– Аліночка, а звідки у тебе така гарна прикраса? – Запитав Вітя у племінниці.

– Мама дала! – Аліна підбігла до дядька. – Тобі подобається?

– Дуже гарне! – Вітя усміхнувся, але якось нервово. – А чи можна подивитися?

Аліна зняла з шиї не за розміром велике намисто і простягла Вітє.

– Фух, – видихнула дівчинка, – воно таке важке!

Вітє перехопило подих. Начебто звичайне намисто з натурального селеніту. Таких на будь-якому ринку можна знайти у необмеженій кількості.

І в цьому не було нічого незвичайного, на перший погляд.

Великі довгасті намистини неяскравого блакитного кольору. Найпростіший тканинний шнурок і звичайнісінька застібка. Абсолютно звичайна біжутерія.

Але Вітя впізнав цю прикрасу. І навіть не тому, що сам її колись купував. Таке чоловіки запам’ятовують рідко. А вже одне від одного точно не відрізнити.

А ось мотузочка була унікальна. Хоча ні, не сама мотузочка, а…

Коли Вітя подарував цю прикрасу дружині, Олена так раділа, носилася з ним по будинку, одягала і знімала, що мотузочка не витримала, і намистини полетіли по підлозі.

І проблемою це не стало б. Зібрати намистини, купити новий шнурок – і прикраса повернулася.

Але Олена так засмутилася, що Вітя почав цю мотузку зв’язувати, щоб полагодити намисто прямо тут і зараз.

А вийшло в результаті так, що між деякими намистинами стирчали вусики вузлів. І їх Вітя обпалював вогнем. Але остаточно обпалити так і не зміг. А потім, коли Олена його надягала, ці вусики дряпали шию.

Вітя пропонував замінити шнурок, але Олена казала, що так подарунок їй набагато дорожчий, бо й чоловік приклав свої руки до виготовлення. Ось саме ці вусики й побачив Вітя.

Це було те саме намисто.

– Воно є, а Олени немає, – пошепки сказав він, а в очах зрадницьки защипало.

Він нервово проковтнув.

– Аліночка, то його тобі мама дала?

– Так, сказала, що їй його незручно носити, а мені для ігор зійде!

– А де зараз мама? – спитав Вітя.

– На подвір’ї, мабуть, – знизала плечима дівчинка. – Ти грай з намистом, а я поки ляльку Машку спати покладу!

Вітя стиснув намисто в руці та пішов шукати сестру.

– Лідо, де ти є? – крикнув він, виходячи на кухню.

– Я зараз! – крикнула Ліда з вулиці, а увійшовши до кухні, спитала: – Що?

– Лідо, звідки в Аліни це? – І простяг, затиснуте в кулаку намисто.

– Іграшка її, – знизавши плечима, відповіла Ліда.

– Я не питаю, що це! Я питаю, звідки воно у неї? – суворим голосом спитав Вітя.

– Звідки я знаю? – обурилася Ліда і почервоніла. – Купили десь! Це ж штампування!

– Це селеніт. Місячний камінь. Не коштовність, але точно не іграшка для п’ятирічної дівчинки.

– Так, що ти до мене причепився з цією дрібничкою? У тебе проблем у житті немає? Чи справ мало? Приїхав, відвідав? Дякую! Я тебе не затримую!

– Лідо, це прикраса моєї дружини! Покійної дружини! – з натиском відповів Вітя. – І я хочу знати, як воно до тебе потрапило!

– Може, Олена сама мені віддала, – не дивлячись братові у вічі, відповіла Ліда. – Не пам’ятаю я!

– Чомусь я певен, що ти мені зараз брешеш? – спитав Вітя.

– Ось причепився ж! – Вигукнула Ліда. – Прийшов! Скучив! З племінницею вирішив пограти! А сам за її іграшками нишпорить!

Вітя нагородив сестру важким поглядом. А Ліда не просто почервоніла, вона стала червоною.

– Що тут у вас за крики? – На кухню вийшла Лідина мама, тітка Віті.

– Тітко Зоя, звідки в Аліни ця прикраса? – переадресував Вітя запитання.

– Кхм… – кашлянула тітка Зоя. – Може у подружки у дитячому садку обміняла на щось.

– А давно ви мені брешете, тітко Зоя? – спитав Вітя. – Це прикраса моєї покійної дружини! Я це навіть можу довести!

