То як за свекром і свекрухою був потрібен догляд, то нікого з дітей не було. Всі по своїх справах, в кожного ж сім’я. Я ж і масажі свекрусі робила, і свекра після після оперативного втручання на ноги поставила.

І ось тепер, коли вони всі сиділи у вітальні, яку я облагороджувала з чоловіком, і обговорювали тему спадку, що, скільки і кому, я була по інший бік дверей. – Ти ж нам не рідна, – сказала сестра Захара.

Ви не уявляєте, як це – стояти перед зачиненими дверима власної вітальні й розуміти, що від тебе щось приховують. Я, Ірина, завжди думала, що головне в родинному житті – довіра та взаємна підтримка.

Ніколи б не повірила, що люди, яких я вважала близькими, здатні так мене відсунути вбік. Утім, саме це і трапилося одного вечора, коли вся родина зібралася, щоб обговорити спадок, залишений свекром і свекрухою. Іронія долі: я доглядала їх у найскрутніші періоди, була улюбленою невісткою, а тепер опинилася за дверима, ніби чужинка.

Мені здавалося, що важче пережити, ніж невдячність, уже нема чого. Але далі було ще важче.

Я стояла на кухні, збентежена й розлючена одночасно, поки в моїй вітальні – себто в домі, де я мешкаю вже понад двадцять років – ішло активне обговорення. Десь там, у моїх м’яких диванах та кріслах, сиділи свекор, свекруха, мій чоловік Захар, а також його брат Олег і сестра Світлана. Усі вони вирішували долю майна. Звісно, це “їхня справа”, адже за документами все ще належить батькам Захара.

Але ж, де-факто, у цьому будинку живемо ми з чоловіком, я вкладала сюди свої сили, час і кохання. Коли мої діти були маленькими, свекруха лежала з ними ночами, якщо я просила про допомогу, а я, зі свого боку, доглядала її, коли вона зламала ногу й майже пів року не могла ходити. Я всім серцем вірила, що ми одна дружна сім’я, де кожен цінує внесок іншого.

Та, схоже, деякі люди мають інший погляд. Ще за тиждень до цієї події свекор потрапив у лікарню, і лікарі сказали йому, що краще подумати про спокій і не нервуватися.

Мій чоловік Захар запропонував батькові й матері скласти чіткі документи: хто й що успадкує, щоб зняти всі можливі непорозуміння. Здається, свекор радо пристав на пропозицію – і я його розумію. Він боявся, що час невблаганно плине, і хотів уникнути сварок після свого відходу.

Чесно кажучи, я схвально кивала, коли Захар розповів мені про цю ідею. Що ж поганого в прозорому плані? Нічого, якби не той факт, що мене вирішили викреслити зі списку “важливих”.

Того вечора вся родина з’їхалася до нас, бо свекор так само ще занадто слабкий, щоб приймати гостей у своїй квартирі. Я зготувала гостину: виставила на стіл українські страви – борщ, вареники з картоплею та шкварками, пиріжки з капустою й яблуками. Доречі, свекруха обожнює мої пиріжки з капустою, а Захар каже, що кращих не куштував ніколи.

Тому я з усіх сил намагалася зробити так, щоб їм було зручно й затишно. Мала надію, що ми спокійно обговоримо спадок, і якщо знадобиться моя думка, мене покличуть.

Коли всі сіли у вітальні, я пішла на кухню ще за однією порцією свіжого молока до кави. Повертаюся – а двері переді мною щільно зачинені. Я спершу подумала, що, може, вони випадково причинилися. Взяла за ручку – зачинено. Постукала. Відчинив мені Олег, чоловіків брат. Мовчки взяв пакет із молоком і так само мовчки зачинив двері.

Я просто остовпіла. Ви ж розумієте, це моя вітальня, мій дім. Я чула голоси через двері: говорили щось про документи, ділилися думками, обговорювали паї, дачу, яка залишилася від дідуся, й квартиру у центрі міста. Усі зайшли в якусь бурхливу розмову, а я, виходить, ніхто, порожнє місце.

