Люблю дочку, але жити з нею на одній території немає жодних сил. Нехай викручується, як хоче, а мені моє життя дорожче.

Вже п’ять років, як я вдівець. Не зміг вберегти свою Любу, пішла в одну мить. Залишився я сам.

Жили ми з Любою добре. Будинок повна чаша, ні чого не потребували. Лізі дали гарне виховання та освіту, видали заміж. З онуками допомагали скільки могли.

Не встигли тільки дачу придбати. Люба все казала, що добре було б завести ділянку, на яку приїжджали б онуки. Ми вже й гарне місце пригледіли, але не доля.

Дочка, коли я залишився сам, від покупки мене відмовила. Сказала, що їм вистачить сватів дачі. Мовляв, там і посадок багато, і ягоди, і фрукти. Я й не наполягав.

Яка мені тепер дача. Залишився один. Спершу незвично було. Прийду додому, а там нікого. Нема з ким навіть словом було перемовитися.

А потім звик. Людина до всього звикає. Друзі та товариші з роботи намагалися мене з різними вдовами познайомити. Але я лише відмахувався.

Хіба хоч одна зрівняється з моєю Любою. Така чудова людина була, іншу таку ж не знайти. Добра, ласкава, ніколи не лаялася на мене.

Навіть коли, бувало, приходив я з напідпитку, Люба тільки сміялася. У мужиків дружини їх тільки не били, а так лаялися щосили. А моя ні, не така була.

Жалкую тільки, що рідко я говорив дружині, як сильно люблю її. Думав, що у нас ще багато часу попереду. А у долі свої плани.

Лізка спочатку майже щодня до мене приїжджала. То прала, то їжі принесе, то прибирання влаштує. Але я бачив, що нелегко їй на два будинки жити. І сказав, мовляв, не треба, дочко, я впораюся сам.

Потроху налагодив свій самотній побут. Готую потроху, прибираюся зрідка. Намагаюся лад підтримувати, який ще жінка облаштувала.

А там, знаєте, й звик. Сам собі господар. Хочу телевізор під баночку пінного дивлюсь до ночі, хочу радіо голосно слухаю. Краса, якщо так подумати.

Мені навіть товариші заздрити стали. Кажуть, Петровичу, ти добре влаштувався. Живеш на втіху. Звичайно, не порівняти з життям із дружиною, але свої плюси теж є.

Місяця три тому Лізка попросилася до мене пожити на якийсь час. Квартира у нас приватизована, частки у всіх трьох були. Частка дружини після її смерті доньці дісталася.

Я, звісно, ​​Лізі не відмовив. Кажу, живіть із дітьми, скільки хочете. Квартира і твоя теж. Але я не думав, що тимчасове перебування так затягнеться.

Щось там у доньки із зятем не складалося. Жили вони після весілля у його квартирі. Свати постаралася, забезпечила Ігоря своїм житлом, як тільки йому вісімнадцять виповнилось.

Зять, до речі, мені відразу не сподобався. Завжди думав, що моя Ліза знайде нормального чоловіка. Працьовитого, сімейного, щоб руками все міг робити.

А вона обрала якогось ботаніка в окулярах. Вдома він ніколи нічого не робив. Казав, що він людина розумової праці. Мені, мовляв, простіше майстра викликати, ніж свій час витрачати.

Не розумію таких. Чоловік ти чи хто, де це бачено, щоб чужа людина тобі полиці прибивала і крани міняла. Але з порадами та критикою в сім’ю доньки я ніколи не ліз.

А який толк лізти? Вони потім помиряться, а ти крайнім так і залишишся. Загалом живе в мене Ліза і не думає до чоловіка повертатися. Та хай би просто жила, то почала свої порядки встановлювати.

У трусах не ходи перед онуками, телевізор після восьмої вечора голосно не вмикай, а з пінним взагалі зав’язуй. Ти, мовляв, вже старий, треба про здоров’я думати.

Забила холодильник якоюсь травою, всі мої пельмені та сосиски викинула. Не корисно. Так я вам і не пропоную, якщо не корисно, говорю я їй.

— Діти дивляться на дідуся і теж хочуть спробувати шкідливе. Чому ти їх навчиш? – суворо так питала Ліза.

Все життя так харчувалися, а дочку якусь розумну виростили, тепер розповідає мені “не корисно” і “шкідливо”. Цікаві справи.

Краще б вона зайнялася дітьми. Бо знайшла безкоштовну няньку в моєму обличчі. То після роботи затримається, то з подругами збирається кудись. А я сиджу і розважаю “молоде покоління”.

А мені, знаєте, вже й у тиші посидіти хочеться. Пробував я з донькою поговорити. То вона знову на мене пирхає. У мене, мовляв, тяжкий період у житті. Ти не тільки зрозуміти мусиш, а й допомогти.

Ось, мовляв, мама була б жива, не кинула б мене з проблемами. Я все це, звісно, ​​розумію. Але я не зобов’язаний жертвувати своїм життям заради життя дочки.

Все, що могли їй дали. Тепер нехай сама влаштовується як може. Ліза знову у крик. Я, каже, маю право на квартиру. У мене тут дві частки, і ти мене звідси нікуди не виставиш.

Вирішив я тоді свою частку продати першому ліпшому. Сам поїду до родичів у село, вони мене давно до себе кличуть. А дочка тут нехай мешкає з новим сусідом.

Нехай спробує йому встановлювати свої порядки. А то диви, які діти пішли. Неси їх на своєму горбі до кінця життя. Ні, дорога доню, так справа не піде.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.