– Ти розумієш, що зараз несеш, Вадиме? – мої слова прозвучали тихо, але впевнено.

– Мар’яно, я… це не те, що ти думаєш!, – чоловік нервово стискав телефон у руках, намагаючись його вимкнути.

– А що ж тоді? Ну, поясни. Це якийсь новий вид родинної терапії? – я відчувала, як земля йде з-під ніг.

Ця сцена розгорталася на нашому сімейному пікніку, серед сміху дітей і запаху щойно підсмаженого шашлика. Але в той момент весь цей фон розтанув. Лише один звук заповнив мою голову – голос жінки, що лунав із динаміка Вадимового телефону.

“Сумую за тобою, милий. Коли знову побачимося?”

Тиша, що настала, була майже відчутною. Здається, навіть вітер зупинився, чекаючи, що буде далі. Я перевела погляд на свекруху. Її обличчя залишалося беземоційним, проте в очах з’явився той самий погляд, що здавна змушував Вадима відчувати себе маленьким хлопчиком, який розбив мамину улюблену чашку.

– Щось скажеш? – її голос був твердим, наче камінь.

Вадим почав мимрити щось про колегу, про співчуття, про те, як важливо підтримувати один одного в складні часи. Його пояснення були такі ж плутані, як і його думки. Я ж лише стояла, мовчки слухала і раптом зрозуміла – це не випадковість. Це не просто “не те, що я думаю”. Це правда, яку я відчувала вже давно.

Коли ми повернулися додому, Вадим намагався розпочати розмову, але я лише мовчки пройшла на кухню, налила собі міцного чаю і вдивлялася у чорну рідину, наче намагаючись там знайти відповіді.

Вночі я взяла в руки телефон чоловіка. Чомусь я чекала знайти сотні повідомлень, але виявила лише одну папку – захищену паролем. Та коли я ввела дату нашого весілля (іронія, чи не так?), вона відчинилася. І ось тоді мій світ остаточно розсипався.

Фотографії. Їх було багато. Вадим обіймає незнайому жінку, сміється, цілує її у те саме місце, де колись цілував мене. І серед всіх знімків була одна, яка змусила мене здригнутися – альтанка. Наша сімейна дача, місце, де ми зустрічали весни, святкували дні народження, місце, де наш син зробив перші кроки. Там, де тепер Вадим будував спогади з іншою.

Я знала, що це кінець.

Наступного ранку він прокинувся і одразу побачив мене, вже одягнену, з валізою біля дверей.

– Ти їдеш? – він виглядав розгубленим, навіть зляканим.

– Ні. Це ти їдеш.

– Мар’яно, будь ласка…

– Знаєш, що найгірше? – я не кричала, не плакала, просто говорила, як є. – Не сам факт зради. А те, що ти думав, що я ніколи не дізнаюся. Що я настільки не  розумна, що не помічу.

Вадим намагався сперечатися, говорив, що шкодує, що це була помилка, що ми можемо все виправити. Але я вже зробила свій вибір.

Через місяць я сиділа в улюбленій кав’ярні з подругою, тримаючи чашку капучино.

– І як ти? – запитала Оксана.

– Живу. Дивно, але мені стало легше. Я не розбита. Я – нова версія себе.

– А він?

– Він намагався повернути мене, але коли побачив, що це марно, просто зник. Що ж, як казала моя бабуся – собаці собача доля.

Оксана усміхнулася і взяла мене за руку.

– А ти знаєш, що я тобою пишаюся?

– Пишайся, бо я теж собою пишаюся.

Я піднесла чашку до вуст і вперше за довгий час відчула справжній смак життя. Тепер я знала, що попереду ще багато всього, але головне – я більше ніколи не дозволю комусь знецінювати мене.

А що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити зраду, якщо людина щиро кається? І де та межа, після якої повернення назад уже неможливе?

Діліться своїми думками, мені цікаво почути вашу думку.

Джерело