Звісно, перша емоція, що мене охопила, – це обурення. Але потім сльози навернулися на очі. Я швидко сіла за стіл на кухні й відчула, як ноги почали тремтіти. Мене ж ніколи досі не виганяли з кімнати, тим паче у власному домі. Я відкрила вікно, щоб увійшло свіже повітря, і почала думати, де, чорт забирай, я так провинилася? Хіба не я запрошувала всіх на Різдво? Хіба не я приймала на ночівлю свекра і свекруху, коли їхній будинок ремонтували? Хіба не я їздила до свекрухи щотижня, коли вона щойно встала на ноги після недуги? Мене любили й хвалили. Чому ж тепер я – зайва?

У розпачі я постукала знову, трохи гучніше. Через хвилину двері відчинив Захар. Він зазирнув мені у вічі з виразом “Ну чого ти?” на обличчі. Я відчула, як всередині закипаю, ніби перегрітий чайник.

– Захаре, що це за вистава? Я не можу зайти до власної вітальні? Чому мене виключили з обговорення, адже це наше спільне життя?

– Іринко, ми ж домовилися, що це справа батьків та їхніх дітей. Не треба робити з мухи слона, – мовив він тихим, але різким голосом.

– То чому тоді, коли твоїй мамі потрібен був догляд, я виявилася достатньо близькою? Тоді ж ніхто не казав “Ой, це справа батьків і дітей”. Тоді я була хороша?

– Ну, зараз ми обговорюємо папери, правову сторону, – він стенув плечима й зробив крок назад. – Ірино, я тобі все потім розповім, ти ж моя дружина. Просто не треба цієї драми перед батьками, їм і так погано…

Я відчула, як мене смикає за серце, ніби хтось затиснув його у лещатах. Мій власний чоловік просить не “робити драми”? Та я ж не примхлива дівчина, яка хоче уваги! Я доросла жінка, котра має право знати, що планують із нашим майбутнім житлом. Невже це так дивно?

– Добре, – сказала я, ковтаючи сльози. – Тоді я в цій розмові не беру участі. Але не очікуйте від мене, що я буду, мов та тінь, догоджати і надалі. Якщо я не потрібна, то не потрібна.

Захар мовчки зачинив двері, залишивши мене саму зі своїми думками. Я сіла у крісло на кухні, почала перебирати ледь теплі пиріжки, які пекла з любов’ю для всієї родини. Смішно, але першим бажанням було вдарити цим пиріжком у двері. Та я глибоко зітхнула й зрозуміла, що це нічого не дасть.

Раптом у голові промайнула шалена ідея – взяти та поїхати до мами, щоб вони зрозуміли, як їм буде без мого “непотрібного” внеску у все, що відбувається в домі. Та водночас я не хотіла кидати свекра зі свекрухою напризволяще: уявляла собі їхні скручені спини, втому в очах і страх перед невідомим. Що б вони не вирішували, я все одно турбуюся про їхній стан.

Не знаю, скільки минуло часу, поки вони там радилися. Мабуть, з півтори години. Потім двері розчинилися, і всі почали виходити зі збудженими обличчями. Хтось навіть усміхався, мовляв, питання залагоджено. Свекруха подивилася на мене, опустила очі й промимрила щось на кшталт “Дякую за гостину, Іринко”. Олег і Світлана втупилися в телефони, ніби й не бачать мене. Залишився тільки Захар, який стояв із виглядом, ніби зняв величезний тягар із плечей.

– То що вирішили? – спитала я, готуючись почути хоча б кілька речень.

– Ми у всьому розібралися, – відповів Захар. – Потім розкажу детальніше, добре?

І він пішов слідом за всіма до дверей, щоб провести їх. Я стояла мов укопана: жодного вибачення, жодних пояснень. Лише повітря, яким дихати ставало все важче. Мені в голові пропливали уривки спогадів – як я годувала свекра супом у лікарні після важливого втручання, як допомагала свекрусі робити гімнастику, щоб швидше відновити зламану ногу, як підтримувала їх у складний період, коли вони ледь не втратили квартиру через проблеми з документами.

Десь у душі почала наростати хвиля образи й бажання сказати: “Гаразд, тепер бачтеся зі мною лише тоді, коли вам щось треба”. Але я стрималася. Не хотіла “розганяти драму” в той вечір, коли вони й так, очевидно, відчували втому й напругу.

