Я не раз біля брами підмітала, а невістка з сином, нашим онуком, йшла повз нашу хату і навіть не привіталася. Ми після їхнього з Василем розлучення стали ворогами номер один, хоча й Богу духу ні в чому не винні. Але тепер, коли Кості майже дванадцять, вона по всьому селу чутки розпускає, що ми онуку грошей на лікування зубів, а точніше, брекети поставити, шкодуємо.

А мені жаль не грошей, а того, що нас під ноги з чоловіком взяли.

Я добре пам’ятаю той день, коли вони з Василем прийшли сказати, що розлучаються. Стояли в нашій хаті, як чужі люди.

– Все, мамо, тату, ми так більше не можемо, – сказав Василь, навіть не глянувши в мій бік.

– Ви хоч подумали? – Борис, мій чоловік, спробував заговорити тверезо. – У вас дитина росте, як це – розлучення?

Немає про що думати, – різко відрізала Марина, – я втомилася бути в цій сім’ї.

Василь лише зітхнув. Я дивилася на сина і не впізнавала його. Раніше він і дня без Марини не міг прожити, а тут навіть не сперечався.

– Це твоє рішення? – запитала я, дивлячись йому у вічі.

– Моє, – ледь чутно відповів він.

А через два роки його не стало.

Після розлучення Марина не забороняла нам бачитися з Костею, але й не заохочувала. Сама ж поводилася так, ніби ми винні в їхньому з Василем розриві.

Я довго ламала голову, що ж такого ми зробили. Та й Борис зітхав лише:

– Ні слова поганого ми їй не сказали, а таке ставлення.

Можливо, її злило, що ми не стали благати їх зійтися знову. Але ж яка з того користь, коли люди вже не люблять одне одного?

А потім сталося найгірше.

Василь зв’язався не з тими людьми. Після розлучення він ніби втратив контроль над собою, пішов у загул. Ми не раз намагалися його втримати, вмовляли отямитися, та він тільки відмахувався.

Коли його не стало, ми думали, що хоч тепер Марина дасть нам змогу бачитися з онуком. Та ні. Вона віддалилася ще більше.

А тепер ще й ці чутки.

Того дня я пішла до магазину і почула, як за спиною жінки перешіптуються.

– Чула? Бабка й дід грошей на брекети для Кості шкодують.

– Отакі-от! Рідного онука обділили!

Я стискала сумку в руках і ледь стрималася, щоб не повернутися й не запитати напряму, хто їм це сказав. Але й так було ясно.

Коли я вийшла з магазину, біля воріт стояла Марина.

– Доброго дня, – сказала я.

– Ну, звісно, доброго, – відповіла вона з натягнутою усмішкою. – Як ваші справи?

– Маринко, якщо маєш щось сказати, кажи прямо, – попросила я.

Вона схрестила руки і фиркнула:

– Та що тут казати? Ви сина втратили, а тепер ще й онука втратите, якщо так ставитиметеся.

– Ми завжди ставилися добре, – відповів Борис, який вийшов з двору.

– Добре? – зірвалася вона. – А чого ж тоді грошей не даєте?

Я ледь не втратила дар мови.

– Ти жодного разу не питала! Тільки розпустила чутки!

– А що питати? Ви ж його ніколи ні в чому не підтримували!

– Та як ти можеш так казати?! – Борис ступив уперед. – Ми завжди були поряд!

– Поряд? – вона глянула на нього з викликом. – А коли Василь після розлучення лишився без даху над головою, ви запропонували йому житло?

– Ми запрошували його додому! Але він сам відмовився! – обурилася я.

– Та кому ви брешете? – Марина розсміялася, але в її очах був один гнів.

Костя в цей час стояв осторонь і мовчав. Я подивилася на нього й зрозуміла – він теж у все це вірить.

– Ти нас терпіти не можеш, бо думаєш, що ми Василя не підтримали?

– Я не думаю, я знаю! – кинула Марина.

Я видихнула й глянула їй у вічі:

– А якщо я скажу, що ми давали йому гроші на житло, але він їх прогуляв? Що ми намагалися його втримати, але він не слухав?

Марина відкрила рота, але нічого не відповіла.

– Скажи чесно, ти б змогла його втримати?

Вона відвернулася.

– Знаєш, що найбільше болить? – спитала я. – Що Костя росте з думкою, що ми з дідом – погані.

Марина подивилася на мене, потім на Костю. Він мовчав.

Я взяла із сумки конверт і простягнула їй:

– Ось тобі гроші на брекети. Ми ніколи не шкодували для нього нічого. Ти просто не захотіла це бачити.

Марина не взяла конверта. Стояла, кусаючи губи.

– Я не знаю… – прошепотіла вона.

– Подумай, – сказала я. – Бо втрата може бути непоправною.

Я повернулася і пішла у двір, залишивши її там.

А ви, як гадаєте, чи зможе вона нарешті подивитися на нас без образи? Чи хоча б заради Кості?

Джерело