– Ти навіщо мої речі збираєш? Що взагалі відбувається?

Лев повернувся додому трохи раніше, ніж звичайно, і застиг на місці. Дружина у передпокої складала його речі, не забула зібрати навіть пилосос, який він лише позавчора їй подарував.

– Щоб ти швидше звалив звідси, й мої очі тебе не бачили, – спокійно, навіть не подивившись на чоловіка, сказала Олена, і продовжила упаковувати зимові куртки.

…Лєна та Лев разом були понад двадцять років. Звичайне сімейне життя: будинок, робота, діти. Сірі будні, нудні вихідні – але обидва до такого порядку звикли.

Лев працював для сім’ї, всі гроші вкладав у сімейний бюджет. Іноді виїжджали на море влітку, один раз їздили у гори покататися на лижах. В іншому – їхнє життя нічим не відрізнялося від інших.

– Нудно ми живемо, – якось увечері промовив Лев. – Нічого в нас цікавого не трапляється. Будинок, робота. Хоч би ти сукню гарну одягла, музику ввімкнули б.

Олена втомлено підвела очі на чоловіка.

– Яку сукню? Я дванадцять годин на ногах, весь день мріяла дістатися до дивану.

– А мені набридло! – не витримав чоловік.

– Я хочу хоч трохи веселощів! Урізноманітнімо будні, або у вихідні кудись сходимо.

– Сходи з друзями, якщо тобі так хочеться.

Не встигла Олена запропонувати, як у двері подзвонили. Немов на замовлення, прийшов його новий друг Лев.

– От і йдіть, нема чого вдома сидіти, – прогнала їх Олена, і нарешті поринула в тишу та спокій, про які мріяла весь день.

Лев прогуляв тоді з Дімою до півночі. Олена навіть не думала влаштовувати скандалу. Чоловік прийшов щасливим та задоволеним.

Наступного разу така прогулянка у чоловіка сталася за кілька місяців, а потім виходи з дому з другом стали регулярними. Раз на два тижні чоловіки збиралися, відпрошувалися у своїх дружин, і йшли.

– Та можна… йдіть уже, – стомлено говорила Олена, і з радістю зачиняла двері за чоловіком.

Вона більше любила тишу, ніж гамірні бари. А чоловік, як виявилось, був повною її протилежністю.

Спочатку Лев приходив додому і захоплено розповідав, як провів час. Але згодом розповіді зійшли нанівець.

Та й Олені особливо не було цікаво вислуховувати, як напередодні розважався чоловік. Тепер він йшов один, коротко пояснюючи, що друг на нього чекає вже в кафе. І все. Олена йому вірила.

Лев, як завжди, у суботу зібрався, сказав якусь чергову фразу дружині, та пішов. Жінка ввімкнула серіал, який давно хотіла подивитися, та влаштувалася зручніше на дивані.

Телефонний дзвінок порушив її плани на спокійний відпочинок.

– Лєнка, терміново потрібна твоя допомога! – Кричала Таня, дружина Діми, в слухавку. – Не спите ще? Не спіть – рано. Збирайся, зараз за тобою заїду, допоможеш мені речі забрати від Дімки.

– Навіщо я там потрібна? Ви розлучаєтеся? – Здивувалася Олена. Вона думала, що чоловік саме із Дімою.

– Розлучаємося, мало сказано! Розриваємо всі стосунки. Зараз буду!

Таня приїхала вже за п’ятнадцять хвилин. Розпатлана, очі червоні, опухлі.

– Цей… гуляти від мене надумався, уявляєш?

– Стривай, вони ж із Левом разом були…

– Та давно не разом. Не знаю, з ким твій Лев відпочиває, але мій загуляв. І загуляв добре.

– От я й хочу, доки його немає вдома, все вивезти. А звернутися більше нема до кого. Ми ж, порівняно нещодавно тут, тільки з тобою і товаришую.

Олена дуже здивувалася, але допомогла Тані. Вона навіть не подумала, що її чоловік може ось так… Але все ж таки вирішила перевірити. Набрала Лева.

– Привіт, а ти де?

– Ми в барі сидимо, ну я тобі розповідав, – намагався перекричати звук музики чоловік.

Олена відразу поїхала туди, і зайшла у бар. Багатолюдно, галасливо. Вона прийшла, щоб простежити за своїм благовірним.

Лев та Діма сиділи удвох за столиком – не помітили жінку. Та швидко зникла, заспокоївшись. Хотіла поговорити з Танею, сказати, що бачила, але передумала. Не буде вона лізти в чужу родину, хай самі розбираються.

Наступного дня Лев підійшов до дружини й спитав обережно:

– Ти допомагала Тані?

Олена відвела очі:

– Так.

– Навіщо? Самі б розібралися.

– Це правда?

– Ні, вигадала вона все. Не знаю, звідки взяла таку дурню!

Олена не бачила приводу для розладу. Її зовсім не турбувало дозвілля чоловіка. Кілька разів до неї приїжджала Таня у дні, коли Лева не було вдома.

– Вони там не одні, – бурчала жінка. – Я все життя заради нього, а він…

– Та їздила я в бар, – неохоче відповіла Олена. – Одні вони відпочивали – випивали, розмовляли. Видихай вже.

До того ж якби у твого Дімки був хтось, він давно б у будинок привів. Він привів когось?

– Ні…

– Ну ось, а ти мучиш себе. Скільки вже років ви разом?

– Двадцять два.

– За цей час треба вже навчитися довіряти людині. Повертайся додому.

