– Шкода, що ти не можеш до мене приїхати, – зітхнув онук і якось приглушено додав – Тут до багатьох у неділю приїжджають…

Голос Артема пролунав сумно, з якоюсь ноткою безвиході.

– Гостинці, мабуть, привозять, – не подумавши, ляпнула Матвіївна та одразу пошкодувала про це.

– Привозять, – невесело погодився онук, але одразу додав – Але головне не це! Головне, що вони можуть побачитись і поговорити один з одним… Тільки ти, бабусю, не думай про це. Я ж розумію, що з Закарпаття до Харкова добиратися потягом довго… та й грошей у нас таких немає. Нічого, бабусю, я якось впораюся, дослужу як годиться.

Матвіївна ще кілька хвилин поговорила з онуком, а потім він відключився.
Весь вечір у неї з голови не виходила розмова з Артемом. Лягла спати та ніяк не могла заснути.

Стали їй уявлятися ряди сірих казарм, серед яких стояли дерев’яні лавки. На лавах тісно сиділи солдати та їхні близькі. Родичі годували своїх хлопчаків смачною домашньою їжею, і всі вони дружно сміялися, перемовлялися.

І тільки її Артем самотньо спостерігав осторонь і не було кому приїхати та підтримати його добрим словом і побалувати домашнім сальцем та пиріжками… У Матвіївни аж сльози виступили на очах від такого сумного видовища.

– Ні, Артем, не бувати тобі сиротою, – прошепотіла Матвіївна. Вона дістала зі скрині старий чоловіків рюкзак, склала в нього теплі вовняні шкарпетки, які хотіла відправити онуку посилкою.

Вранці насамперед побігла до сусідки Надьки. Донька її – Ксенька, навчалася у восьмому класі та ще минулого разу сказала, що знайшла в комп’ютері якусь сторінку, де написано про частину, де тепер служить Артем і про те, що там написано, що їм у посилках можна посилати.

Ксенька підозріло почервоніла, коли Матвіївна повідомила сусідів, що особисто поїде та відвідає онука. І одразу кинулася до комп’ютера, щоб виписати Матвіївні список продуктів та речей.

Потім, відпросившись у матері, швидко зібралася і пішла разом із Матвіївною помічницею. Вони дочекалися рейсового автобуса і поїхали до райцентру, де Матвіївна зайшла до ощадного банку і зняла з картки гробові гроші, вирішивши, що радість і посмішка онука дорожчі за гроші.

“Якщо що – сусіди поховають, не збідніють”, – подумала вона, все ж таки в душі сподіваючись у майбутньому дочекатися правнуків.

У місцевому магазині вона накупила: дві банки згущеного молока, сухе печиво, кілограм карамелі та безліч інших смакот. Там же, у райцентрі, навантажені пакетами, вони доїхали іншим автобусом до залізничного вокзалу.

Нарікаючи трохи, Матвіївна все ж таки взяла квиток на бічне верхнє місце – інших квитків на завтра вже не було.

“Нічого”, – подумала вона: – “Доїду як-небудь”.

Потім Матвіївна опівночі пекла пиріжки та складала сальце улюбленому онукові.

Вранці її проводили на рейсовий автобус Надька з чоловіком своїм та сусідка Клавка. Збентежена Ксенька, вибравши хвилину, квапливо сунула Матвіївні в руки невеликий згорток і з придихом пошепки попросила її передати це Артему, але тільки самій не відкривати згорток ні в якому разі.

У райцентрі Матвіївна сіла в набитий автобус, що їхав до залізничного вокзалу.

– Ну, чому завжди ці пенсіонери зранку в автобусі заважають?! – обурено вигукнула молода дівчина і невдоволено смикнула плечима – Сиділа б собі вдома! То вона ще з таким рюкзаком залізла!

– То я це… я, дочко, на вокзал їду, онук в мене служить. Ось гостинців йому трохи набрала, – винувато пояснила Матвіївна.

– Нічого собі – трохи! Та тут пів міста можна нагодувати! – продовжила було дівчина, але тут з переднього сидіння піднявся здоровенний дядько у формі, що сидів до них спиною і похмуро глянув на неї

– Рот свій закрий, тріскачка. А ви бабусю, ідіть сюди, сідайте. Для військового будь-який гостинець найсмачнішим здається, особливо коли його рідні привозять.

Пасажири жваво потіснилися, пропускаючи Матвіївну, яка розсипалася в подяках. Дядько вийшов на вокзалі разом із Матвіївною і дотяг її рюкзак прямо до вагона:

– У вас, шановна, яке місце?

– Та звичайне в мене місце. Дякую тобі, за допомогу, – Матвіївна спробувала засунути йому гроші.

– Не ображайте мене бабусю! – насупився чоловік, схопивши рюкзак, заніс його у вагон.

Побачивши, яке місце дісталося Матвіївні, відразу домовився з хлопцями з сусіднього відсіку та один з них, почувши куди й до кого їде ця бабця, відразу погодився помінятися з нею місцями.

Через два дні Матвіївна опинилася рано вранці на Харківському вокзалі. Таксисти обходили стороною погано одягнену маленьку стареньку з великим важким рюкзаком за спиною – ну, одразу було ясно, що немає в неї грошей на таксі.

Матвіївна ж, намагаючись міцно і рівно тримати спину, пройшла разом з усіма пасажирами у велику привокзальну будівлю. Яскраві вогні, блискучі екрани, натовп пасажирів і тих, хто зустрічав, глухий голос диктора, який оголошував прибуття та вибуття поїздів…

Матвіївна спочатку навіть розгубилася від цього. Вона зупинилася біля одного з кіосків з їжею та зрозуміла, що дуже хоче гарячого чаю.

