Дорога була довгою. Олена дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом мелькають поля, та невеликі села, поки Максим вів машину, впевнено тримаючись за кермо. Весь цей шлях вона думала, навіщо погодилася на цю поїздку.

– Давай без напруги, гаразд? – сказав Максим, не зводячи очей з дороги.

Олена не відповіла. Напруга вже оселилася в ній, варто було лише уявити, як вони переступлять поріг будинку його матері.

Свекруха Тамара Павлівна дзвонила ще два тижні тому, запрошуючи їх у гості. І хоча запрошення звучало приязно, Олена знала, що нічого хорошого з цього не вийде.

Кожен їхній візит перетворювався на випробування: нескінченні зауваження, настанови, та поблажливі погляди.

– Нам би день пережити, – пробурмотіла вона, більше собі, ніж чоловікові.

– Мама просто хоче нас бачити, – знизав плечима Максим. – Вона завжди така. Ти ж знаєш.

Знала. Саме тому вона не хотіла їхати. Але відмову було б сприйнято, як особисту образу.

Коли вони повернули на ґрунтову дорогу, що веде до будинку Тамари Павлівни, в Олени всередині все стислося.

Двоповерховий цегляний будинок виглядав добротним, доглянутим – таким самим, яким вона його пам’ятала. Тільки затишним це місце їй ніколи не здавалося.

На ґанку на них уже чекала свекруха. Схрестивши руки на грудях, вона оглядала машину, а коли побачила Олену, її губи склалися в тонку лінію.

– Нарешті приїхали! – сказала вона, коли вони вийшли з машини. – Ну, проходьте.

Обійняла сина, поплескала по спині. Олені тільки кивнула.

– Дорога, мабуть, втомила, Максиме? – дбайливо спитала свекруха, і не дочекавшись відповіді, одразу додала: – Іди, роздягайся, ноги нехай відпочивають. Олено, допоможи мені на кухні.

Це не було проханням. Олена стиснула зуби. Навіть чаю не запропонувала з дороги. Вона кинула погляд на Максима, але той уже встиг пройти до хати, скидаючи куртку.

У кухні пахло курячим бульйоном, та свіжим хлібом. Тамара Павлівна відразу почала роздавати команди:

– Дістань миски, ложки, хліб наріж, а я поки що м’ясо поріжу.

Олена мовчки відчинила шафку.

– Ти ж умієш нормально тушкувати м’ясо? – уточнила свекруха, ніби ненароком.

– Вмію, – коротко відповіла Олена.

– Я так і думала. Просто зараз молодь поспішає – не дотушковуюсь, не доварюють … А Максим у нас любить, щоб все, як слід було.

Олена проігнорувала натяк. Вона вже давно зрозуміла, що догодити Тамарі Павлівні неможливо.

Незабаром за столом зібралися всі: свекор, Максим, свекруха і вона. Чоловікам накладали першим, і Тамара Павлівна уважно стежила, щоб порція сина була ідеальною.

– Ти ж худнути не надумав, Максиме? – з тривогою спитала вона.

– Ні, мамо, їм, як завжди.

– А то на роботі, мабуть, ганяють вас, а вдома не годують. Добре, що ти приїхав до нас, хоч поїси нормально.

Олена видихнула, і вдала, що не чує.

Обід пройшов у розмовах про те, як “раніше люди жили простіше”, як “жінки все встигали” і як “зараз молодь тільки скаржиться”.Коли вони поїли, Тамара Павлівна витерла театрально руки рушником, і встала.– Ну, що, мужики у нас підуть дивитися телевізор, а ми з Оленкою зі столу приберемо, та посуд перемиємо.Олена завмерла, не вірячи своїм вухам. Максим навіть не глянув у її бік. Просто кивнув, і попрямував у вітальню.Олена повільно поклала виделку на край тарілки, й подивилася в спину чоловіка, який попрямував у вітальню. Вона змусила себе не реагувати одразу.– Ну, що ти застигла? – гукнула Тамара Павлівна. – Посуд сам себе не вимиє.

Олена мовчки підвелася, і почала збирати тарілки.

– Бачиш, гарна дівчинка, розумієш, як у сім’ї все влаштовано, – задоволено зауважила свекруха і, повернувшись у бік вітальні, додала вже голосніше: – Ось молодь нині пішла, все за них робити доводиться!

З вітальні долинув голос Максима:
– Так, мамо, ми взагалі від життя відстали!

Тамара Павлівна посміхнулася.

