– 300 тисяч гривень? – питаю я чоловіка, намагаючись приховати тремтіння в голосі. – Ти ж сказав, що вони всі під надійним захистом, Володю!

Я стояла в коридорі нашої квартири й дивилася на свого чоловіка, ніби вперше бачу цю людину. Ще місяць тому була впевнена: на старість ми матимемо фінансову подушку, яку старанно відкладали багато років. Але нині, коли я зайшла в наш спільний рахунок, замість цифри 300 тисяч гривень там красувалося нуль.

Спочатку подумала, що це технічний збій банку. Але щойно поглянула в очі Володі, зрозуміла – це все не сон і не помилка.

“Все так і мало бути”, – проговорив він, дивлячись кудись у бік, ніби боявся зустріти мій погляд.

– Як це – мало бути?! – нервово перепитала я, стискаючи в руках телефон. – Куди поділися всі гроші?

Він зітхнув, тернув чоло й озирнувся, наче хтось міг би його почути.

“Вклав у справу”, – відказав нарешті.

– Яку справу?! Ми ж планували ремонт даху, подорож до Карпат, спокійні пенсійні роки без кредитів. А ти… – я запнулася, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається.

Володя злегка пригнув голову, наче був не готовий до моїх претензій.

“Я не міг інакше, Варваро. Я… просто зустрів іншу людину”, – тихо промовив він.

Зізнатися чесно, у той момент я подумала, що зараз лусну зі злості. Мій чоловік, із яким прожили купу років під одним дахом, спокійно каже, що знайшов когось іншого та спустив усі наші заощадження. Неймовірно.

– “Інша людина”? – перепитала я, хоча чудово зрозуміла, що мав на увазі. – Як її звати?

“Людмила”, – відказав він, не піднімаючи очей.

Тиша опустилася на наш коридор, мов важка хмара перед сильною зливою. Усе, що я змогла сказати далі, це щось на кшталт “Геть звідси!”. Звісно, сказала я це голосніше й з такими інтонаціями, що наш сусід Ярко виглянув із дверей і почав прислухатися. Володя мовчки зібрав кілька речей і швидко пішов. Так я залишилася сама з повністю порожнім рахунком і розбитою довірою.

Я завжди була людиною ощадливою. Поки подруги купували чобітки за шалені гроші, я відкладала. Поки родичі хизувалися новими машинами, я казала собі “ще встигну”. Не раз дражнила подруга Галина: “Варю, тобі ж і на манікюр шкода витратитись!” А я відповідала жартома: “Побачиш, хто з нас усміхатиметься на пенсії без фінансової дірки!”

І ось тепер, коли мала надію почати той розмірений період життя, виявилося, що все пішло коту під хвіст. Радше, не коту, а Людмилі. Подумки я крутила цю ситуацію, наче стару плівку, шукаючи хоч якийсь ключик до розуміння, чому ж Володя так вчинив.

Тієї ж ночі я подзвонила своїй близькій подрузі, Насті. Вона ще з часів інституту була тим рятівним колом, до якого звертаєшся, коли тебе накриває хвилею безвиході.

– Настю, уявляєш, він витратив усі 300000 гривень! – почала я схвильовано.

“Хто? Володя?”, – не відразу второпала вона.

– Хто ж іще? Мій чоловік, Володя! Спустив усе! Каже, закохався й допомагає якійсь пані. Уявляєш?

На тому кінці дроту запала мовчанка. А тоді я почула, як Настя штовхає щось у кімнаті, мабуть, шукаючи ліпше місце, щоб говорити тихо – годі комусь слухати такі сімейні новини.

“Варю, ти жартуєш?” – видихнула вона.

– Хотіла б, але ні. Я ж у житті не чекала такої зради.

Настя вилаялася так, що в мене вуха зашарілися, а потім сказала:

“Чуєш, не дави на себе. Ти не винна. Пам’ятаєш, як ти завжди берегла копійку, щоб вам обом було добре?”

Згадка про це видерла з мене гіркий сміх. Виявилося, що “обом” зовсім не значить “мені йому”. Усе скінчилося там, де почалися його підкилимні інтрижки.

Наступні кілька днів стали для мене марафоном. То банк телефонує, питаючи, чи я далі зацікавлена у збільшенні депозиту (прямо комедія!), то знайомі випитують “як справи” так наполегливо, що хочеться вити від несправедливості. А я мовчки все зносила. Стоїчно.

За тиждень Володя прийшов. Наче нічого не сталося, сів на наш старий диван, повитягався, мов кіт, і тільки похмуро блимнув на мене.

“Ну, поговоримо, Варваро?” – невдоволено запитав.

– Про що? – холодно відповіла я.

“Про те, що… маємо якось це залагодити”, – зітхнув він.

– Залагодити? Ти приволік сюди чек на 300000 гривень? – я відчула, що всередині мене закипає обурення.

Він примружився, мовби готувався до удару. “Ні, грошей немає. Людмила… розпорядилася по-своєму. Але, може, ти підеш назустріч? Я… і так у важкій ситуації.”

Я буквально втратила дар мови. Раніше думала, що нахабство має межі, але це перевершило все. Він просив допомогти йому, коли сам щойно мене обчистив! То не було ні краплі каяття, радше прагнення виправдатися. Я дуже чітко відчула, що він просто бачить у мені “стійку, на яку можна повісити свої проблеми”.

– Знаєш, Володю, я тобі не банк. І не Магічна Фея, щоб пробачати все й рятувати кого завгодно, – відповіла я, стискаючи зуби, аби не розплакатися від образи.

Він подивився на мене так, ніби вперше мене бачив, стиснув плечима й вийшов. Потім телефонували його друзі, потім була якась далека родичка, що намагалася вмовити “повернути Вову в сім’ю, бо йому ж ніде жити”. Але я стояла на своєму – не тому, що бажала йому лиха, а тому, що сама нарешті перестала жити чиїмись інтересами.

Що далі? Далі я спробувала жити. Ні, не все склалося легко. На роботі довелося брати додаткові проєкти, щоб стабілізувати фінанси. Деякі знайомі зітхали зі співчуттям, інші ворушили язиками за моєю спиною, мовляв, сама винна, перегнула з тою ощадливістю – може, його тому й потягнуло на бік. Я намагалася відкинути ці здогади, бо добре знала – то лише їхні пусті балачки.

Зате відчула, що вперше в житті можу робити те, що хочу сама, без постійних компромісів: записатися на танці, поїхати в гості до колежанки в сусіднє місто, а не чистити весь день наш старий гараж, бо Володі приспічило. Навіть почала відкладати трошки грошей заново – тепер це мій особистий фонд “На свободу”. Так, сума поки що сміховинна, але то моє, чесно зароблене, і я не дозволю більше нікому в нього зазіхнути.

Час від часу Володя все ж нагадує про себе. Якось дзвонив, казав, що Людмила втекла до іншого та лишила його з боргами і зневаженою гордістю. Скажу відверто – я не відчула жодного співчуття. Лише холодний спокій. Навчилася не включатися емоційно в те, що мене руйнує.

А ви як вважаєте, чи заслуговує він на другий шанс? Можливо, я надто сувора? Чи все ж правильно, що обрала власні межі й тепер відстоюю їх до кінця? Чи мав він право витратити наші спільні заощадження на “нове кохання”? Розкажіть, чи потрапляли ви у схожі ситуації. І найголовніше – як у них знаходили сили рухатися далі?

Джерело