Скинувши з плечей важкий рюкзак, поставила його в кутку між кіосками та підійшла до віконця, в якому було видно продавчиню. Та неквапливо налила в коричневий пластиковий стаканчик окропу і кинула в нього пакетик із чаєм.

Матвіївна розплатилася і, притримуючи кінчиками пальців гарячу чашку, попрямувала до свого рюкзака. Вона подивилася в кут між кіосками й стаканчик випав з її пальців, які раптом затремтіли – рюкзака не було.

– Ой, Господи! – тихо вигукнула Матвіївна та одразу тисячі молоточків застукали у неї у скронях.

Про всяк випадок вона зайшла в цей кут, потупцювала там на ногах, які в секунду ослабли, розгублено озираючись на всі боки. І побрела зі сльозами на очах і зниклими плечима до виходу з вокзалу, обмацуючи дорогою свою куртку:

– Дякую, Клава, напоумила паспорт і гроші у внутрішній кишені завжди тримати. Шкода, стільки добра зникло. Але ти, Артемко, не думай – я до тебе все одно сьогодні приїду. Ось тільки в магазинчик зайду і куплю тобі всього смачненького.

– Так, кілограм печива, кілограм цукерок… згущене молоко,— почала викладати товар перед Матвіївною продавчиня привокзального кіоску й уважно подивилася на бабцю, що раптом схлипнула:

– Чого плачете, бабусю? Що сталося? Образив хто?

– Та ось до онука військового везла гостинці, не встигла відвернутися на кілька хвилин, а рюкзака не стало, – сумно зітхнула Матвіївна і знову винувато посміхнулася – Сама винна, думала, що можна як у нас у селі річ залишити та нічого з нею не буде…

– Це велике місто, бабусю, – похитала головою продавчиня – Тут кого тільки нема. Тут потрібно бути на чеку. А де онук служить?

– Та ось зараз прикуплю йому гостинців і поїду на автовокзал… ой, вже забула назву населеного пункту, – схаменулась Матвіївна. – Ось в мене записано.

– А-а, так це ж дві години автобусом. Мій синок теж там перебував, – несподівано пожвавішала продавчиня і раптом замахала комусь рукою – Павло Васильовичу, можна вас на хвилинку.

За кілька хвилин плечистий, великої статури старший лейтенант швидко опитав Матвіївну про онука і про рюкзак і, відійшовши вбік, набрав номер на своєму мобільному телефоні:

– Це я. Коротше, тут твої підрізали рюкзак бабці темно-синій. А вона онуку у військову частину гостинці везла, з Закарпаття людина приїхала. Військових кривдити не можна. Швидко тягни мені цей рюкзак і щоб усе було на місці, інакше ти мене знаєш…

Ще через десять хвилин щаслива Матвіївна, знову розсипаючись у подяках, поспішала за лейтенантом, що широко крокував до машини, щоб відвезти бабусю на автовокзал.

Через деякий час вона вже сиділа на передньому сидінні автобуса з тонованим склом і уважно розглядала своїх попутників. Багато з них, були завантажені пакетами, теж, мабуть, їхали до своїх рідних.

– Синку, а зупиниш мені де поворот до частини буде, гаразд? – вона посміхнулася похмурому водієві в темних окулярах. Той мовчки кивнув.

– Ми теж їдемо туди. З нами підете, ми вам коротший шлях покажемо, – несподівано пролунав голос ззаду.

Матвіївна жваво обернулася і побачила лисіючого чоловіка за п’ятдесят і його огрядну, весело усміхнену дружину.

Через півтори години Матвіївна сиділа на коричневій дерев’яній лавці та чекала онука, сама не могла повірити тому, що ось ще два дні тому вона була у себе в селі та інша частина країни здавалася їй такою далекою і недосяжною.

А тепер ось він схід. І сиділа вже Матвіївна на лавці поруч зі своїм онуком Артемом і гладила його по голові та годувала сальцем та пиріжками, що пекла всю ніч перед від’їздом.

Щасливий онук, притискаючи до грудей пакетик, переданий сусідкою Ксенькою, їв випічку, запиваючи її колою.

Матвіївна, посміхаючись і осяяна від радості, окинула поглядом лави на яких сиділи ще військові та їхні рідні та близькі й всі дружно сміялися та перемовлялися.

Несподівано її погляд упав на самотнього хлопця, що рубав дрова. Він зрідка кидав на щасливчиків сумні погляди та продовжував монотонно махати сокирою.

Матвіївна швидко накидала в мішечок пиріжків і сальця із печивом та цукерками. Схопила одну з три куплені пляшечки з колою і встала з лавки:

– Зараз, Артемко, їж поки, а я швиденько он того хлопця пригощу. До нього давно ніхто, мабуть, не приїжджав…

О шостій годині вечора був автобус назад у Харків. Матвіївна, попрощавшись з Артемкою, попрямувала до зупинки. Майже порожній рюкзак бовтався за спиною.

Матвіївна йшла легкою ходою, на душі у неї було світло і радісно – тепер Артемка не почуватиметься самотнім і забутим, занедбаним.

Дасть Господь, вдасться його ще раз чи два відвідати. Он, як у неї все чудово вийшло! А скільки хороших людей вона зустріла на своєму шляху. Матвіївна з почуттям виконаного обов’язку увійшла в автобус і знову сіла на переднє місце, в неї було відчуття, що вона наче підкорила світ…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.