– Ось у мене з батьком усе просто було, – продовжувала свекруха, неквапливо складаючи хліб у пакет. – Він працював, гроші приносив, а я – по хаті, по господарству. Жінка має бути в хаті господаркою, а мужика треба берегти.

Олена кинула в раковину тарілку з таким гуркотом, що вода з-під крана бризнула на фартух.

– Що ти так кидаєш, га? – свекруха спохмурніла.

– Ага, берегти, – пробурмотіла Олена, починаючи терти жирну каструлю. – Цікаво, хто мене берегтиме?

– Ой, тільки не потрібні ці сучасні погляди, – різко сказала Тамара Павлівна. – Все у вас, не як у людей. Жінка має бути жіночною, а не тягнути на себе чоловічу роботу.

Олена зупинилася, і витерла руки об рушник.

– А давайте так, – промовила вона, дивлячись прямо на свекруху. – Якщо чоловік не повинен займатися жіночою роботою, то я не повинна займатися чоловічою.

– Це ти до чого? – запитала Тамара Павлівна.

– Ну як же, – знизала плечима Олена. – Я, значить, не плачу за рахунками, не працюю, не керую машиною, не ношу важкі сумки з крамниці.

– Все це робить Максим. А я тільки готую, прибираю та сиджу вдома, як у дев’ятнадцятому столітті. Хіба ж не так?

Свекруха задумливо промовила:
– Ну, тобі ж подобається працювати, – зауважила вона.

– Так і Максиму подобається їсти із чистих тарілок, – з усмішкою відповіла Олена.

Тамара Павлівна замовкла. Олена витерла руки об рушник і вийшла з кухні, залишивши посуд у раковині.

Максим у вітальні спокійно сидів на дивані, дивлячись у телефон. Олена стала перед ним, схрестивши руки.

– Ми приїхали вдвох? Ми їли удвох? Значить, і посуд будемо прибирати удвох!

Максим підняв голову.

– Олено, ну… ти ж знаєш, як мама до всього цього ставиться.

– А ти знаєш, як ставлюся до цього я? – Її голос став твердим.

Максим посовався на місці:
– А що, коли… ну… якщо ти вже там, то ти ж швидко все зробиш?

– Ні! Якщо я піду назад, то тільки разом із тобою.

Свекруха з’явилася у дверях, уперши руки в боки:
– Ти що, правда, хочеш змусити чоловіка працювати на кухні?

– Я просто не хочу, щоб мене змушували це робити одну, – спокійно відповіла Олена.

Максим зітхнув, відклав телефон і неохоче підвівся:
– Гаразд, мамо, допоможу.

Тамара Павлівна сплеснула руками:
– Це що таке! Ти чого їй підкоряєшся?

Максим поглянув на дружину, потім на матір:
– Мамо, ну а що тут такого? Просто приберемо посуд – і все.

– А те, що вона тебе підкаблучником робить! Сьогодні ти за нею тарілки прибираєш, а завтра вона тобі вкаже, з ким спілкуватись, і як жити!

Олена хмикнула:
– Це зараз хтось вказує, як нам жити?

Свекруха почервоніла, але нічого не сказала.

Олена з переможною усмішкою попрямувала назад у кухню. Максим пішов за нею.

Максим стояв біля раковини, незграбно намилюючи тарілку, і кидав на дружину винні погляди. Олена мовчки мила виделки та ножі, вдаючи, що нічого не помічає. Свекруха не пішла – вона стояла у дверях, схрестивши руки, та невдоволено підтиснувши губи.

– Ну і сором, – пробурмотіла вона, хитаючи головою. – Максиме, що ти робиш?

– Мию тарілки, мамо, – буркнув він, явно шкодуючи, що взагалі підвівся з дивана.

– Олено, ось скажи, – зітхнула Тамара Павлівна, – тобі приємно дивитися, як твій чоловік стоїть біля раковини, як якась баба?

Олена взяла рушник і спокійно витерла руки:
– А вам приємно дивитися, як я після дороги, втомлена, сама це роблю?

– То ти ж жінка!

– А він людина, і я людина. Отже, обидва можемо прибирати за собою.

Максим увесь час мовчав. Він квапливо сполоснув тарілку і поклав її на сушарку, сподіваючись, що все швидко закінчиться.

– Оце покоління, – знову похитала головою Тамара Павлівна. – Все у вас не так, через одне місце.

Олена глибоко вдихнула і подивилася на чоловіка:
– Максим, мені здається, нам час.

