У Марини з Христинкою будь-яка суперечка перетікав в kрики. Потім – в сkандал, а далі доходило до лайоk.

Так було завжди. З самого дитинства. Через це, можливо, вже десять років як не бачилися. І ось сидить Марина з ранку в халаті, в бігуді, п’є каву. Дзвінок у двері.

– Кого це з ранку раніше принесло, – пробурчала жінка і пішла відкривати. Виявилося, що принесло Христину. Та не одну, а сином.

Тобто її, Марини, онуком. Те, що п’яти – шестирічний хлопчик син – очевидно – копія мами.

Постояли, подивилися мовчки один на одного, а потім Марина каже: – Ну чого застигли?

Проходьте, раз прийшли… Зайшли гості, стоять в передпокої, мовчки дивляться на матір і бабусю.

– Проходьте на кухню, чаєм вас пригощу, – і пройшла вперед. Прийшли, чинно всілися, Марина про себе здивувалася: “щось дочка скромничати стала”, а в слух сказала: – Як сина звуть?

Христина погладила хлопчика і відповіла: – Боря.

– На честь діда, виходить. Правильно. Сидять, п’ють чай з печивом.

– Ну розповідай, чого це про матір згадала, – сказала Марина.

– Мені поїхати треба. Місяці на два. Взяти не можу, залишити сина ні з ким. З рідні тільки ти у нас одна.

– Відповіла Христина.

Марина дуже хотіла накричати на дочку, але подивилася в її зашугані очі, на худенького хлопчиська, і, щоб стримати себе в рамках пристойності, сказала: – У мене ж там цукерки є.

Зараз принесу, – і вибігла до вітальні. Стоїть біля шафи, намагається заспокоїтися, потім грюкнули вхідні двері. Взяла цукерки і повернулася на кухню. Там онук один. Поруч сумка.

– А мамко де, Борь?

– Пішла вона, бабуся. У ліkарню пішла.

А через два місяці зовсім піде. У неї цей росте, як його, у якого клешні і вуса. Великий вже виріс… Марина важко опустилася на табурет, обняла онука, і заnлакала…

КІНЕЦЬ.