– Я свою квартиру мамі подарував, – між іншим, сказав Едік.

– У якому сенсі? – ахнула Діна.

– А що, мені щомісяця послуги за неї платити? Нехай мама сама з цим розуміється. Вона вже повернулася туди, і тепер це її.

– Але, взагалі-то ми планували, що твоя мати там тимчасово проживає! Поки у її співмешканця ремонт! – Діна прикусила губу.

Днями вона розмовляла з дочкою, і та сказала, що виходить заміж. Лєра попросила маму зайнятися питанням квартири батька, що “простоює”, щоб після весілля молодята могли відразу ж заїхати у “своє” житло.

– Мамо, ви з татом обіцяли, що коли я заміж вийду, квартирою ви забезпечите, – нагадала Лєра.

Діна теж пам’ятала слова батька, сказані на дні народження. Тоді він вкотре нагадав, що молоді люди не поспішають узаконювати стосунки, й на слова про житло, дав відповідь: “Квартира є. Живіть”.

Дочка добре запам’ятала ці слова. На той момент свекруха, Поліна Володимирівна, не проживала у квартирі Едіка. Вона жила зі співмешканцем у його квартирі, і житло простоювало.

Вирішили здавати квартиру Едуарда, поки дочка не вийде заміж. Мешканців знайти не встигли: довгоочікуваний момент заручин настав, і раптом… такий “сюрприз” від чоловіка.

– Ти обіцяв нашій дочці цю квартиру! Як же так? – Діна знову накинулася на чоловіка зі звинуваченнями. – Ось! Я навіть маю запис твого привітання! Докази!

Діна була така зла на чоловіка, що швидко знайшла цей ролик, і ввімкнула його.

– Кохана, не панікуй. Просто поговоримо із мамою. Яка різниця, на чиє ім’я оформлене житло? – знітився Едік.

Він не думав, що його слова, кинуті, між іншим, будуть сприйняті серйозно. Він і сам про них уже забув, адже того дня був не тверезий.

– Добре. У такому разі я дзвоню твоїй матері.

Едік знизав плечима.

Діна спеціально кілька хвилин почекала, випила води, щоб заспокоїтись, і лише після цього набрала номер свекрухи.

– Так? – Поліна Володимирівна відповіла лише на третій дзвінок.

– Добридень, Поліно Володимирівно. Як ваші справи?

– По-різному… Останнім часом щось зі шлунком… – свекруха вирішила, що Діні справді цікаве її здоров’я, і ​​почала в подробицях розповідати про свої болячки.

– А в нас радісна новина. Ваша онука заміж виходить, – послухавши хвилин десять, делікатно перервала Діна.

– Справді? Як чудово. Потрібно купити вбрання з такої нагоди. Знаєш, що? А приходьте до мене в гості. У вихідні.

– Сподіваюся, ремонт уже закінчено, і ви вже переїхали до Івана Степановича? – Зраділа Діна.

– Все своєю чергою… Але ви приїжджайте у мою квартиру. Вам же краще – їхати сюди ближче.
Загалом, чекаю.

Свекруха попрощалася, та скинула виклик.

“У мою квартиру!” – подумки повторила Діна. Значить, Поліна Володимирівна вже вважає своєю цю квартиру! Ну нічого, Діна зробить все, щоб свекруха звільнила житло, яке належить онучці!

З такими думками вона пішла спати. У вихідні сім’я у повному складі зібралася “у гості”.

Поліна Володимирівна не очікувала, що на порозі буде не лише невістка із сином, а й онука з потенційним зятем.

– Ой, а я навіть стіл не накрила! Не думала, що ви приїдете в такому великому складі. Тільки чай заварила, і всього три тістечка купила. Самі знаєте, пенсія у бабусі маленька.

– Не хвилюйся, ми з собою принесли частування, – Лєра вийняла з сумки нарізку дорогих сирів, ковбаси, та улюблену каву Поліни Володимирівни.

– Ох, мені навіть якось ніяково…

– Та розслабся, бабусю. Ти краще розкажи, як у тебе справи…

Свекруха знову почала про хвороби, а Діна дивилася на чоловіка і чекала, коли той нарешті скаже, навіщо вони прийшли. Але Едік навіть не думав переривати маму. Він взагалі не збирався говорити про квартиру.

– Поліно Володимирівно, а де ж Іван Степанович? Невже він поїхав на рибалку у березні? – Запитала Діна.

– Ну… – Свекруха опустила очі. – Загалом він удома.

– А чому ж ви не з ним?

– Я вирішила, що більше не хочу з ним жити. У нашому віці добре просто зустрічатись. Гуляти, в санаторій їздити, в театр ходити… А жити – краще окремо. Кожен у своєму ліжку, кожен на своїй кухні.

– Бабусю, але ж ти казала, що коли він заміж покличе, то ти підеш! – Здивувалася Лєра.

– Іван Степанович одружуватися на старості років не хоче. Ось я й пішла. Мене також можна зрозуміти. Я йому що, обслуга безплатна?

– Каші варити, хату натирати? Ні! І взагалі, він хропе ночами. Мені навіть в іншій кімнаті чути! А у своїй квартирі – краса. Хочу новини дивлюся, хочу серіали!

– Але ж ти скаржилася, що тобі самій нудно! Навіть поговорити нема з ким!

– Нічого. Я ось думаю котика завести, щоб мені було з ким поговорити. – Знизала плечима свекруха. – Тож у нас з Іваном тепер дружні стосунки.

– Та й шпалери він у спальні поклеїв бридкі! Мене слухати не став! – Поліна Володимирівна була схожа на скривджену дитину.

