– Григорію, а у вас тут… атмосферно, – Валя затримала погляд на килимі, що висів на стіні.

Я відразу зрозумів, що вона має на увазі. “Атмосферно” – це слово, яке в цьому контексті означало все: старі меблі, радянська стінка, мереживна скатертина на столі, і, звісно, незмінний запах вареників, що тягнувся з кухні.

– Це квартира моєї матері, – пробурмотів я, бажаючи швидше закінчити цю розмову.

– Ну, не твоя ж бабуся тут живе? – пожартував Макс, підморгнувши всім.

Цей жарт змусив мене почервоніти. Я знав, що вони не хотіли образити мене, але їхні очі видавали більше, ніж слова. Їм було цікаво, незвично, а, можливо, навіть смішно.

Вони виросли в квартирах, де кухня зливалась із вітальнею, а меблі не пам’ятали 90-х. Я ж виріс тут, серед старого серванта, де чайні чашки з позолоченими візерунками стояли, як музейні експонати.

Мама вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

– О, які гості! А я вже вареників наліпила. Будете їсти?

Її усмішка була щирою, як завжди. Вона не розуміла, що для мене цей вечір був випробуванням.

Мої друзі ввічливо кивнули, але я бачив, як Валя ледь помітно підняла брови, а Макс швидко перевів погляд на телефон. Вони вже хотіли піти. Я відчував, що зробив помилку, запросивши їх сюди.

Мама швидко метушилася, діставала тарілки, розливала чай. Вона хотіла, щоб усе було ідеально, не знаючи, що для мене це був момент, коли я найбільше бажав стати невидимим.

– Ну що, як вам тут? – запитала мама з усмішкою.

– Дуже… домашньо, – сказала Валя, обережно обираючи слова.

Макс знову глянув на килим.

– Це сімейна реліквія? – підколов він.

Я відчув, як усередині все кипить.

– Мамо, нам уже треба йти, – сказав я швидко.

– Ми ще справи маємо.

Вона подивилася на мене здивовано, але нічого не сказала. Тільки кивнула й тихо пішла на кухню.

Ми вийшли. Вітер був прохолодним, але я відчував, що мені гаряче. Всередині ніби щось розривалося.

– Чувак, без образ, але в тебе там реально як у музеї, – сказав Макс.

– Та нормально, – додала Валя, – просто… ти не думав зробити ремонт?

Я мовчав. Усе, що хотілося зробити – просто йти вперед і забути цей вечір. Але я знав, що забути не вийде.

Наступні кілька днів я уникав розмов із мамою. Я приходив пізно, їв на кухні, коли вона вже лягала спати, виходив раніше, ніж вона вставала. Я не хотів більше чути її запитань чи бачити, як вона намагається бути привітною. У голові крутилися слова друзів, їхні погляди.

Одного вечора я повернувся додому раніше. Мама сиділа на кухні й пила чай. Вона кивнула мені на стілець навпроти.

– Щось сталося, Грицю?

Я знизав плечима.

– Просто втомився.

– Від чого? Від дому? – її голос був тихим, але твердим.

Я нічого не сказав. Вона трохи помовчала, потім поставила чашку на стіл.

– Тобі соромно за нашу квартиру?

Мене мовби приперло до стіни. Я хотів заперечити, але знав, що вона бачить мене наскрізь. Я вдихнув.

– Просто… у всіх по-іншому, мам. У всіх сучасно, гарно. А тут… тут усе старе.

Вона подивилася на мене уважно.

– І що це змінює? Хіба тут не твій дім?

Я мовчав.

– Я виросла в цьому будинку. Тут жив твій дід, твоя бабуся. Це не просто меблі – це спогади, це життя. Ти думаєш, що щось не так, бо у когось інше. Але хіба все має бути однаковим? Дім – це не про меблі, Григорію. Це про те, що ти відчуваєш, коли сюди повертаєшся.

Я опустив голову. Її слова впивалися в мене, як голки.

Цієї ночі я не міг заснути. Я дивився на стелю й згадував, як у дитинстві мама розповідала мені історії перед сном. Як я бігав по квартирі босоніж, як ми разом прикрашали ялинку, як вона вчила мене варити борщ. Ця квартира завжди була для мене безпекою. То чому зараз я так її соромлюся?

Наступного дня я повернувся зі школи й сів за кухонний стіл.

– Мам, а ти ще зробиш тих вареників? – запитав я тихо.

Вона подивилася на мене й усміхнулася. Її обличчя ніби розцвіло.

– Авжеж, сину. З чим хочеш – з картоплею чи сиром?

Я усміхнувся.

Тепер я розумію, що дім – це не просто меблі чи шпалери. Це тепло, яке ти відчуваєш, коли переступаєш поріг.

А що для вас означає дім? Чи бувало у вас таке відчуття, коли соромилися чогось, що насправді важливе?

Джерело