І сама Олена його Аліні б не подарувала! Коли Олени не стало, Аліні лише два роки було.

– Боже, ось приставучий! – Кивнула на брата Ліда. – Приперся і давай допит проводити! А може, поліцію варто викликати? Чи ти сам підеш?

– Так, Вітю, – кивнула тітка Зоя. – Ішов би ти! Не кудись, а просто! Іди додому!

– Я піду, – Віте було трохи недобре.

Спогади наринули. Погляд трохи повело, і витріщився Вітя в шафу для посуду.

– А цей сервіз, чи не Олени часом? – вказав Вітя рукою. – Унікальна, між іншим, річ!

Я колись для Олени за шалені гроші діставав! І мені його везли за три тисячі кілометрів! А у вас це що, посуд на кожен день? Кучеряво живете!
А ті червоні тарілки з білим горохом, теж Аліна в дитячому садку обміняла на щось?

Двоюрідна сестра і тітка зберігали напружене мовчання. А в очі не дивилися, скільки б Вітя не шукав їхнього погляду.

– А ви думали, що я ніколи не помічу? Не зрозумію! Ну так! Чоловіки на таке уваги не звертають! Правда?

***
До горя підготуватися не можна. Навіть якщо воно неминуче, але б’є наповал.

А Вітя зіткнувся з горем, коли найменше цього чекав. Дружина в пологовому будинку, він вдома допиває пляшечку з валеріаною, періодично дзвонячи на піст: “Чи з’явилася дитина”

А йому кажуть, що якісь ускладнення. Ні, йому пояснили та розповіли, але він жодного слова не запам’ятав. Так ось, якісь ускладнення й Олени не стало, а хлопчик не прожив й десяти хвилин.

Цієї миті все обірвалося і покотилося в прірву.

А до цього моменту вони були найщасливішою родиною у світі! Цілих чотири роки вони дозволили собі насолоджуватися один одним і життям.

Подорожі, розваги. Навіть робота була втішна!

А з роботи додому не йшли, а тікали! Щоб нарешті опинитися разом!
Побачивши такі пари в оточуючих зазвичай починає зводити щелепи від заздрості.

Він щиро та повністю віддавав себе коханій. А вона, відповідала тим же, та перекривала це все турботою та ніжністю.

Дитину вони не планували, але якось тест показав позитивний результат, рівень щастя зашкалював за всі межі.

І одразу почали готуватися. З кабінету почали облаштовувати дитячу. У ванній кімнаті встановили кріплення для дитячої ванни. Купили спеціальні накладки на розетки, кути та ручки дверей. А для шаф, тумбочок та ящиків спеціальні запори.

Свідоміше підійти до питання появи дитини просто було неможливо.

У квартирі накопичувалися дитячі речі, книжки, іграшки. Навіть кілька шаф купили, щоб усе було розкладено і знаходилося в досяжності.
Нічого не віщувало.

Вагітність протікала добре, плід розвивався точно за розкладом. У лікарню Олена вирушила трохи заздалегідь. Усі процедури та палата були оплачені напередодні.

– Вітя, ти головне не хвилюйся! Все буде добре!

– Оленко, давай влаштуємо партнерські пологи? То я весь час буду з вами!

– А ось цього не треба! – Усміхаючись, відповідала Олена. – Подружки кажуть, що це погано впливає на чоловіків!

– Люба, та заради тебе я все винесу!

– Краще дочекайся, як наша дитинка з’явиться, а потім вже я вас познайомлю!

Знайомство відбулося зовсім не там і не так, як планувала Олена. Вітя відчужено дивився на свіжий пагорб землі, а серце його було не розбите, розірване!

В автобус вели його силою. А додому ледве завели.

Були люди. Багато людей.

Кожен щось говорив, обіймав, гладив по плечу.

Вітя не чув, не бачив, не відчував. Все його життя в одну мить розсипалося уламками спогадів минулого. А він хапався за них, як за уламки скла. І як скло, кожен спогад приносив нестерпний біль.

– Любий мій, ти хоча б не плач! – просила мати Вітю, тримаючи його за руку. – Зачекай, хай хоч люди підуть!

Але й цього він не чув.

Сильний дзвінкий ляпас трохи протверезів його. А за відчуттями, ляпас був не перший.

