Андрій повернувся додому з роботи, зайшов на кухню, і побачив дружину. Лариса сиділа на кухні, і гірко плакала.

– Кохана, що з тобою? – захвилювався чоловік.

– Скажи Ользі Петрівні, щоб мені більше не дзвонила, – заявила чоловікові Лариса. – Ніколи!

– Що знову сталося? – невдоволено запитав Андрій, якого порядком втомили скарги дружини на його матір.

– Вона образила мою маму!

– Яким чином? – здивувався Андрій.

– Подзвонила, – почала розповідати Лариса. – Запитала, як у нас справи, як діти. Я і сказала, що в нас все нормально, але вона могла б частіше приїжджати, спілкуватися з онуками, тоді б і знала, чим і як вони живуть. Допомогла б зрештою. Адже давно вже на пенсію вийшла.

– Ти їй так і сказала? – чоловікові явно не сподобалося те, що він почув.

– Так. Ти ж сам сто разів казав, як було б добре, якби мати переїхала до нас на якийсь час, і відпустила б мене на роботу.

– Що вона не стара ще, й цілком може впоратися із двома дітьми. Гаразд, про що це я? – Лариса зібралася з думками, – Отож.

– Вона, як почула мої слова, страшенно розлютилася. А потім видала:

– Я хоч і на пенсії, а все ще працюю, ні в кого не сиджу на шиї й не збираюся. Тож звертайся до своєї мами. Вона все життя вдома просиділа, жодного дня не працювала. От нехай з онуками й допомагає!

– І що образливого ти тут почула? – здивувався Андрій.

– Як що?! – обурилася Лариса.

– Та що вона знає про мою маму? Яке право має так про неї казати! Знайшла ледарку!

– Моя мама чотирьох дітей виховала! Після того, як молодший брат з’явився, вона на роботу так і не вийшла – це правда. Але в неї на той момент ще й батьки були літні, їм допомагати треба було!

– А потім, коли бабуся з дідусем один за одним занедужали, вона доглядала їх, лежачих! Ніхто ними не займався! Тільки мама!

– Ти тільки уяви: двоє лежачих, та четверо дітей! Мама жодної секунди не сиділа! Мені іноді здавалося, що вона навіть спати не лягає!

– А батько працював день і ніч, щоб усіх нас утримувати! Тож нехай твоя мама помовчить! Єдиного сина підняла, і вважає себе мало не героїнею!

Поки Ларису «несло», Андрій терпляче слухав, але коли дружина сказала останню фразу, не витримав. Схопився, стискаючи кулаки, і гаркнув:

– Не смій! Не тобі судити мою матір! Вона нічого такого тобі не сказала, і тещу не ображала. Ти сама почула, що хотіла, сама себе й накрутила. Вгамуйся! Якщо нудно вдома – йди працюй.

– Працювати? А дітей куди?

– В садочок!

– Ти пропонуєш чужим людям їх віддати? А потім ти на лікарняних сидітимеш?

– Інші ж діти ходять, – відмахнувся Андрій, – і наші зможуть.

– Ну, звичайно, – насупилась Лариса, – матуся твоя з ними побути не може, вона у нас працює, гроші заробляє. Тож нехай діти нездужають. Це ж нормально!

– Ти знову? – обурився Андрій.

– Знову! Ніколи її не пробачу! Це ж треба таке сказати про мою маму! І що, що вона була домогосподаркою?

– Дітей виростила! Батьків доглядала! Після того, як не стало батька, персональну пенсію отримує! Ольга Петрівна їй просто заздрить!

– Так. Я все зрозумів, – Андрій різко підвівся, і пішов до спальні. Лариса – за ним.

Побачивши, що чоловік дістає з шафи речі, здивувалася:

– Ти куди?

– У мами поживу…

– Кидаєш нас? – Лариса схлипнула, – так я й знала…

– А, може, й кину, – не звертаючи уваги на сльози дружини, кинув Андрій, – дістала ти мене, Ларисо, далі нема куди…

– Іди! – вигукнула Лариса вслід чоловіку, якщо йдеш, – і не повертайся! Налякав!

Адже налякав…

Вже за кілька годин Лариса зрозуміла, що жити без чоловіка вона не зможе. Ні роботи, ні грошей, двоє дітей на руках.

Зібрала Лариса дітлахів і поїхала до свекрухи: чоловіка повертати додому.

Ольга Петрівна відчинила двері. Вона зовсім не здивувалася.

– А я знала, що ви скоро з’явитеся, – весело сказала вона, – тільки не думала, що так швидко.

– Скучили, – похмуро впустила Лариса.

– От і добре, – свекруха посміхнулася, – зараз чай питимемо…

«Ще й сміється, – подумала Лариса, – мабуть, вже налаштувала Андрія проти мене. Тільки й чекає, щоб він мене покинув…»

– Слухай, Ларисо, – м’яко сказала Ольга Петрівна, наливаючи чай, – може, тобі справді на роботу вийти? У нас тут з Андрієм ідея з’явилася.

– Якщо ти через садок переймаєшся, то можна найняти няню. Ще рік дітки вдома побудуть. І їм добре, і тобі спокійніше.

– Няню? – Лариса посміхнулася, – ви хоч уявляєте, скільки це коштує?

– Ну то й що? – свекруха знизала плечима, – Андрій працює, я теж, тепер і ти приєднаєшся. Невже не впораємося?

«Ага, – промайнуло у Лариси в голові, – а потім вона дорікатиме мені, що за няню допомагала платити. Ну вже ні, я їй такого задоволення не принесу!”

– Дякую, звичайно, Ольга Петрівно, – промовила Лариса вголос, – але няню брати ми не будемо. Я впораюся. Мама впоралася, і я зможу.

– Дивись сама, – озвалася свекруха, – може, ти й маєш рацію. І все ж таки з садком не затягуй. Привчай їх поступово. Хто знає, що буде далі? Все може змінитися відразу.

“Це вона на розлучення натякає, – з гнівом подумала Лариса, – от негідниця… Не дочекаєшся!”

– Добре, Ольго Петрівно, я подумаю, – сказала Лариса, щоб щось сказати.

Через пів години вона зазбиралася додому:

– Андрій ти з нами?

Чоловік миттю глянув на матір. Та кивнула йому у відповідь. Лариса все це про себе помітила. І, звичайно, подумала: «Він ще й дозволу у неї питає!»

На роботу Лариса так і не вийшла – дітей виховує. Через рік поведе їх до школи.

Ольга Петрівна, як і раніше, працює. Не може вдома сидіти! Фахівець вона цінний, людина – легка, рухлива. Ось і тримають її на роботі, не відпускають.

Андрій… Він все частіше думає про розлучення. Чекає, коли діти підростуть. Бо так далі жити не можна, хоча, можливо, щось і зміниться на краще. Час всіх розрадить…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях.

КІНЕЦЬ.