Він завмер:
– Стривай, ми тільки приїхали.

– Так, і за цю годину я вже десять разів пошкодувала, що я погодилася.

Свекруха примружилася:
– Ти що, скандал зробити хочеш?

– Ні, – спокійно відповіла Олена. – Просто не хочу більше бути служницею.

– Хто тебе тут за служницю тримає?

Олена кинула погляд на Максима.

– Не знаю, наприклад, той, хто одразу після їди йде відпочивати, поки хтось інший прибирає?

Максим відкрив рота, але нічого не сказав.

– Та ти маніпулюєш ним! – спалахнула свекруха. – Приїхала в чужий дім, і вказуєш, як жити!

Олена посміхнулася:
– Цікаво, хто тут кому вказує?

У повітрі повисла напружена пауза.

Максим витер руки об рушник, опустив голову і сказав:
– Мамо, давай без цього. Просто допомогли один одному – і все.

– Ось так, значить? – свекруха схрестила руки на грудях. – Рідну матір зраджуєш, заради якоїсь дівки?

– Дівка?! – Олена засміялася. – Жінка, з якою він живе, з якою будує сім’ю, з якою ділить і радості, і проблеми?

– Ти йому зламаєш життя, – твердо сказала Тамара Павлівна.

– Можливо, – кивнула Олена, – а може, нарешті, навчу його жити по-людськи, а не за вашими правилами.

Вона зняла фартух і поклала його на стіл:
– Ми їдемо.

Максим різко обернувся до неї:
– Що?

– Я не збираюся це терпіти, – спокійно відповіла Олена. – Якщо ти хочеш залишитись – залишайся.

У дверях стояв свекор, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається. Максим глянув на матір. Вона чекала, що він залишиться.

Але він повільно видихнув, підійшов до дружини та взяв її за руку:
– Поїхали.

Свекруха нічого не сказала. Коли вони вийшли за поріг, Олена відчувала легкість. Наче скинула з плечей важкий тягар. Максим мовчав.

– Ти сердишся? – Запитала вона, коли вони сіли в машину.

Він завів мотор і знизав плечима:
– Я просто зрозумів, що давно мав поставити межі.

Олена посміхнулася:
– Краще пізно, аніж ніколи.

Вони поїхали, залишивши Тамару Павлівну здивованою.

Всю дорогу додому Максим мовчав. Він тримався за кермо, дивлячись прямо перед собою, а Олена дивилася у вікно, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за обрій. У машині була дивна напруга – не лайка, не образа, а щось інше, глибше.

– Ти справді вважаєш, що моя мама тебе не поважає? – нарешті спитав він, не зводячи очей з дороги.

Олена повернулася до нього:
– А ти цього не бачиш?

Максим зітхнув:
– Вона просто… звикла до такого життя.

– Ти думаєш, мені важливо, до чого вона звикла?

Він не відповів.

– Я теж людина, Максе, – продовжила Олена.- Я теж утомлююся, я теж хочу, щоб до мене ставилися з повагою.

– І коли твоя мама каже, що чоловік не повинен мити тарілки, це означає, що вона вважає, що я повинна їх мити. Тільки я. Завжди!

– Я не хотів тебе залишати одну, – промимрив він.

– Але ж ти залишив.

– Я звик, що так завжди було…

– Саме так, – вона гірко посміхнулася. – Ти звик. А я – ні.

Максим замовк.

– Мені треба, щоб ти підтримував мене, – сказала вона після довгої паузи. – Не лише тоді, коли я вже не витримую і хочу піти. А одразу.

Максим різко повернув на узбіччя, заглушив двигун, і повернувся до неї:
– Ти ж розумієш, що тепер усе зміниться?

– Так, – кивнула вона.

– Мама не пробачить мені цього.

Олена знизала плечима:
– Хіба це важливо?

Максим втомлено провів рукою по обличчю:
– Мабуть, ні.

Вони сиділи в машині, мовчки дивлячись один на одного.
– Я просто… Я не думав, що це справді так серйозно, – зізнався він.

– А тепер розумієш?

– Тепер розумію.

Олена посміхнулася:
– Отже, ми маємо шанс.

Максим кивнув, завів машину і рушив далі. Йому здалося, що він все зрозумів, але на серці було не спокійно. Щоб догодити дружині, він образив матір.

Але, чому вона його вважає зрадником, для нього так і залишилося загадкою. Дурня якась! А ви що скажете, хто з них має рацію?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.