– Та ви хоч знаєте, що я зараз без копійки? – голос Аліни тремтів, але чи то від злості, чи то від розпачу.

– Розуміємо-розуміємо, – примружилася мати, Тамара Петрівна, роблячи акцент на кожному слові, – але згадай, як ти сама з нами чинила.

– Мамо, та не час зараз старе перетирати! Я ж не до чужих прийшла, а до батьків! – Аліна підвищила голос, і на очах у неї виступили сльози.

– До батьків, кажеш? – увійшов батько, Андрій Васильович, з нехарактерною для нього різкістю. – А коли ми до тебе стукали кілька років тому – ти нам двері не відчинила!

У передпокої маленької квартири повітря здавалося густим, ніби важкі слова спліталися з пилом на старих шпалерах і не давали вільно зітхнути.

Аліна, в ошатному на вигляд, хоч і не новому вже пальті, стояла біля порога. Очі її бігали: то на старий комод, то на хитромудру пляму на стелі, то знову на батьків. Погляд говорив: “Ну і що тепер? Проженете мене?”

– Якщо вже ти прийшла, заходь. Чого на проході тупцювати, – мати сказала це сухо, і пішла на кухню. – Я хоч чайник поставлю.

Тамара Петрівна на кухні тихо бурмотіла щось собі під ніс. Батько, важко зітхнувши, сів на старий диван і схрестив руки на грудях.

– На якийсь час, чи назавжди?

Аліна лише криво посміхнулася:

– Ну, тату, у мене немає варіантів. Сам знаєш, мене з квартири попросили, я сама…

– А що ж твої «друзі»? Адже, поки в тебе були гроші, начебто була вся в тусовках? – не стрималася мати. – Значить, була «мадам», а зараз без них залишилася?

Тон її був не те, щоб злим – скоріше, в голосі чулася стара образа, що проривалася назовні.

– Не розумію, чому така агресія. Ви ж батьки, повинні мене підтримувати, – обурилася Аліна.

Мати з гуркотом поставила кухлі на стіл. Один кухоль був з відколотим краєм, інший – з потертим малюнком.

– Гаразд, Андрію, послухаймо, хай дочка розповість, як вона дійшла до такого життя, – промовила Тамара Петрівна, і кивнула на стілець біля столу.

Аліна важко опустилася на жорсткий табурет.

– Добре, розповім, – майже прошипіла вона. – Тільки не переривайте.

…Аліна виросла в цій квартирі, ділила з братом Сашком крихітну кімнатку з облізлими шпалерами – свинка Пепа, Маша та Ведмідь – дитячі плакати з роками вицвіли, та перетворилися на щось невиразне.

Батьки насилу зводили кінці з кінцями: Андрій Васильович працював на будівництвах, а Тамара Петрівна працювала у місцевій комунальній службі.

З самої школи Аліна демонструвала характер «принцеси»: кокетливо закочувала очі та вважала, що їй потрібно щось краще, ніж ця маленька квартира в спальному районі.

Кожне батьківське «треба потерпіти», або «поки що немає грошей» – вона сприймала в багнети. Після дев’ятого класу впевнено заявила, що вступатиме на економічний факультет в столичний університет, причому на бюджет, і поїде туди, щоб «ніколи у цьому болоті не стирчати».

На подив, вона справді вступила, щоправда, на платне відділення: батьки, з горем навпіл, і за допомогою кредитів, таки сплатили перший рік.

На другий рік вдалося отримати знижку – Аліна вчилася хоч і не блискуче, але все ж таки намагалася триматися. Паралельно підробляла промоутером, офіціанткою, та ще Бог знає ким.

Саме там, в університеті, вона познайомилася з Олегом. Молодий підприємець із Києва, запустив якийсь свій стартап.

Старший за Аліну на шість років, «при машині», як Аліна любила наголошувати. Незабаром вони почали зустрічатися, і Аліна майже відразу переїхала до нього, щоб заощадити на житлі.

З батьками спілкувалася все рідше, у гості не кликала: то в Олега гості, то відрядження, а то вона «втомлюється». Дзвонила іноді: “Ну, ви там як? Я зайнята, часу мало!”