– Вітю! – Перед ним стояла, схилившись, тітка Зоя. – Вітю, ми всі речі, посуд і все інше прибрали в коробки! А коробки склали в дит… у другій спальні. Я на замок закрила, а ключ на вішаку де шапки кинула. Ти його не діставай і до кімнати поки не ходи!

– Не ходи, синку, – підтримала мама. – Нехай воно в тобі загоїться поки що. А час прийде, тоді чи перебереш, чи викинеш!

– Краще відразу на смітник знеси або людей найми, – сказала тітка Зоя. – Не треба собі душу рвати, то тобі з того легше не буде! Нехай час мине!

Вітя слухав, але погляд його був розсіяний, а сам він загублений.

– Вітю, – з-за спини тітки Зої вийшла її дочка Ліда. – Вітя, ти тримайся!

Вітя не міг сказати, скільки часу пройшло з похорону. Він не знав, коли його залишили у квартирі одного. А залишившись на самоті, він не міг сказати, скільки просидів, дивлячись у стіну.

Може, засинав, може, провалювався в марення чи напівсон…

Але в пам’ять врізалася перша прогулянка по квартирі після.

Шафи відкриті та практично порожні. Лише його речі. У скляних секціях немає посуду, лише круглі сліди від пилюки, де стояли тарілки, чашки, келихи. Абсолютно порожній косметичний столик Олени. А зазвичай тут у три шари лежало.

Порожні ящики столу, порожній комод, де Олена зберігала свої жіночі дрібниці та прикраси. Практично порожня взуттєва шафа.

І замкнена на ключ дитяча, яка раніше була кабінетом, а зараз стала складом речей із минулого життя. Того самого життя, в яке ніколи не повернутися.

Понад рік минув, коли Вітя зважився відчинити заповітні двері.

Коробки від підлоги та до стелі. З вікна не проникав жодний промінчик світла, від люстри під стелею не було жодного світла.

Рука потяглася до коробки, але сама й відсмикнулася, як від електрошоку.

– Залишити так чи все-таки прибрати? – запитав Вітя.

І лише через пів року він просто викликав спеціальних людей, які винесли всі коробки, завантажили у вантажівку та відвезли у невідомому напрямку.

Але в процесі носіння одна коробка прорвалася, а з неї прямо на сходи посипався пісок, якесь каміння, ганчір’я. Але Вітя це помітив мигцем і уваги не звернув.

І ще півтора року Вітя приходив до тями. Працював, іноді зустрічався із друзями. І ось дозрів, щоб заїхати в гості до сестри, поспілкуватися із племінницею.

***
– Мовчите? – із піклуванням спитав Вітя. – Покаятись не хочете?

Він зробив паузу і почув прискорене дихання тітки та сестри.

– Ви ж, як ша…ка…ли! Ні! Як щу…ри! Нахабні безпринципні щури! Поки я не розумів, на якому світі знаходжусь, поки я не усвідомлював, чи живий я чи ні! Поки не розумів, чи вдома я чи лишився між двох горбків: великого і маленького! Ви обидві почали розтягувати речі моєї дружини! Її тільки но поховали! Ще земля не осіла, а ви вже копались у її речах, приміряючись, що забрати, а що залишити!

– Ти все одно все викинув би! – вигукнула тітка Зоя. – А так воно на користь пішло! Посуд за призначенням, прикраси, одяг із взуттям, щось продали, щось роздали, щось самі носили! І яка тобі різниця, ми ж на користь взяли або ти на смітник звіз?

– Ви ж навіть спитати не спромоглися, – відповів Вітя. – Просто вкрали! – Він нервово посміхнувся. – У покійної! І чи багато щастя вам це принесло?

– А ти наше щастя не міряй! – нахабно промовила Ліда. – Яке є, все одно наше!

– Бог вам суддя, – сказав Вітя, прямуючи до виходу. – Як хочете, так і живіть! А я для вас помер! Прощайте назавжди! А якщо прийдете, не пущу, зустріну, не привітаюсь, побачу, відвернуся! Чим із такою ріднею, так краще сиротою бути!

І тільки Вітіна мама не розуміла, чому її син перестав спілкуватися з ріднею. Але їй ні Вітя, ні з іншого боку не сказали причину.

Віте гидко було, материна сестра, а тітка Зоя з Лідою посоромилися, напевно. Хоча, звідки там сумління?

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.