В ресторан Ориська, моя судка, мене на свій ювілей не запросила, але додумалася в неділю таки через пліт до себе погукати. Я з пустими руками не йшла, бо заздалегідь купила набір рушників і файне мило, але пішла з тої гостини не гощена.

Ну ви собі уявіть, Орися як з ресторану в тих контейнерах одноразових принесла те, що вони не доїли, так і на стіл поставила, а глиняні салатниці красувалися в серванті. Я вважаю що це не красиво по відношенні до мене.

Я Орисі відразу сказала, що до ресторану не піду, хоч ми дружимо з дитинства. Орисі 55 виповнилося. В неї велика родина, яку вона й зібрала за святковим столом.

Я ж прийшла вже в неділю, на поправини, як то кажуть. Я з віку Орисі, але б до такого не додумалася.

Я переступила поріг її хати й одразу почула знайомий аромат – ні, не домашніх страв, а того ресторанного застілля, яке вже добу стояло в контейнерах. На столі – пластикові коробочки, а в серванті – глиняний посуд, який вона так любить показувати, але не використовувати.

– Орися, ти що, серйозно? – не стрималася я.

– Навіть тарілку не дістала?

– Та що тут такого? – відмахнулася вона, поправляючи пасмо волосся.

– Воно ж свіже, ще нормально пахне.

Я опустила погляд на салати, які вже трохи пустили сік, і на м’ясо, що підсохло. Гостина, звісно, видалася мені не надто гостинною.

– Я принесла тобі рушники і мило, – простягнула подарунок.

– Ой, дякую, – вона схопила пакет, кинула його на диван і навіть не заглянула всередину.

Я чекала, що вона хоча б чай поставить, а вона, здається, зовсім не збиралася мене частувати. Орисині діти, які ще не роз’їхалися, сиділи у вітальні, дивилися телевізор і не звертали на мене уваги.

– Орисю, ну ти ж знаєш, що це некрасиво, – зітхнула я, все ж таки намагаючись донести свою думку.

– А що такого? Всі тепер так роблять. Навіщо марнувати продукти?

– Але ж можна було хоч якось подати… Перекласти в тарілки…

Вона знизала плечима:

– Не знаю, я не бачу в цьому проблеми.

– Але ж я прийшла не просто так, я тебе поважаю…

– Так ти прийшла, бо тобі цікаво, як я святкувала, – Орися усміхнулася.

Я аж оторопіла від такого нахабства.

– Та ні! Я прийшла, бо ми з тобою дружимо.

– От і чудово! Сідай, їж.

Я подивилася на той контейнер, що стояв переді мною, і зрозуміла – їсти я точно не буду. Але і вставати та йти одразу якось незручно.

– А гості що, теж у неділю до тебе не зайшли?

– Та ні, вчора тільки кума приходила, принесла пляцок.

– О, то хоч чай є до пляцка?

Орися зітхнула, піднялася, ліниво дістала чашки й поставила чайник. Відрізала по шматочку пляцка – нарешті щось свіже!

– А чого ти справляла в ресторані? – вирішила я змінити тему.

Вона всміхнулася:

– А ти що, заздриш?

Я мало не поперхнулася чаєм.

– Орися, ти що?! Просто цікаво.

– Хотіла, щоб усе було гарно, – відповіла вона, розглядаючи свої нігті.

– Я ж жінка сучасна. Всі тепер так святкують.

– Ну не знаю… – я похитала головою.

– Святкувати з родиною вдома – це ж по-справжньому. Ти б хоча б одну вечерю для нас, подруг, організувала.

Вона засміялася:

– Та ти ж сама відмовилася йти!

– Я про інше. Щось домашнє, тепле.

– Я вже своє відстояла на кухні в молодості. Досить.

Я знову зітхнула.

– Ну дивись. Тільки мені це не подобається.

Орися махнула рукою:

– Головне, що мені подобається!

Я допила чай і зрозуміла, що більше залишатися тут не хочу.

– Ну, спасибі за прийом, – сказала я, підводячись.

– Та нема за що, заходь ще!

Йдучи додому, я думала: а може, я справді відстала від життя? Чи це все ж таки не гостинність, а звичайна лінь? І як так сталося, що моя найкраща подруга з дитинства, з якою ми завжди ділилися останнім шматком хліба, тепер навіть тарілку не хоче дістати для гостя?

Як ви вважаєте, це нормально? Чи все ж таки такі «сучасні» традиції – не для справжніх друзів?

Джерело