– Значить, він уже ремонт закінчив? – Здогадалася Діна.

– Ну, так.

– Ясно, – Діна подивилася на чоловіка, але той лише розвів руками.

– Бабусю, а ти пам’ятаєш, що тато нам цю квартиру обіцяв на весілля подарувати? – раптом спитала Лєра, відсунувши кухоль.

– Ні. А що було таке? – здивувалася Поліна Володимирівна.

– Було. Ось, – Діна показала свекрусі відео з дня народження доньки.

– Едіку, ти навіщо це зробив? – Поліна Володимирівна подивилася на сина, як на кота, що нашкодив. – Хто тебе за язик тягнув?

– На мою думку, очевидно, що ця квартира була з самого початку моєю. Те, що мій колишній чоловік її на Едіка переписав, нічого не означає. Це моя квартира. Я в ній жила, живу і житиму!

– А як же ми? Нам куди йти? – Лєра зі слізьми на очах подивилася на батька.

– Ну, ти ці запитання чоловікові своєму майбутньому став. Якщо він вирішив одружитися, значить, повинен дружину кудись привести, – сухо сказав Едік.

– Тату! – Лєра кинула серветку на стіл. – Ти сам змусив нас піти на цей крок!

– Я?!

– Так! Ти постійно звинувачував нас у стосунках поза шлюбом! Казав, що мене годують сніданками! А тепер, коли ми вирішили оформити стосунки, ти кажеш, що ми поспішили?

– Я говорю, що чоловік має забезпечити дружину житлом, якщо він бере за неї відповідальність. Ось і все.

– Звідки нам, простим студентам, взяти гроші на квартиру? – Лєра продовжила сперечатися, поки її наречений мовчки дивився в підлогу. Він взагалі був не дуже товариським, і постійно про щось думав.

– Це теж питання не до мене.

– Едіку, тебе лише просять відповідати за свої слова, – тихо сказала Діна. – Ти обіцяв Лєрі квартиру. І раптом даруєш обіцяну квартиру своїй матері. Виходить, ти ошуканець?

– Виходить, що я дбаю про рідну людину!

– Значить, я тобі не рідна? – Скрикнула Лєра.

– Стривай. Тебе ніхто з дому не виганяє. Кімната в тебе є. У чому проблема?

– У тому, що ми хочемо своє житло.

– Хочете – накопичуйте, – вставила свої три копійки свекруха.

– Бабуся, ти взагалі казала, що житимеш з Іваном Степановичем! Ти добре влаштувалася! У тебе виходить одразу дві квартири! Хочеш, у нього живеш, хочеш тут!

– Я просто думаю про свою старість, – знизала плечима Поліна Володимирівна. – Якщо з Іваном щось трапиться, то я буду першою на вихід із його квартири. Зможете ви, молода сім’я, дати мені притулок?!

– А, як що, а – якби…

– Чи, може, я піду до невістки жити?

– Ми б з вами так підло точно не вчинили, – невдоволено сказала Діна.

– Ну так. Тому коханий син і забезпечив мені гідну старість. З дахом над головою. Чи хочете, щоб бабуся на вокзалі ночувала? Не соромно?!

– Ходімо, любий! Нам тут не раді, – сказала Лєра, хапаючи зі столу телефон. – Нас обдурили!

Хлопець мовчки підвівся і, взявши зі столу подаровану пачку кави, пішов взуватися.

– Дааа… Наречений, – пробурмотіла Поліна Володимирівна.

У передпокої грюкнули двері.

– Ми також підемо. Дякую за тістечка, – сухо сказала Діна.

– Ідіть. У мене саме серіал зараз розпочнеться, – не засмутилася Поліна Володимирівна.

– Ви подумайте тиждень… Може, сумління прокинеться, – кинула невістка.

– А тут і думати нема чого. Квартира моя. Усе законно. Вже, як на той світ зберуся, тоді й думатиму, кому відписати.

– Старість вона така… раптова. Сьогодні ви синові потрібні, а завтра він вам води не принесе…

– То це не тільки старість така. Життя – воно взагалі непередбачуване. Ніколи не знаєш, що завтра буде.

На цьому діалог свекрухи та невістки закінчився. Кожна залишилася при своїй думці.

Лєра образилася на батька. Вона вважала, що це він зруйнував її майбутній шлюб. Адже наречений, подумавши, вирішив розірвати заручини.

– Ми занадто поспішаємо. Одружімося років через п’ять, – сказав він, на що отримав емоційну відмову.

Лєра поїхала жити до подружки, припинивши спілкуватися з батьком та бабусею. А Діна, намагаючись балансувати між двома вогнями, все-таки пішла від чоловіка.

– Пробач, але я не хочу під старість залишитися ні з чим. Ти вибрав свою матір, а не нашу дочку, і не мене.

– Дурниці! – здивувався Едік.

– Ні. Для мене це важливо. Я хочу подати на поділ майна. Нехай половина квартири, але буде моєю. І машину, куплену у шлюбі, теж поділимо.

– Хоч твоя мати та ще штучка, в одному вона має рацію: безплатною прислугою я більше бути не хочу. Ти мене не цінуєш, дочку нашу обдурив… Яка тут сім’я? Які цінності?

Едік глянув на дружину, подумав і погодився.

Якийсь час він жив у мами, а потім купив собі студію. Діна ж, на вторговані гроші, винаймала житло, з’їздила у відпустку, і подарувала частину суми Лєрі.

А потім, коли гроші скінчилися, Діні довелося йти до своїх батьків. Ось так буває, коли кожен думає тільки про себе.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Хто з них має рацію, а хто винний? Пишіть свої думки в коментарях.

КІНЕЦЬ.