Потім настав наступний ранок, і мені довелося спілкуватися із Захарем уже без свідків. Я готувала яєчню, а він з’явився на кухні, розминаючи шию. Він, мабуть, очікував, що я почну розпитувати й дорікати, але я мовчала. Просто поставила тарілку перед ним.

– Іро, – почав він, дивлячись кудись у бік. – Можеш не мовчати, я все розумію.

– Справді? – відповіла я тихо. – Мені здавалося, ти нічого не розумієш.

– Учора просто… ну, все сталося якось швидко. Тато хвилювався, мама нервувалася. Олег із Світланою сперечалися, на чиє ім’я переписувати дачу, а потім хтось почав казати, що ти тут ні до чого, ти ж не “рідна”. І ми вирішили… – він зупинився й глянув на мене майже винувато.

– Простіше було поговорити без тебе.

– Простіше? Може, й так. Але це моя домівка. Я не хочу, щоб мене виставляли. Це принизливо. До того ж, всі ваші рішення впливають і на мене, і на наших дітей.

– Знаю, – пробурмотів Захар. – Просто… Я потім хотів усе тобі пояснити.

– Пояснити, що ти сам дізнався, чи що вирішили батьки?

Захар знизав плечима. Мене охопив сум, змішаний із відчаєм. Я не бачу, щоб він намагався мене зрозуміти.

– Знаєш, що найгірше? – промовила я, відчуваючи, як кожне слово проривається крізь клубок у горлі. – Я б прийняла будь-яку умову, якщо б ви щиро сіли й пояснили, як і що відбувається. Я ніколи не претендувала на їхнє майно, та коли йдеться про нашу оселю, я маю право знати. Я вклала сюди роки свого життя. А тебе, бачу, влаштовує, що мене так просто викинули з обговорення.

Чоловік не знав, що сказати. Зрештою він буркнув, що батько потім сам зі мною поговорить. Та я не впевнена, чи маю бажання слухати це “потім”. Дуже боляче від усвідомлення, що вони можуть розпорядитися всім, аж до мого ліжка, як заманеться. І ніхто не зважить на те, що тут виросли мої діти, що я сама роками підтримувала свекрів. Навіть якби вони вирішили все оформити на мене, я хотіла б почути це наживо, брати участь у розмові, відчути довіру. Але тепер ці двері зачинилися не лише у вітальні, а й у моєму серці.

Уже кілька днів поспіль я думаю, як ставитися до рідних Захара. Чи вони залишаться для мене “другою родиною”? Чи буду я так само перейматися їхніми болями й потребами? Хочу сказати, що я не мстива, але як тепер дивитися в очі людям, які не визнали мене “достатньо близькою”, щоби обговорити дуже важливі рішення?

А вони ж могли бодай формально запросити мене сісти поруч, висловити свою позицію, сказати: “Ірино, ти для нас дорога людина”. Проте сталися зачинені двері, мов красномовний жест, що вказав на моє місце – зовні.

Запитую себе: що робити далі? Як розмовляти зі свекром і свекрухою, які постійно наголошували: “Ти – наша донька”, а тепер, коли настала година поділити статки, я виявилася чужинкою? Як лишатися люб’язною, коли всередині така прірва образи?

Отак я й живу останні дні: між почуттям несправедливості та намаганням не зриватися на крик. Проте часом хочеться запитати напряму: “Навіщо ви мене дурили всі ці роки, називаючи найулюбленішою невісткою? Навіщо я ризикувала своїм здоров’ям, витрачаючи дні й ночі на те, щоб вам було комфортно?” Не зрозумійте неправильно: я робила це від душі, бо люблю Захара, а разом із ним поважала й його батьків. Але нині все перегралося, і я залишаюся зі своїми сумнівами та болем.

Скажу відверто: пробачити образу я ще можу, та ось забути – навряд. Тепер, коли дивлюся на Захара, у мене зринає запитання: “Чи справді я дружина, чи просто зручний додаток?” А ще я думаю, може, настав мій час вчитися виставляти власні кордони. Адже якщо ти дозволив одного разу так із собою вчинити, люди будуть знову й знову повторювати подібне.

Джерело