І що глибше вона вростала у новий світ, то сильніше віддалялася від минулого. Друзі Олега, такі ж «успішні», говорили, мовляв, як чудово, що в тебе немає цього «баласту, що тягне назад».

Аліна почала соромитися батьків. Олег возив її в ресторани, а батьки їли макарони з тушкованкою. Вона звикла не згадувати, що її мама – співробітниця комунального підприємства, а батько – простий будівельник без вищої освіти.

– Аліно, коли до тебе на новосілля можна буде приїхати? – питала якось мати телефоном. – Ми з батьком до тебе у гості хочемо, хоч на кілька днів!

– Мамо, там ще ремонт! Та й взагалі… Гаразд, давай потім зідзвонимося, мені ніколи, – відмахувалася Аліна.

Так тривало років зо два. А потім прийшла новина, що Аліна виходить заміж. Весілля відбулося у вузькому колі близьких друзів Олега.

Батьків на ньому не були: Аліна хоч і повідомила їх за два дні до урочистостей, але прямо сказала, що «ви ж там нікого не знаєте, навіщо вам їхати?». Батьки й не поїхали. Мати лише вночі плакала, згадуючи дитинство дочки, що так швидко пролетіло.

Після весілля зв’язок між ними обірвався. Аліна стала “дружиною бізнесмена”, крутилася в якомусь новому колі, публікувала у соцмережах фотографії відпочинку на морі, вечері у ресторанах.

Їй здавалося, що все добре, адже у неї все було «не гірше за інших». Батьки теж якось упокорилися. З сумом вони почали називати її між собою «Аліна Андріївна».

І тут все різко звалилося. Олег «втомився». Бізнес почав тріщати по швах. Подружжя почало сваритися – здебільшого через фінанси.

Аліна хотіла оновити гардероб, а Олег скорочував витрати – для неї це було чимось абсурдним. У результаті він запропонував розлучення.

Поділу майна особливо не було, бо квартира була оформлена на Олега, і придбана ним же до одруження, машина теж.

Аліна в розпачі підписувала все, що простягав їй адвокат чоловіка, і зрештою опинилася на вулиці з трьома сумками одягу, та кредитами, які вона набрала за останні два місяці, коли ще сподівалася на примирення з чоловіком.

– Ну й ось, – Аліна закінчила, голосно видихнувши. – Все, як є, розповіла. Приїхала додому, бо більше нема куди.

Батько дивився на неї чи зі співчуттям, чи з недовірою. Мати лише знизала плечима, але промовчала. Декілька довгих секунд на кухні панувала тиша, що переривалася лише шипінням чайника.

– Аліно, ну що сказати… – нарешті заговорив батько, знімаючи чайник. – Ти ж розумієш, ти доросла людина. Ми чекали, що ти хоч раз згадаєш про нас.

– Та згадала б, просто все так закрутилося, – Аліна розвела руками. – Мені Олег забороняв з вами спілкуватися, – додала вона наче виправдання.

– Олег забороняв? – насупилась мати. – А думати він тобі теж забороняв?

В очах Тамари Петрівни був біль: видно, що вона не вірила, ніби вся річ у цьому Олегу, а не в самому характері дочки.

– Давайте ви мене не судитимете, а допоможете? – Аліна намагалася взяти себе в руки. – Ну, ось реально, я зараз без житла.

– Мені треба десь пожити, доки я роботу не знайду. І грошей позичити, тисяч сто хоча б, щоб кредит хоч один закрити.

Батько після цих слів аж кашлянув.

– Сто тисяч? Алін, ми з матір’ю разом отримуємо лише двадцять тисяч на місяць. Ми Сашкові з іпотекою обіцяли допомогти, а решта – на життя…

– Але ж ви батьки! – Аліна стрепенулась, голос зірвався на вереск. – Звідки мені взяти ці гроші, як не у вас?

Тамара Петрівна сплеснула руками:

– Доню, ну які у нас можуть бути сто тисяч? Хіба, якщо всі наші заощадження зібрати, і то не вистачить. До того ж ми роками їх накопичували. Ти ж знаєш нашу ситуацію.

