– Ти взагалі розумієш, що зруйнувала Артемові життя? – Свекруха глянула таким холодним поглядом, що в мене побігли мурашки по спині.

Я сиділа навпроти неї за кухонним столом і вдавала, ніби сміливо дивлюся у відповідь. Усередині ж у мене все стислося – чи то від її тону, чи то від того, що в голові миттю промайнуло питання “А може, це справді правда?” Відповідати я не поспішала: що можна сказати жінці, яка з першого дня твого подружнього життя дає зрозуміти, що ти – небажана гостя в її родині?

– Чому ви до мене так ставитесь? – нарешті запитала я, відчуваючи, як серце калатає, мов скажене.

Марія примружила очі, а потім відкинула довге пасмо волосся за спину.

– Ставлюся? – вона злегка пирхнула. – Я скоріше не розумію, що такого особливого ти знайшла у моєму синові. І чому він так плекає тебе, мов коштовність, якій не місце в нашій звичайній сім’ї.

Ця коротка репліка вразила мене більше, ніж якби вона звинуватила у чомусь надприродному. Я помітила у її словах відтінок заздрості.

Коли я придивилася до Марії, то помітила тонкі зморшки навколо очей і хитку посмішку на вустах. Вона була виглядом королеви, якій хтось випадково розповів, що бувають палаци і більші, і кращі за її власний. І в цьому винна я.

Ось так почалася історія про мою свекруху, яка, здавалося б, терпіти мене не могла, а насправді приховувала щось глибше.

Мене звати Олена. Я одружена з Артемом уже три роки, і за цей час жодне свято в родині не минало без феєрверку емоцій зі сторони Марії.

Вона могла розкритикувати мою страву, манеру вдягатися, мої погляди на життя. І все – з такою солодкою посмішкою, що я ледве стримувалася не дати їй відверту відповідь.

Моя сестра Настя колись сказала мені: “Ленко, а може, вона так тебе тренує? От бувають свекрухи, які відразу перевіряють невісток на міцність.” Я сумно всміхнулася у відповідь. Можливо, й перевіряла, от тільки перевірка перетворилася на марафон без кінця, і я вже ледве дихала.

Нещодавно Марія почала навідуватися до нас мало не щодня, і Артем намагався бути посередником між двома жінками, які з усіх сил доводили одна одній, що мають право бути головною в його житті.

Одного дня я вже не витримала. Ми з Марією перетнулися в коридорі, коли вона знову прийшла до нас “просто так,” із великим пакетом сумнівних продуктів і критикою на язиці. Я вирішила озвучити все, що наболіло:

– Скажіть відверто, чому ви ставитеся до мене як до ворога? Я ж нічого поганого вам не робила. Я щиро вас поважаю, ви – мама Артема, але постійно отримую ляпи у відповідь.

Марія здригнулася, ніби не очікувала від мене такої прямоти. Вона секунду зважувала, чи варто щось казати, але врешті лише похитала головою й видала фразу, від якої я відчула, як земля йде з-під ніг:

– Ти сама все добре знаєш, – промовила вона, дивлячись кудись у стіну. – Я бачила це раніше у власному житті, і вже знаю, до чого все це призводить.

Що саме вона мала на увазі, я не зрозуміла. Проте те, як вона це сказала, заклало в моїй голові насінину тривоги. “У власному житті” – що ж їй нагадую я або наш шлюб із Артемом?

Згодом ми вирушили на сімейне зібрання у село до родичів. Величезна хата, двір, у якому бігали племінники Артема, і та сама Марія, яка вже з самого ранку метушилася на кухні. Звісно, я також долучалася до приготувань, стараючись підлаштуватися під її правила кулінарії, які змінювалися щохвилини. Коли я приносила нарізані огірки, вона бідкалася, що треба тонше чи товще; коли я помішувала соус, вона додавала коментар: “Що, у вашій родині не прийнято солити?” І так далі.

