Молоде подружжя ніяк не очікувало, що їхні матері можуть так швидко потоваришувати. Вони обмінялися номерами телефонів на весільній урочистості, та роз’їхалися у свої міста.

Обидві жінки проживали у різних кінцях нашої країни. Мати Григорія – у теплій Одесі, а Ірини – у Закарпатті.

Самі ж молодята жили в Києві, де і вирішили закріпитися.

Через два роки після того, як Ірина вийшла заміж, у них з’явилася перша дитина. З цього часу вона почала кликати на допомогу матір, якій до пенсії залишався всього рік.

Саме через це Світлана Миколаївна відмовилася. До того ж вони жили в однокімнатній квартирі, де для трьох дорослих та однієї маленької дитини місця не було.

За рік Світлана Миколаївна вийшла на пенсію, і їй стало сумно сидіти вдома. Вона поцікавилася у доньки, чи ще потрібна їй допомога з дитиною, на що та відповіла, що привчає сина до дитячого садка.

Не знаючи, чим зайнятися на пенсії, Світлана Миколаївна згадала про сваху, яка жила в Одесі. Вони стали щільно спілкуватись, і Людмила Анатоліївна запросила її у гості.

Про те, що вона їде в Одесу, мати з радістю повідомила доньку.

– Ну з’їздь, щоб тобі не так сумно було, бо ти все життя просиділа у своєму селищі, – підтримала Ірина рішення матері.

Проте, за три дні до відправлення, вона їй зателефонувала:

– Я хотіла дізнатися, чи ти на довго зібралася в гості?

– На місяць-другий, поки не набридну, – пожартувала вона, але не змогла сказати нічого певного.

– Мені скоро знадобиться твоя допомога, – холодним тоном промовила донька, і мати напружилася.

– Сталося що? Не лякай мене! – злякано заголосила вона. – З онуком щось, чи з тобою?

– Ні, мамо, тьху-тьху, з нами все гаразд! – Розсміялася вона у відповідь. – Ти просто скоро вдруге станеш бабусею…

Світлана Миколаївна від почутого була шокована. Так скоро на другого онука вона не чекала.

– До речі, буде дівчинка, – з гордістю промовила Ірина, – якщо ти на пенсії, то зможеш нам допомогти. До того ж ми плануємо розширюватися, тому місця всім вистачить.

– Ну гаразд, – стурбованим, і навіть трохи невпевненим тоном, відповіла мати.

Сваха зустріла родичку дуже тепло. Виявилося, що вона жила в будиночку з фруктовим садом біля самого моря.

Два місяці пролетіли, як один день, і Світлана Миколаївна раділа б, якби дочка не дзвонила їй і не нагадувала про те, що скоро буде дівчинка.

Цей важливий момент турбував її, але, вона тількі но вирішила жити для себе.

Своїми хвилюваннями Світлана Миколаївна вирішила поділитися зі свахою, яка, на превелику несподіванку, її підтримала:

– Ну знаєш, Свєто, я сину відразу сказала, що він повинен розраховувати тільки на себе. Переїжджати чи няньчитися на постійній основі, я не стану.Та й ти не повинна. Ти й так все життя працювала, і нічого хорошого не бачила, хоч зараз можна пожити для себе?!

Світлана Миколаївна слухала Людмилу Анатоліївну та розуміла, що та має рацію абсолютно у всьому.

Світлана дуже рано одружилася, але шлюб не склався, і дуже швидко розпався. Зате від нього у Світлани залишилася дитина, з якою вона поневірялася гуртожитками.

У результаті дворічна дочка захворіла на пневмонію, і лікарі не змогли врятувати її, звинувативши молоду матір у тому, що вона дуже пізно звернулася до них за допомогою.

Вона довго оговтувалася після цієї втрати, але вирішила розпочати своє життя з чистого аркуша, і піти вчитися. Світлана Миколаївна закінчила кухарське училище, та влаштувалася на роботу в їдальню.

Там вона зустріла свого другого чоловіка, який працював водієм, і був на десять років старшим. Результатом їхнього шлюбу стала поява Ірини, яку мати берегла.

Світлані Миколаївні довелося багато працювала, щоб донька мала все найкраще, бо невдовзі стала вдовою. У результаті Ірина виросла трохи нахабною і вважала, що мати повинна бігти до неї за першим же покликом.

Чи варто говорити, що жінка допомагала грошима доньці навіть після того, як та вийшла заміж за Григорія. А тепер вона захотіла, щоб мати приїхала до неї на допомогу.

Поки та гостювала у свахи, Ірина вигадала новий план: вона заявила матері, щоб та продавала свій будинок, та переїжджала в Київ.

– Доню, а що я куплю там у вас за ці гроші? За мій будинок багато не дадуть, – розгубилася Світлана Миколаївна.

– Знайдемо, куди тебе поселити, не хвилюйся. Та й взагалі, я думаю, що гроші з продажу твого будинку підуть на розширення нашого житла.

– А мені де тоді жити?

– З нами житимеш, виділимо тобі закуток, за це навіть не хвилюйся, – діловито промовила Ірина, ніби мати вже погодилася на її пропозицію.

– Я навіть не знаю, мені вже спокою в старості хочеться, – важко зітхнула Світлана Миколаївна.

– Спокій на тому світі буде, а доки ти жива, маєш спілкуватися з онуками, – повчальним тоном промовила дочка. – Тому повертайся додому, продавай будинок, та їдь до нас!

– Я не можу, – відповіла мати. – Я вирішила в Одесі залишитися. Мене до себе сваха покликала, їй все одно одній сумно, а свій будинок я здаватиму…

– Ось як? Нічого собі! Гарні ж ви бабусі! Обидві на пенсії, і обидві не хочете няньчитися з онуками! – Заголосила в слухавку розгнівана Ірина, якій новина зовсім не сподобалася. – Гаразд свекруха, але від тебе, мамо, я такої підлості взагалі не чекала!

Ридаючи так, ніби когось не стало, донька кинула слухавку. Світлана Миколаївна кілька хвилин збентежено дивилася на свій телефон. Слова дочки зародили у ній почуття провини. Але на допомогу прийшла Людмила Анатоліївна.

– Навіть не слухай її, – суворо промовила жінка. – Ти гідна пожити для себе. Життя одне, а ми спочатку його дітям присвячуємо, а потім онукам. Тоді питання – навіщо ми живемо?

Світлана Миколаївна уважно вислухала сваху, і кивнула на знак згоди з її словами.

Жінка не стала продавати будинок, та не поїхала в Київ. Натомість вона його здала, і оселилася в будиночку свахи біля моря.

Ірина сприйняла поведінку матері, як зраду, і перестала з нею контактувати.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу? Чи правильно вчинила жінка?

КІНЕЦЬ.