Аліна замовкла на кілька миттєвостей, потім скривилася, ніби не вірячи:

– Ну що ж, невже ви не можете допомогти мені у скрутний момент?

– Ти вважаєш, що батьки винні тобі до кінця свого віку? – спитав Андрій Васильович уже спокійніше. – А ти, Аліно, як з нами поводилася? Ти й на весілля нас не покликала, і в гості не пускала.

– Ну так, я не мала рації, визнаю. Але зараз… зрештою, це просто гроші! Ви що, не можете їх віддати? Чи оформити спільний кредит? – Аліна ніби зачепилася за ідею, дивлячись на батьків із надією.

– Навіщо нам залазити у кредити? – Тамара Петрівна прикусила губу. – Ми вже були у боргах, коли тебе вчили. Насилу вибралися. Тепер знову в кабалу лізти?

– То ось як! Отже, коли на навчання були потрібні гроші – можна було, а зараз ні? Чудово! – Алінка знову підвищила голос.

– Ти ж після весілля зовсім не дзвонила майже, – виказувала наболіле Тамара Петрівна. – І ось з’являєшся, коли тобі знадобилися гроші!

– А ви думаєте, мені було легко? Чоловік багатий, а сім’я з села, – випалила Аліна, не помічаючи, як ріже душу батькам.

Настала коротка мовчанка. Батько відвернувся до вікна, груди його важко здіймалися. Мати витерла сльози краєм фартуха.

– Все я зрозумів, – гірко сказав Андрій Васильович. – Якщо тобі треба було просто виговоритись – ти це зробила. Що далі?

– Далі ви мені допоможете, – наполягала Аліна, стискаючи кулаки. – Мені жити нема де. Пустіть мене до себе.

– У квартиру? – здивовано перепитала мати. – Аліно, у нас і так місця мало, та й не хотілося б тепер кожен день проводити у скандалах із тобою…

– Невже не можна в нашу дитячу мені повернутися? На пару місяців, хоча б?

Мати та батько переглянулись. В очах людей похилого віку металися сумніви, образи, невпевненість.

Нарешті батько тихо пробурмотів:

– Спробуємо якось її розібрати, там давно вже комора у нас. Але про сто тисяч ти навіть не заїкайся, ми не можемо. І шукай роботу швидше.

Аліна видихнула, але була не задоволена.

– А як же я без грошей? – продовжувала вона. – Як я оплачуватиму свої кредити? Мене скоро за несплату до суду потягнуть!

Мати тихо мила кухоль під краном.

– Ми тобі сказали, що можеш тут жити, але зайвих грошей немає, – сказала вона втомлено. – У нас вистачає своїх витрат.

І батько її підтримав:

– Хочеш у нас пожити, поживи. Але жодних ультиматумів. Будеш допомагати по дому, шукатимеш роботу – і по можливості, сама закривати свої борги. Зрозуміла?

– Так! Ясно, зрозуміла, – відмахнулась Алінка.

Перші тижні були тихим кошмаром і для неї, і батьків. Мати бурчала, звільняючи від старих речей вузький диван. Батько вставав на зміну о шостій ранку, шумів у ванній, усім заважаючи спати.

Алінка ворочалася, невдоволена та роздратована. Влаштуватися на роботу в місті виявилося не так просто – у кафе пропонували копійки, у магазинах зарплати ще менші.

Зрештою, вона знайшлаа місце в кол-центрі: платити обіцяли тисяч десять на місяць, але умови були жорсткі. Все частіше на кухні спалахували лайки.

– Мамо, можна я візьму вашу машину? – якось уранці спитала Аліна.

– Яку ще машину? – здивувалася Тамара Петрівна.

– Ну, ви ж казали, батько купив стареньку «Ниву» на дачу їздити. Мені на співбесіду треба, а автобуси ходять не часто.

– Аліно, не нахабній. Машина батькові потрібна, та й бензин не дешевий.

Алінка у відповідь лише сердито стиснула губи.

Так день за днем ​​її обурення збиралося. І в якийсь момент вона зірвалася.

– Та що ви за батьки? – Вигукнула вона ввечері, коли батько прийшов з роботи. – Ні грошей не даєте, ні машину – взагалі не хочете допомогти нормально, по-людськи!