Проте цього разу в повітрі витала якусь дивна напруга, сильніша, ніж будь-коли. Я бачила, що Марія нібито уникає зустрічатися зі мною поглядом і пересмикується щоразу, коли я підходжу ближче. Мені це вже набридло, і я поділилася своїми тривогами з Настею, яка також приїхала на зібрання. Вона, жартуючи, сказала:

– Лен, ти як в опері – свекруха то страждає, то грає драму, а ти у головній партії сопрано б’єшся за виживання! Що, може, відкрити плящину й виставити сцену на показ для всієї рідні?

Я не втрималася й розсміялася, бо інакше довелося б плакати. У цей момент на подвір’ї з’явився Артем зі своїм дядьком Григорієм. Вони сміялися, розповідаючи один одному щось веселе. Я мимоволі відчула тепло: так, попри всі труднощі, я маю чоловіка, який мене любить. Можливо, саме це дратує Марію, якщо вона сама не відчула колись такого у власному шлюбі.

Інтуїція мене не підвела. Ввечері, коли почалося сімейне застілля і тости лилися рікою, Марія раптом попросила всіх дослухатися до неї. Її голос тремтів, а очі блищали від образи чи болю. Я не знала, чого чекати.

– Я хочу сказати кілька слів, – почала вона. – Розумієте, часом у житті стаються події, які не відпускають навіть через багато років. І я дуже довго вчилася жити із цим… сумом, – вона зробила паузу, глянула на мене й Артема. – Мабуть, я стала занадто суворою матір’ю і ще суворішою свекрухою. Але ж ми всі робимо помилки, чи не так?

Усі за столом перезирнулися. Такої відвертої промови від Марії ніхто не очікував. Я сама здивовано слухала, наче це грає якась актриса, а не реальна людина.

– Свого часу я вийшла заміж за чоловіка, який… – вона різко зупинилася, подивилася на глиняну тарілку, потім ковтнула повітря й продовжила: – Словом, у моєму шлюбі не було того, що Артем знайшов у Олени. У нас із колишнім чоловіком не було взаєморозуміння, він був холодною людиною. До того ж мав “проблеми”, якщо так можна пом’якшено сказати.

Я знала, що йдеться про “чарку”! Колись краєм вуха чула, що батька Артема не стало через недугу, але виявляється, його проблеми були набагато складнішими. Марія, мабуть, терпіти не могла, коли бачила, що у нас із Артемом такі щирі стосунки – адже вона ніколи не мала подібного.

Марія ще трохи розказувала про те, як їй було важко. Як вона намагалася виховувати Артема сама, як, зрештою, звикла робити все по-своєму. А тоді з’явилася я. Нова жінка в житті її сина, яка “забирає” його увагу й час. Потім вона звернулася особисто до мене:

– Я бачила, Олено, що ти красива, розумна, весела, і що Артем дивиться на тебе з таким захопленням, яке… – тут голос її урвався на секунду, – …я ніколи не бачила від свого чоловіка. Я почала заздрити тобі, а ота заздрість перетворилася на ворожнечу.

Мені ніби хтось вилив відро льодяної води на голову. Я раптом усвідомила, що всі її колючі зауваження – лише фасад, зведений довкола зламаних надій і невиправданих очікувань. Звісно, від цього не легше згадати всі наші сварки, але водночас я відчула, що починаю її розуміти.

Настала ніякова тиша, яка здавалася гучнішою за вибух салюту. Я намагалася щось сказати, але не могла підібрати слів. Зрештою, моє мовчання порушила Настя, яка ненароком перекинула келих із напоєм на скатертину:

– Ой, вибачте, я така невміла! – видихнула вона, і ми всі раптом усміхнулися, ніби цей маленький конфуз став поштовхом до того, щоб повернутися до реальності.

Після вечері я вийшла на ганок, щоб подихати свіжим повітрям і відновити думки. Доки міркувала про слова Марії, до мене підійшов Артем.

– Я чув її промову, – тихо сказав він і обійняв мене. – Сподіваюся, ти не тримаєш більше на неї такої великої образи?

