Я вже прямо сказала дочці, що не маю на весну у що одягтися, а Олеся відповіла, щоб на неї і не розраховувала, бо вона на пам’ятник тату збирає, і хоче не простий, а за 100 тисяч.

Але хіба Петро на це заслужив? Він покинув мене і пішов до сусідки через паркан. Але Олесі, правда, завжди допомагав. З тою Валькою в нього дітей не було.

– Мамо, ти ж розумієш, що це важливо! – Олесині очі палали рішучістю.

– Тато все ж таки був доброю людиною.

Я скривилася. Доброю? Для кого? Для неї? Бо для мене він був зрадником, який залишив мене одну, коли я найбільше його потребувала.

– Олесю, я живу на одну пенсію, – твердо відповіла я. – У мене пальта немає, черевики ледве тримаються купи. А ти пам’ятник за сто тисяч придумала!

– Ну і що? Ти ж не боса ходиш! – відмахнулася дочка. – Якось переб’єшся. А пам’ятник – це на віки!

Я стиснула губи. Олесю завжди більше цікавили якісь показові речі, а не реальні потреби. Її тато так і виховав – бути красивою для людей, а не практичною.

– А ти подумала, що мені буде з того пам’ятника? – не втрималася я. – Чи я маю йти йому вклонятися за те, що він мене проміняв на Вальку?

Олеся почервоніла:

– Мамо, ну не починай! Я не збираюся це обговорювати. Це моя справа!

– А допомогти мені – не твоя справа? – я гірко засміялася. – Виходить, про пам’ятник ти дбаєш, а про живу матір – ні?

Вона промовчала, закусила губу, а потім різко схопила сумочку.

– Я піду, бо ми з чоловіком у магазин збиралися.

Вона навіть не спитала, чи треба мені щось купити.

Після її відходу я довго не могла заспокоїтися. Сіла на кухні й гірко заплакала. Я все життя для неї жила, навіть після того, як Петро нас покинув. Тягнула її одна, ночами не спала, працювала на двох роботах. А тепер що? Пам’ятник важливіший за мене?

На другий день я пішла в магазин по хліб. Біля каси зустріла Галину Петрівну, свою давню знайому. Вона помітила мій сумний вираз і запитала:

– Що сталося?

Я зітхнула:

– Та от, донька вирішила батькові пам’ятник ставити, а про мене й не думає.

Галина Петрівна насупилася:

– Та невже? Ото вже діти… От я своїм прямо сказала: «Дайте мені зараз ті гроші, що на похорон збираєте, бо мені вони зараз потрібніші!»

Я здивовано глянула на неї.

– І що?

– А що? Пішли й купили мені новий холодильник! – засміялася вона. – А так би стояв пам’ятник, а я мерзла б.

Я задумалася. А може, й мені так сказати Олесі?

Наступного тижня вона знову прийшла. Я вирішила відразу брати бика за роги.

– Олесю, я подумала… Раз у тебе є зайві сто тисяч, то може, ти мені допоможеш?

– На що? – вона скривилася.

Хоча б на пальто й взуття, – прямо відповіла я. – Або ж краще, давай половину тих грошей залишимо мені, а половину на пам’ятник.

Вона різко відсахнулася.

– Мамо, ну що ти таке говориш? Це ж гроші на святу справу!

– А я, виходить, не свята? – сумно усміхнулася я. – Дитя моє, я зараз живу. І мені холодно.

Але ж це для пам’яті! – майже закричала вона.

– Чия пам’ять для тебе важливіша? – я подивилася їй прямо в очі. – Того, хто пішов від нас, чи тієї, хто тебе виростила?

Вона нічого не відповіла, тільки закусила губу.

Але наступного дня зателефонувала:

– Мамо… Я подумала… Я куплю тобі пальто й чоботи. Але пам’ятник усе одно буде!

Що ж, хоч якийсь крок уперед.

Але все одно в мене в голові не вкладалося: чому вона так чіпляється за того, хто її навіть не виховував? Чи справді могила та важливіша за живу матір? І чому діти так часто не помічають найголовнішого?

Що ви думаєте, читачі? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мені поступитися, чи треба було стояти на своєму?

Джерело