– Ну і що це за подарунок?

– Дмитро підняв футболку з такою зневагою, наче це була брудна ганчірка для підлоги.

Марина завмерла на секунду, не повіривши своїм вухам.

– Футболка. Якісна, до речі.

– Та хоч золота!

– Чоловік скривився, кинув її назад у пакет і пирхнув. – Так скоро і до шкарпеток із піною для гоління докотимося!

Марина стояла мовчки, гнівно підібгавши губи, а потім повільно видихнула.

– Дімо, моя мама вже пенсіонерка. Вона сильно витратилася на ліки, їй взагалі важко було щось купити. Але вона все одно зробила тобі подарунок, бо шанує тебе.

– Угу, за двісті гривень, – кисло обізвався Дмитро. – Ну, тоді на жіноче свято їй теж щось за двісті гривень візьмемо.

Марина розгублено моргнула, спочатку вирішивши, що чоловік жартує.

– Ти серйозно?

– Так.

Усередині здійнялася хвиля гніву.

– Дімо, ти взагалі розумієш, що кажеш?!

– Чудово розумію! Якщо вона вважає, що на моє свято можна дарувати якусь нісенітницю, то чому я маю морочитися з подарунками для неї?

– Ти взагалі у своєму розумі?! Це не нісенітниця, а те, що вона могла собі дозволити! Чи ти справді вважаєш, що вона повинна була лізти в борги, аби догодити тобі?

– Ой, не починай! – чоловік закотив очі, й махнув рукою. – У неї був цілий рік.

Марина вчепилася пальцями в рукави халата, нервово смикаючи тканину.

– Дімо, моя мама ніколи в нас нічого не просила, ніколи не лізла в наш шлюб. Завдяки їй ми, якщо ти пам’ятаєш, живемо у цій квартирі! А твоя мати, між іншим, регулярно просить у тебе гроші.

Дмитро різко підняв голову.

– До чого тут моя мама?!

– До того ж! – Марина стукнула долонею по стільниці. – Вона з твоєю сестрою тягне з тебе гроші роками, і ти ніколи не обурився! Але футболка на твій день народження – це приниження? Та краще б вона тобі нічого не дарувала!

– Сестрі реально потрібна допомога!

– А моїй матері, значить, не потрібна?

Повисла напружена тиша. Марина відчула, як у ній щось ламається. Вона зрозуміла, що Діма ніколи не визнає, що він не має рації. І, можливо, ця сварка зовсім не про футболку, а про відсутність поваги та кохання.

Марина втомлено закрила обличчя рукою. Голова гула від крику, а гнів ніяк не проходив.

– Ти взагалі розумієш, як ти поводишся? – її голос звучав тихо, але жорстко.

Дмитро продовжував сердитися, хоч і не так демонстративно.

– Слухай, забудьмо про цю футболку, – відмахнувся він.

– Ні, не забудемо! Тому що проблема не у футболці, а в тому, що ти не цінуєш те, що робить моя мама!

Марина видихнула, намагаючись зібратися з думками.

– Ми живемо у трикімнатній квартирі. Без іпотеки, та кредитів. Ти хоч раз думав, чому?

Дмитро невдоволено стиснув губи.

– Тому що твоя мама продала бабусині квартири, – неохоче відповів він.

– Ні. Тому що вона могла їх лишити собі. Могла продати, та витратити на себе. Але вона вирішила закрити моє житлове питання раз і назавжди.

Дмитро скривився.

– Ну то й що? Вона ж не мені особисто подарувала.

– Ой, тільки не починай! Ми тут живемо разом, ти навіть копійки в цю квартиру не вклав! Якби не вона, тягнули б зараз щомісячні платежі, витрачали б шалені гроші на ремонт, техніку…

Дмитро роздратовано відвернувся.

– Ось ти завжди починаєш ці підрахунки.

– А чому б і ні? – Марина знизала плечима. – Твоя мати тягне з тебе гроші з моменту нашого весілля, але ти ніколи їй слова не скажеш.

– Це інше! – скипів Дмитро.

– Звісно, ​​інше! Бо це твоя мати! Коли моя мама нічого не просить і живе на свою пенсію, це для тебе «нехай викручується сама», – передражнила дружина. – А коли твоя мама з сестрою регулярно беруть у тебе гроші, це означає «ну їм же важко»!

Марина здогадувалась, що його дратує не футболка, не подарунок, і навіть не грошове питання. Його бісить, що її мама не робить його центром всесвіту, на відміну від свекрухи.

– Та пішло воно все! – Дмитро різко схопив куртку і грюкнув дверима.

Марина навіть не здригнулася. Вона чула його кроки сходами, чула, як зачинилися двері під’їзду, але всередині був дивний спокій. Вона повільно опустилася на стілець і заплющила очі.

Невже він справді думає, що цією демонстративною витівкою щось доведе? Що вона побіжить за ним, вибачаючись за футболку? Смішно.