Я знизала плечима:

– Я ще не знаю, як до цього ставитися. З одного боку, я рада, що вона нарешті відверто розповіла про свої переживання. З іншого – я не можу за один вечір забути все те, що було між нами.

– Ніхто й не просить забувати, – відповів Артем, дивлячись на мене своїми теплими карими очима. – Просто спробуй дати їй другий шанс. Можливо, вона справді хоче все налагодити.

Я зрозуміла, що він має рацію. У кожного з нас є своя історія, свій біль і свої жалі. Я пильно вдивилася в зоряне небо, а потім прошепотіла, ніби більше до себе, ніж до нього:

– Дам. Але нехай це буде наш обопільний рух назустріч.

Наступного ранку я застала Марію на кухні за приготуванням сніданку. Її рухи були повільні, мов вона роздумувала над кожним новим кроком. Я зібралася з духом і тихенько привіталася. Вона підняла погляд:

– Вже вирішила, що думаєш про мої слова? – запитала вона без звичного металевого відтінку в голосі.

– Думаю, – відповіла я й сіла на стілець біля столу. – Розумію, що ви пережили багато болю. І, мабуть, у вас є причини не довіряти мені та вважати, що я вам когось чи щось нагадую. Але тепер і я хочу, щоб ви зрозуміли: я не збираюся відбирати у вас сина. Я лише хочу бути частиною вашої родини, а не ворогом.

Марія важко видихнула й стиснула губи. Мені здалося, що вона от-от розплачеться, але замість цього вона промовила:

– Я не знаю, чи зможу коли-небудь стати для тебе другою матір’ю. Але, можливо, зможу перестати бути відьмою, якою ти, певно, мене вважаєш.

Я усміхнулася:

– Головне, щоб ми більше не воювали.

Вона кивнула, а потім раптово обійняла мене – незграбно, трохи скуто, ніби не звикла до таких проявів тепла. І все ж це був крок, на який ще вчора вона, певно, нізащо б не наважилася. Мені здалося, що з її плечей сповзло важке каміння. І я також відчула полегшення, ніби мені дозволили вийти на свіжий простір після довгої ізоляції.

Чи станемо ми друзями з Марією? Навряд чи так швидко. У нашій історії забагато минулого, яке не можна стерти. Але тепер, коли я знаю її біль, а вона – мій, ми, можливо, зможемо перестати сприймати одна одну як загрозу чи конкуренцію. І навіть якщо це не казка з хепі-ендом, то принаймні початок мирних переговорів.

Повернувшись додому, я ще довго думала про все, що відбулося на тому сімейному зібранні. Настя зі своїми жартами, Артем зі своєю доброю усмішкою, і Марія, яка нарешті зізналася в тому, що всі ці роки носила в собі страшний тягар від власного шлюбу.

А головне – вона сама розуміє, що стала заручницею тієї давньої болісної історії, яка зробила її жорсткішою й замкненою.

Звісно, я все ще маю багато питань. Приміром, чи прийме вона колись мою допомогу не лише в кухні, а й у розмові, якщо знову згадає минуле?

Чи навчимося ми без болю говорити про її досвід, не зачіпаючи старих ран? Чи зможу я пробачити їй усі дрібні приниження, які довелося пережити? І як узагалі в нашій родині будуватимуться стосунки далі, якщо тепер ми обидві наче зняли маски?

Але, можливо, це вже крок до кращого майбутнього: коли люди перестають удавати, що все нормально, і дивляться в обличчя своїм страхам. Хто знає, може, із цього болю народиться справжнє розуміння і навіть повага?

А що думаєте ви? Чи варто будувати мости, коли в минулому стільки болю? Чи, може, простіше відсторонитися й більше не намагатися знайти спільну мову?

Чи буває так, що заздрість і страх можуть повністю зруйнувати стосунки? І нарешті – чи варто після стількох років суперечок усе починати майже з нуля?

Джерело