– Як це ви вже витратили всі мої гроші?! 100 тисяч?, – запитала я у дітей. – Це ж був мій вклад в свою старість. Старість, в якій не буде самотності, – наголосила я дочці. Але, схоже, їх мої слова ані трохи не засмутили.

Катерина дивиться на мене так, ніби я заглянула без дозволу у її речі:

– Мамо, перестань драматизувати. Ми купили те, що вважали за потрібне.

– Ти ж обіцяла, що я житиму з вами у спільному будинку… – моє серце стискається, немов у лещатах.

Зять байдуже зиркнув на телефон:

– Та кому потрібні твої проблеми? Є твоя квартира – живи там і не заважай.

Від цих слів мене проймає холодний піт. Розгублено переводжу погляд з одного на іншу:

– Ви обіцяли! Я ж довірилася вам!

Катерина лише зітхає:

– Хіба то була така велика сума? І взагалі, ці гроші ти дала нам сама, ніхто не змушував.

– Я віддавала їх на аванс, – нагадую, ледь не зриваючись на крик. – Щоб ми разом жили у будинку, де мені не доведеться бути самотньою.

– І що тепер? – Степан піднімає брови, мовби я вимагаю чогось неймовірного. – Ти хочеш усе назад?

Моя гордість і біль зіштовхуються в єдиному клубку відчаю. Перш ніж відповісти, я бачу в очах доньки порожнечу, яку вперше відчула зовсім недавно. Я розумію: вона не збирається просити пробачення.

Ви коли-небудь дивилися в очі власній дитині й помічали, що там уже немає того тепла, яке гріло вас стільки років? Мене звати Марія, і я відчула це на собі, коли моя дочка Катерина разом із чоловіком Степаном витратили мої заощадження, не маючи наміру виконувати обіцянки про спільний будинок.

Уже багато років, як я овдовіла. Життя у самотньому помешканні часом тиснуло на мене своєю порожнечею, і єдине, що тримало мене на плаву, – це думка, що дочка мені не дасть пропасти, а я зможу допомогти їй. Катерина з дитинства була моєю гордістю: розумна, працьовита, ніколи не нехтувала підтримкою рідних.

Тож коли вона та Степан розповіли, що хочуть купити будинок за містом, я зраділа, що ми житимемо під одним дахом. Дочка говорила: “Мамо, нарешті ти не будеш сама. У будинку знайдеться місце для всіх”. І я щиро вірила, що ця мрія здійсниться.

Я мала невеличкі заощадження – сто тисяч гривень, зібраних за довгі роки. Вирішила віддати їх на аванс, щоб полегшити дітям купівлю. Здавалося, що це найліпше вкладення: замість того, щоб старіти на самоті, матиму довкола себе родину, онуків і спокійне майбутнє. Уявляла, як ми разом будемо поратися в саду, пити чай на веранді, сміятися над давніми історіями.

Минув місяць, другий. Замість новин про те, що знайдено будинок, Катерина й Степан почали показувати фотографії з відпочинку та розповідати про оновлення автівки. Спочатку я вважала, що це тимчасово, що вони все одно шукають варіанти житла. Але час ішов, і жодних зрушень не було. Одного дня я все ж наважилася спитати:

– Доню, а що з будинком? Ви щось придивлялися?

Катерина лише знизала плечима:

– Зараз усе дуже подорожчало. Ми вирішили трохи відкласти покупку.

У мене було недобре передчуття, проте я мовчала. Аж поки не дізналася, що мої гроші вже давно витрачені. Тоді я просто прийшла до них додому й заговорила про це відверто:

– Катю, Степане, я хочу знати, коли ви купите той будинок, про який ми домовлялися? Адже це не просто мої гроші, це була моя надія на спільне життя.

Степан повернувся до мене з телефоном у руках:

– Який ще будинок? Ми передумали. Краще поки що пожити тут, а потім подивимося.

– То… де ж тепер мої сто тисяч? – моє серце гупало від хвилювання.

Катерина відповіла спокійно:

– Ми купили нову машину, зробили ремонт, а решту витратили на наші потреби. Мамо, ти ж сама віддала ці гроші, правда?

Мій голос затремтів:

– Але ми домовлялися, що це для будинку… Ви ж обіцяли, що я житиму з вами.

– Колись житимеш, – промовив Степан, позіхаючи. – Заспокойся, ти ж маєш власну квартиру.

Я відчула, ніби весь світ обвалився мені на голову. Повернувшись додому, я гірко плакала. Не за грошима – за зрадою, яку відчула в доньчиному байдужому тоні. Мені здавалося, що вона не бачить нічого поганого у своїх діях. Я знову набрала її номер через кілька днів:
– Доню, ти ж не можеш так ставитися до рідної матері… Твої слова й вчинки не співпадають.

– Мамо, перестань драматизувати, – відрубала Катерина. – Невже все життя крутиться лише довкола того, щоб купити будинок?

Зрозумівши, що ніякого каяття не буде, я на кілька днів замкнулася в собі. Вдома на мене ніби навалювалися стіни, кожен предмет нагадував, що я мріяла про зовсім інше життя на схилі літ. Сусідка Галина зайшла запитати, чи не хворію. Розповівши їй усе, я почула:

– Може, тобі варто бодай юридично відстоювати свої права?

– Хіба хочу тягати доньку по судах? – розвела я руками. – Це означатиме, що ми станемо ворогами.

Я сиділа з Галиною за кухлем чаю й розуміла, що найбільше мене вразила навіть не втрата грошей, а втрата віри у власну дитину. Катерина була тим промінчиком світла, заради якого я жила всі роки. А тепер вона дивиться на мене, як на незручну перешкоду, і каже: “Маєш квартиру, чого тобі ще бракує?”

Минуло кілька тижнів, а біль не слабшає. Інколи вночі я прокидаюся від думок: “Може, варто спробувати повернути свої гроші, хоча б частину?” Але згадую холодний вираз Катерини й розумію, що замість відвертої розмови отримаю лише байдужість. І це крає мою душу дужче за фінансову втрату.

Відтоді щоранку запитую себе: чи варто намагатися відновити стосунки, коли рідні люди не відчувають провини за зраду? Як пробачити їх, не втративши себе? Або ж змиритися й відгородитися, щоб не відчувати цього пекучого розчарування? Може, іноді правильніше поберегти свої нерви й жити далі, навчившись покладатися лише на себе?

Джерело