Марина втомилася. Втомилася від його вічного невдоволення, від його дивних образ, від того, що вона завжди має виправдовуватися.

Вона розплющила очі й озирнулася. Квартира. Її квартира. Не його, не їх, а саме її. Якби не мама, то вони б зараз улізли в іпотеку, або винаймали крихітну двокімнатну.

Рахували б гроші від зарплати до зарплати, тулилися б в обмеженому просторі. Але Дмитро це не цінує. Він просто сприймає все, як належне, як зрозуміле.

Якщо його мама просить грошей, він відразу стає зразковим сином, який повинен «допомагати сім’ї». А якщо її мама просто не вгадала з подарунком, він влаштовує сцену на весь вечір.

Марина підвелася, підійшла до тумби у спальні, та відчинила ящик. Там лежали відкладені гроші на подарунок мамі на жіноче свято.

Вона знала, що купить саме те, що хотіла, навіть трохи додасть із накопичень. І якщо завтра Дмитро спробує хоч слово сказати про вартість, то ця розмова стане для нього останньою.

Чоловік повернувся під ранок, голосно грюкнувши вхідними дверима, і скинув черевики прямо посеред коридору, залишивши брудні сліди.

– Доброго ранку! – весело оголосив він, проходячи на кухню, немов ні сварки не було, ні театральної втечі.

Марина продовжувала снідати. Вона подивилася на Дмитра з байдужістю. Вчорашня злість у ній вже перегоріла, залишивши по собі порожнечу та байдужість.

– Щось ти рано, – її голос був спокійний, без докору, ніби вона говорила не з чоловіком, а з сусідом, що випадково зазирнув за сіллю.

– Та що ти така зла? – Дмитро похитав головою, наближаючись до холодильника. – Переночував у друзів, поспілкувалися, посміялися… Ти, сподіваюсь, уже заспокоїлася, перебісилася?

Марина стиснула виделку, але продовжувала мовчати. Він навіть не збирався перепрошувати, не хотів обговорювати те, що сталося.

Просто пішов, як вередливий підліток, а тепер повернувся і був упевнений, що все замнеться само по собі. Не замнеться.

Цілий день Марина просто спостерігала за ним, не заводячи розмову про вчорашнє. Дмитро поводився так, ніби нічого не сталося.

Розвалився на дивані з телефоном, потім знову сходив до друзів, пограв у комп’ютер. Ні разу не запитав, як вона почувається, не спробував загладити провину.

Марина відзначала кожну дрібницю, кожну деталь, яку раніше намагалася не помічати. Тепер вони склалися в одну цілу картину, і ця картина була безнадійною.

Йому все одно. Надвечір вона поїхала за подарунком для мами. Вибирала з любов’ю, турботою, щоб їй було приємно. Дмитро жодного разу не спитав, що вона купує, бо це його не цікавило.

Він взагалі не думав про подарунок тещі. Марина повернулася додому, поставила на стіл коробку з гаманцем із натуральної шкіри, та демонстративно дістала чек.

Покупка вийшла дорожчою, ніж планувалося, але вона не шкодувала про жодну гривню. Дмитро пройшов повз, кинув погляд на чек і скривився.

– Ти що, з глузду з’їхала? Стільки витрачати на тещу?

Марина звела на нього очі. Його роздратування було останнім штрихом, останнім уколом у її й без того зруйноване терпіння.

Вона мовчала, просто дивилася. У цей момент вона чітко зрозуміла, що більше не хоче бачити цю людину у своєму житті.

– Так, Дімо. Стільки. Бо мені не шкода. Ця жінка виховала мене. Вона мене любить, на відміну від тебе. Без фінансових розрахунків та ультиматумів.

Вона спокійно взяла коробку, пройшла повз нього у кімнату і зачинила за собою двері. Питання про розлучення вже було вирішено. Чоловік просто ще не знав про це.

Вранці Дмитро прокинувся роздратованим і поводився так, ніби Марина була винна в його поганому настрої.

– Ти зі мною взагалі розмовляти збираєшся? – пробурмотів він, навмисне гримаючи кухлем.

Марина спокійно дістала молоко з холодильника і подивилася на нього.

– Ні, Дімо. Не збираюсь.

Вона не влаштовувала сцени, не намагалася довести очевидне. Просто попросила його зібрати речі та піти. Він обурювався, вимагав пояснень, але Марина не стала повторювати те, що він все одно не зрозуміє.

Він пішов, голосно грюкнувши дверима. В жіноче свято Марина спокійно привітала маму, не звітуючи про витрачені гроші.

Сидячи за столом, вона відчувала легкість, якої не мала давно. Тепер ніхто не мірявся подарунками, ніхто не вимагав фінансових доказів кохання.

Марина звільнилася від дурних очікувань, дивних заборон та несправедливості. І ні краплі про це не пошкодувала. Бо таким егоїстам, та нахабам в її житті більше немає місця.

Як вважаєте, слушно вона вчинила, чи перегнула ціпок? Пишіть свої думки в коментарях.

КІНЕЦЬ.