекаю на дитину. Це твоя дитина, але я не хочу зруйнувати твоє життя. Будь ласка, нікому не говори про це. Твоя Марія». Ігор перечитав листа кілька разів, його обличчя виражало розгубленість.

— Катю, це означає, що мій батько — це дядько Іван, а не Андрій. Вирішивши розібратися, Ігор подався до сусіда.

Дядько Іван жив сам у скромному будинку, його родина не склалася. Почувши стукіт у вікно, старий вийшов на ґанок. — Здрастуйте, дядьку Іване. Я знайшов листа від мами.

Вона пише, що ви мій справжній батько, — сказав Ігор, простягаючи листа.

Старий взяв конверт, його руки помітно тремтіли. Прочитавши листа, він прикрив обличчя руками і тихо промовив: — Я завжди знав… Завжди відчував…

Ти мій син. Іван та Ігор обнялися, не стримуючи сліз.

— Тепер я зватиму вас татом, — сказав Ігор.

Після цього відкриття Ігор та Катя продали будинок, купили квартиру та забрали Івана до себе. Старий був щасливий, що знайшов сім’ю, й із задоволенням проводив час з маленькою онучкою. А покинутий будинок дядька Івана подружжя відремонтувало: тепер це був затишний будинок, наповнений любов’ю та дитячим сміхом.

КІНЕЦЬ.