Ви коли-небудь відчували такий сором, що хотіли провалитися під землю?

Уявіть: ви приїжджаєте до мами, а в під’їзді вже чути запах вареної капусти. Мене звати Оксана, і я виросла в Івано-Франківську, серед килимів на стінах, кришталевих сервізів та радянських шаф, які вміщували все, що тільки можна. Я терпіти не могла цей побут, бо прагнула сучасності, але мама повторювала: “Це частина нашої історії”.

– Заходь, доню, – кликала вона, коли я ступала на скрипучі дошки коридору. – Я тут капусту варю на пиріжки, пригостися.

Кухня виглядала, як завжди: старенький стіл, штучні квіти у вазі, на полиці – мамина стінка з кришталем та склянками в металевих кошиках. У дитинстві я соромилася приводити сюди друзів: усе здавалося мені архаїчним. Тепер я зітхала, розуміючи, що нічого тут не зміниться.

– Мамо, може, придбати новий диван чи телевізор? – спитала я, розуміючи, що це марно.

– Навіщо? – мама пригладила рушник. – Усе працює, та й мені так добре.

Того ж дня я завітала до подруги Ярини, яка залишилася в нашому місті. Вона зустріла мене з радістю.

– Оксанко, – сказала вона, коли ми сіли пити каву. – Ти знову сперечалася з мамою через старі меблі?

Я знизала плечима: так, сперечалася. Мені здавалося, що я застрягла між двома світами: сучасним, де все оновлюється, і тим радянським, який не хоче зникати з маминого життя.

Проте наступного ранку все перевернулося: мені подзвонили з лікарні, сказали, що мами не стало. Серце. Я приїхала, але було запізно. Стоячи на порозі її квартири, я відчула, що запах капусти вже не дратує, а здається частинкою мого дитинства, яке більше не повернеться.

Помешкання зустріло мене тишею. Та сама стінка, ті самі кришталеві фужери, штучні квіти у вазах, “Рубін” з великим кінескопом.

Колись я вважала це мотлохом, а тепер розуміла, що кожен предмет зберігає в собі мамині зусилля та любов. Я обережно торкнулася серванта: здавалося, що ось-ось мама вийде зі своєї кімнати і скрушно скаже: “Ти знову все критикуватимеш?”

За кілька днів Ярина й Олег зголосилися допомогти розібрати мамині речі. Ми відкривали шафи, знаходили старі листи, фотографії, кухонні прихватки, записники. Я згадувала, як мама тішилася цим купленим “з боєм” сервізом: відкладала гроші, стояла в чергах. Для мене ж це була зайва пилюка.

– Викидаємо? – обережно спитала Ярина, тримаючи в руках стару склянку в кошику.

– Ні, – прошепотіла я, – я хочу залишити. Це ж усе, що лишилося від неї.

Раптом у голові промайнуло, що мама зберігала не просто речі, а свої спогади, значущі моменти. Навіть той “Рубін” був символом епохи, коли телевізор діставався з таким трудом, і вся родина збиралася на перегляд однієї програми.

Ми перебирали речі ще кілька годин. Частину я вирішила віддати на благодійність, але головне – лишити собі: ту саму стінку, кілька кришталевих фужерів, старий записник і, звісно, телевізор. Так, він давно не відповідав потребам сучасності, зате був сповнений історією.

Коли я повернулася до Києва, то взяла із собою ці раритети. Спочатку планувала розмістити їх у комірчині, але щойно притулила стінку до однієї зі стін, відчула несподіване тепло. Ніби частинка мами оселилася разом зі мною. Сусідка, зайшовши до мене, здивувалася:

– Що це за вінтаж? – з легким сміхом спитала вона.

– Мамині речі, – відповіла я. – Вони нагадують, хто я насправді.

У ті хвилини я раптом усвідомила, що не хочу більше соромитися свого коріння. Адже без тих “ганебних” склянок у кошиках і капустяного запаху я б не стала тією, ким є. Можливо, мама не цікавилася останніми трендами, але вона берегла те, що вважала особливим.

Тепер, дивлячись на цей старовинний телевізор і серванти, я відчуваю: не все, що здається нам відсталим, справді зайве. Іноді в цих старих меблях захована душа людей, які їх любили. Вони вбирають у себе радість, біль, успіхи й поразки. Разом із ними до нас промовляє минуле, нагадуючи, звідки ми прийшли.

Часом я думаю, що була надто суворою до мами. Хотілося б ще раз побачити, як вона накриває стіл, виставляє кришталь і склянки з кошиками, промовляючи: “Оксанко, доню, чай уже готовий”. І я, певно, більше не критикувала б її впертість.

А ви? Чи є у вашому домі речі, які ви колись вважали мотлохом, а тепер розумієте їхню цінність? Може, у вашій родині теж зберігаються предмети, що дратують, але водночас тримають теплі спогади? Як ви ставитеся до них? Чи варто все викидати, аби жити “сучасно”, чи, може, інколи краще лишити собі шматочок минулого?

Поділіться своїми думками. Бо, можливо, старий сервіз чи шафа у вас вдома зберігає важливі історії. І якщо ви їх знищите, то чи не втратите при цьому щось більше, ніж просто стару річ?

З повагою, Оксана.

Ярина потім розповіла, що її бабуся теж зберігала безліч дивовижних дрібничок, бо боялася, що історія родини може розчинитися в часі.

Я сприйняла це, як підтвердження: з кожною такою річчю ми зберігаємо ниточку, що єднає нас із попередніми поколіннями. І можливо, саме в цьому сенс – у пам’яті.

Бо пам’ять – це найдорожче, що ми передаємо наступним поколінням.

Джерело