Ми з Оленою покохали один одного ще в школі і одружилися невдовзі після закінчення навчання.

Спочатку ми жили з її батьками в невеликому будинку, але в міру того, як наша сім’я росла з появою двох дочок, потреба у більшому просторі стала очевидною.

Оскільки можливості працевлаштування у селі були обмежені, я вирушив на заробітки за кордон, вкладаючи все зароблене у розширення та ремонт нашого будинку.

Незважаючи на всі мої зусилля, я відчував відсутність підтримки з боку Олени, яка, здавалося, була більше на боці своїх батьків, ніж на моєму.

Це стало до болю очевидно, коли після кількох років роботи за кордоном я повернувся додому, де на мене чекав не найпривітніший прийом.

Моя теща заявила, що в будинку немає місця “безробітному”, а Олена, як не дивно, промовчала, коли мене змушували покинути будинок, який я збудував.

Зраджений і не маючи власних заощаджень, я знайшов втіху в будинку старого друга Арсенія, який запропонував мені пожити в нього.

Він також запропонував мені звернутися до суду за своєю часткою у домі, але я вирішив цього не робити, не бажаючи втягувати своїх дочок у сімейні розбірки.

Зрештою, ми з Оленою розлучилися, схоже, під впливом її матері.

Та й вона, якщо чесно, не заперечувала. Незабаром я влаштувався на нову роботу і зняв житло ближче до дочок, які підтримали мене і навіть розірвали зв’язок з бабусею.

Незважаючи на труднощі, я живу далі, дивуючись лише з приводу вірності Олени своїй матері, а не нашій родині. Як би там не було, я буду відданий дочкам до кінця своїх днів.

КІНЕЦЬ.