Дід Микола сидів на ґанку, спираючись ліктями на коліна, і дивився, як сонце повільно ховається за обрієм.

Вечірнє небо розквітло насиченими фарбами – золотисте світло мінялося червоними сполохами, а далі, біля самого краю лісу, переходило в глибоку синь.

У повітрі пахло свіжоскошеною травою, нагрітою за день землею і чимось таким, що пробуджувало в душі далекі спогади.

Дев’яносто років… Довге життя.

Колись, у дні його молодості, дні народження проходили зовсім інакше. Весь двір наповнювався шумом, сміхом, гомоном гостей.

На довгих столах, застелених чистими скатертинами, рясно стояли частування: пироги, запечене м’ясо, запашний компот.

Діти бігали, грали в наздоганялки, сміялися, ховаючись за сараєм. Дорослі розмовляли, підносили тости за здоров’я господаря. А тепер – лише тиша.

– Ех, Миколо… – промимрив він собі під ніс, оглядаючи порожній двір. – Дожився…

Не було ні дзвінкого дитячого сміху, ні голосів гостей, ні тупотіння ніг по старих дошках ґанку. Лише вітер грав фіранкою у вікні, та десь далеко закричав півень.

Він не гнівався на рідних. Діти роз’їхалися, онуки поринули у своє життя, турботи, клопіт. Микола все розумів.

Але попри це, всередині все ж таки тліла маленька, майже згасла надія – раптом хтось таки прийде?

Старий повільно підвівся, спираючись на підлокітник крісла. Оглянув двір, знайомий до болю.

Будинок, який він колись будував власними руками, хвіртка, полагоджена стільки разів, що вже й не порахувати.

Гойдалка, на якій колись гойдався його онук. Все було на своєму місці. Все, крім найголовнішого – тих, хто наповнював це місце життям.

Микола тяжко зітхнув і зачинив двері.

Коли настав вечір, він уже збирався лягати. У будинку панувала тиша, яку порушував лише старий годинник на стіні.

Вітер тихо задував у розчинене вікно, приносячи вечірню прохолоду.

Микола накинув на плечі старий халат, який носив ще з давніх часів, і вже потягнувся до вимикача, коли…

Шурхіт. Приглушені голоси з вулиці.

– Тихіше, не штовхай мене! – прошепотів хтось. – Та не переймайся ти так, головне – торт не впусти!

Микола примружився. Що за шепіт? Хто там?

Наполохавшись, він схопив свою палицю, і повільно вийшов на ґанок. Прохолодне повітря дмухнуло в обличчя, змушуючи його мерзлякувато пересмикнути плечима. За парканом, у місячному світлі, мелькали тіні. Але то були не чужі. Свої.

Петро, місцевий базіка, тримав під пахвою стару гармошку. Тітка Валя, продавчиня з крамниці, акуратно обіймала самовар, від носика якого ще йшла пара.

Молодь стояла з кошиками, пакетами, а хтось навіть тримав свічки, чиї вогники весело танцювали у нічному повітрі.

– З днем ​​народження, діду Миколо! – пролунало дружнє вітання.

Ляснула петарда, розсипавши в повітрі срібні блискітки. Гармошка застогнала, але незабаром заграла мелодійно і весело, ніби згадала старі добрі часи.

Микола завмер. Він моргнув, не вірячи своїм очам.

– Це що… мені? – голос його здригнувся.

– Звичайно тобі! – засміялася тітка Валя, поправляючи хустку. – Хіба можна таку людину забути?

Тепло розлилося у грудях старого. Вони не забули. На цьому світі ще було місце для нього.

Свято розпочалося.

На подвір’ї розгорнулися справжні веселощі. Петро тягнув гармошку так, що міхи рипіли, сусідський собака радісно стрибав за парканом.

Тітка Валя накривала стіл, а молодь метушилася, допомагаючи розкласти частування. Людка поставила в центр столу рум’яний пиріг, а Гриша приніс банку з запашним медом.

– Діду Миколаю, ти тільки не розкисай! – весело сказала тітка Валя. – Дев’яносто років – не жарти!

– Це точно, – промимрив він, дивлячись на гостей із сумішшю радості та здивування.

Коли останні гості розійшлися, залишивши після себе, наче на згадку, стіл, накритий квітчастою клейонкою, добрий шмат торта, та інше частування, Микола знову сів на ґанку. У тиші ночі він підняв голову до зоряного неба, посміхнувся і тихо прошепотів:

– Хороші у мене сусіди.

Вранці, коли Микола вийшов надвір, він з посмішкою пригадав вчорашнє свято. А на лавці біля дверей лежали вовняні шкарпетки, та акуратно згорнута записка. На нього наринули почуття, що він не самотній.

Він розгорнув записку. Почерк був акуратний, з легким нахилом:

«Діду Миколаю, щоб узимку не мерзли. З любов’ю, твої сусіди».

Старий довго дивився на папір, потім узяв шкарпетки, притиснув їх до грудей і посміхнувся.

Як добре, коли тебе не забувають чужі. І як прикро, що не згадують рідні…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.