– А що я Дімі скажу? Я так не можу, він не кликав…

– Ви разом половину вашого життя. Навіщо взагалі розмовляти? Повертайся і все, вдай, начебто нічого не було.

– А ти мені допоможеш?

Олена глянула невдоволено. Допомагати вона точно не хотіла, не збиралася, але, мабуть, це був єдиний вихід, щоб Таня відстала від неї.

Олена кивнула, і наступних вихідних, коли чоловіки знову пішли на вечірній променад, дружини зайнялися переїздом.

Таня відчинила двері квартири своїми ключами. Скомандувала Олі заносити речі, які та тримала в руках, а сама повернулася до машини за іншими пакунками.

Помічниця зробила пару кроків із коробкою в руках, і завмерла. На порозі стояли черевики її чоловіка. Поруч із ними лежала жіноча сумочка, та туфлі на високих підборах.

Олена собі такі дозволити не могла, сильно боліли ноги потім.

Руки затремтіли, коробка впала на підлогу. На шум вибігла дівчина років двадцяти на вигляд, не старше…

“Навіть в одязі”, – промайнула в Олени думка.

Вона одразу розвернулась, і пішла.

Вдома жінка не стала плакати, ридати, чи благати чоловіка покинути ту дівчину. Вона почала збирати речі. Тільки не свої.

Він завів собі на боці когось, ось хай і їде. Без різниці куди.

Біля порога була вже величезна купа акуратно запакованих речей, коли повернувся чоловік.

– Ти що твориш?

– Не помітно? Речі твої збираю. Ти тут більше не живеш!

– А дітям, що скажеш? – здавалося, що Леву байдуже, на обличчі була посмішка.

– Діти давно дорослі, окремо мешкають. Зрозуміють, ще й допоможуть, якщо треба буде. А тебе, – вона вже перейшла на крик. – Тебе вони ніколи не пробачать. Зрозуміло?

– Звучить, як загроза, – Лев усміхнувся ще ширше, а Олену це тільки дратувало.

– Це не загроза, а дійсність, звикай.

– Я тебе ніколи не бачив такою злою. Виявляється, у мене дуже емоційна дружина.

– А в мене виявляється чоловік собі знайшов дівчину, молоденьку… Гарну, – не заспокоювалася Олена, збираючи зимові куртки.

Це було останнє, що належало чоловікові.

– Тільки сьогодні познайомився, уявляєш? Гарна, це точно. Молода, їй, уявляєш, лише дев’ятнадцять.

Лев знущався.

– І не соромно? Не соромно мені все це розповідати?

Три години раніше.

Лев і Діма останнім часом збиралися разом кожних вихідних. Дімі було вдома сумно одному, бігати за дружиною через її примхи він не збирався.

– Вона вічно така, сердиться, що з собою її не беру.

– А ти запроси, якщо їй хочеться, – спокійно міркував Лев. – Натомість, мир у родині буде.

– У нас чоловіча компанія, вона тільки настрій нам псуватиме!

Розмова відбувалася, як завжди. Діма скаржився на життя. Лев більше слухав музику, ніж друга. Набридло слухати про їхні стосунки.

– Може вам ще раз стати батьками? – нарешті чоловік не витримав.

– Ну, ні. Доньку тільки підняли, випровадили вчитися за кордон. Більше дітей точно не буде, хіба що онуки. Але, сподіваюся, це буде не скоро.

– Зараз почекай, – у Діми задзвонив телефон, він щось коротко сказав, і скомандував другові. – Збирайся, плани змінилися. Зараз я тебе з кимось познайомлю.

Чоловіки приїхали у квартиру до друга, а там на нього чекала дочка.

– Ви не знайомі? Це Настя, моя дочка. Вона приїхала раптово в справах. Сюрприз вирішила зробити!

– Тату, а де мама?

– А твоя мати, як завжди,- махнув рукою чоловік. – Але нічого. Завтра їй подзвоню, повернеться.

– А поки її немає, пропоную трохи відпочити! Тільки у нас у будинку нічого не залишилося, зараз суші замовлю.

Діма замовив суші, про щось питав свою дочку, та жваво розповідала про своє життя за кордоном.

Лев подумав, що непогано було б до своїх дітей у гості з’їздити. У передпокої почувся шум.

– Це, мабуть, мама, – сказала Настя. – Я сама її зустріну, сидіть, – дівчина вискочила в коридор, а там незнайома жінка.

Олена пробігла повз господиню не сказавши ні слова, Таня ошелешено пройшла у квартиру, а там дочка. Олені дзвонити ніхто не став, Лев наполіг…

– А як же довіра? – Лев не розповів правду дружині.

– Яка довіра? Я сама все бачила!

Олена була впевнена у своїх словах, але в месенджер надійшло повідомлення, і вона побачила трьох на фото: Таню, Діму, та ту саму дівчину. Підпис до фото: донька повернулася.

– То це дочка Діми? Нічого собі виросла, перефарбувалась… і не впізнати… Ми ж не так давно з ними знайомі.

– Я її тільки на фото й бачила, – промовила Олена, і мовчки почала розбирати речі. Їй було соромно перед чоловіком.

Лев зробив висновки. Відпочивати вони тепер ходили разом, тільки не в галасливий бар, а в тихе кафе, чи просто погуляти по набережній.

Олена все ж таки іноді пропонувала чоловікові сходити з друзями, але той тільки сміявся і казав, що сім’я важливіша.

– Оце так нажахала бідненького!

– Подумала дружина, ховаючи щасливу посмішку.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.