Батько відклав сумку.

– Аліно, ми тобі пропонували йти працювати. А ти чого чекаєш? Що ми все оплачуватимемо, як у дитинстві?

– Та мені й так тяжко! Чому ви не можете напружитися? Ви вічно вдаєте, ніби вам все одно.

– Знаєш що, – нарешті сказав батько, намагаючись не підвищувати голосу. – Ти говорила: «Мені потрібен час, щоб стати на ноги». Уже три місяці минуло, а крім, як скандалити та вимагати, що ти зробила?

– Та я… я намагалася! Я хотіла…

– Хотіла з нас вибити гроші, яких у нас немає, – перервала мати. – А тепер ще й кричиш на нас!

Алінка схопила куртку і вискочила в під’їзд, щоб перепочити від лайки. За двадцять хвилин, повернувшись, вона застала батьків на кухні. У кімнаті стояла її зібрана валіза.

– Що це означає? – у її голосі прозирав страх.

– Означає, – сказав Андрій Васильович, – що ми більше не можемо жити з тобою під одним дахом.

– Виганяєте? – гукнула Алінка.

– Не виганяємо, а просимо. Просимо тебе звільнити нас від цих нескінченних скандалів. Ми хочемо хоч трохи тиші, – мати говорила рішуче.

Алінка здивувалася.

– Але, мамо, тату… Мені ж нікуди. Як же ви…

– А чому ти думаєш, що нам було легко, коли ти від нас відмовилася? – батько підвівся з-за столу, подавшись уперед.

– Ми теж не мали сил, ми теж залишилися без підтримки своєї доньки, з боргами за твоє навчання. Прийшла твоя черга відчути це.

Горло стисло:

– Я повернуся, – прошипіла вона крізь сльози, не розуміючи, навіщо їй ці слова. – Я ще повернусь, і ви всі пошкодуєте!

– Аліно, ми не бажаємо тобі зла. Але зрозумій, – голос матері здригнувся, – якщо ти сама не візьмешся за розум, ніхто за тебе цього не зробить.

– Так, дякую за «допомогу»!

– Алінка різко розвернулась, і вискочила з помешкання.

Зачинилися двері. Мати з батьком довго сиділи, мовчки дивлячись на порожній табурет. У повітрі ніби лишився гіркий присмак від усіх сказаних слів.

– Думаєш, чи правильно ми зробили? – тихо спитала Тамара Петрівна.

– Не знаю, – тяжко видихнув Андрій Васильович, – але, впевнений, інакше не можна.

Аліна зупинилася в темному під’їзді, не в змозі зробити наступний крок. Здавалося, що вся її зарозумілість луснула, як мильна бульбашка.

Можливо, вперше за довгий час вона ясно відчула, наскільки безповоротно втрачено колишні теплі стосунки з батьками.

Вона завжди хотіла жити краще, красивіше, багатше, але тепер, коли залишилася біля розбитого корита, не знайшлося нікого, хто підставив би їй сильне плече.

– Ну що, Алінко, – пробурмотіла вона сама собі. – Схоже, доведеться справді самій…

Серце калатало. За тонкою стіною вона чула тихі кроки батька та матері, які ходили по кухні. Але вона вже не могла повернутись і попросити знову. Батьки сказали «ні», і зараз це слово було остаточним.

Вона тяжко зітхнула і вийшла в ніч. Зовні мрячив дрібний дощик, обпікав холодний вітер. Вона зняла мобільник з беззвучного режиму, і почала гарячково шукати у списку контактів хоч когось, до кого можна звернутися. Але всередині вона вже розуміла: нема до кого.

У далекому вікні квартири згасло світло. Батьки лягли спати. Алінка залишилася в темряві, усвідомлюючи, що сама загнала себе в пастку.

Кроки лунали порожньою вулицею. І від цього звуку ставало болючіше усвідомлювати, що за своєю мрією жити «серед багатих», вона втратила найцінніше – підтримку батьків.

Як ви вважаєте, батьки слушно вчинили, вказавши доньці на двері? Як би ви себе повели в такій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.