– Василино, ну коли ти перестанеш? – голос у телефонній трубці звучав роздратовано. – Я ж плачу ці аліменти!

– Ну якщо це називається “платиш”… – жінка намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотало. – Вадиме, востаннє ти перевів гроші два місяці тому. Ти розумієш, що діти щодня їсти хочуть? Що їм потрібен одяг, взуття? А садок?

– Слухай, у мене зараз складнощі на роботі. Будуть гроші – переведу.

– Ти щоразу так кажеш! А толку? Вадиме, це твої діти! Ти хоч пам’ятаєш, коли востаннє їх бачив? Повисло мовчання. Василина прикрила очі й глибоко зітхнула. Із сусідньої кімнати долинав дзвінкий сміх Злати і несміливе хихикання маленького Сашка – діти захоплено будували замок із кубиків.

– Я… Я зайнятий зараз дуже, – невпевнено протягнув колишній чоловік. – Ось розберуся зі справами…

– Знаєш що? – Василина відчула, як зрадницьки здригнувся голос. – Не треба. Не обтяжуйся. Просто переведи гроші. Хоча б частину.

– Та зрозумів я, зрозумів! Завтра переведу.

Короткі гудки боляче різанули по вухах. Василина повільно опустила телефон і провела долонею по обличчю, змахуючи втому і злість.

Такі розмови повторювалися з місяця в місяць, і щоразу вона давала собі слово більше не дзвонити, не принижуватися, не просити. Але що робити, якщо іншого виходу немає?

– Мамо, мамо! – у кімнату влетіла розпатлана Злата. – Дивись, який замок ми побудували! Там ще принцеса живе і дракон…

Василина змусила себе посміхнутися. Діти не повинні бачити її біль.

Колись у неї було налагоджене життя: чоловік, діти, побут. Вадим не був особливо уважним і турботливим, але ж так у всіх, втішала себе Василина. Усе змінилося раптово.

Три роки тому вона випадково побачила повідомлення на телефоні чоловіка. Банальна історія – молоденька колега з роботи, таємні зустрічі, красиві слова про кохання. Василина навіть не стала влаштовувати скандал – мовчки зібрала речі, забрала дітей і пішла до мами.

Близькі підтримали її рішення – ніхто не засудив. Тільки свекруха намагалася помирити, твердила про “зберегти сім’ю заради дітей”. Але хіба можна склеїти розбиту довіру? Та й який приклад вона подасть Златі й Сашку, якщо прогнеться, заплющить очі на зраду?

Ні вже, нехай краще бачать, що потрібно вміти поважати себе, навіть якщо це непросте рішення.

Перший час було важко, дуже важко. Робота, садок, постійна економія. Василина навчилася рахувати кожну копійку і розтягувати одну пачку фаршу на три дні.

Злата, хоч і маленька зовсім, швидко подорослішала – допомагала з Сашенькою, намагалася бути самостійнішою, не вередувала. Лише іноді вечорами забиралася до мами під бік і тихенько запитувала: “А коли тато знову прийде?”

Вадим з’являвся рідко, уривками. То забіжить на півгодини, подарує дітям по шоколадці, то зателефонує нашвидкуруч – і знову тиша на тижні.

Після розлучення він швидко з’їхався зі своєю новою пасією, а на дітей немов махнув рукою. Аліменти платив нерегулярно, весь час посилаючись то на кризу, то на затримки зарплати. Василину це бісило.

Поступово діти звикли до нового життя. Василина влаштувалася на іншу роботу, стала більше заробляти, зняла затишну двушку недалеко від садка, навіть почала потроху відкладати гроші – так, про всяк випадок. Життя потихеньку налагоджувалося. Видихнула, озирнулася на всі боки і…

З Костянтином вони познайомилися випадково – у черзі дитячої поліклініки. Він привів племінника на щеплення, вона прийшла із Сашком на плановий огляд. Злата того дня залишилася вдома з бабусею – прихворіла, температурила. Розговорилися, поки чекали своєї черги. Потім зустрілися в кафе. Потім ще раз. І ще…

Костянтин виявився не просто “хорошим чоловіком”. Він ніби точно знав, як залікувати всі ті рани, що залишив Вадим. Василина сама не помітила, як стала посміхатися частіше, як почала будувати плани на майбутнє.

– Мамо, а Костя сьогодні прийде? – Злата підбігла до дзеркала, де Василина заплітала косу. Ось так, тепер чекають не тата, а Костю. – Він обіцяв навчити мене запускати літачки!

– Прийде ввечері, сонечко. Якщо ти до цього часу прибереш усі свої іграшки.

– Ура! – дівчинка помчала в кімнату, дорогою ледь не збивши з ніг сонного братика.

– Тихіше ти, поспішайко! – Василина підхопила Сашка на руки. – Ну що, малюк, підемо снідати?

Знайомство дітей із Костянтином вона відтягувала до останнього. Боялася злякати, боялася, що не приймуть, що будуть порівнювати з батьком… Даремно боялася.

Костянтин одразу знайшов із ними спільну мову – без награності, без спроб купити любов подарунками. Просто вчив Злату майструвати кораблики з паперу, читав Сашку казки на ніч, возився з ними в пісочниці…

– Слухай, – якось сказала подруга за чашкою кави, – але ж він реально любить твоїх дітей. Я вчора в парку вас бачила – ви як справжня сім’я виглядаєте.

Василина тільки посміхнулася. Що тут скажеш? Справді – сім’я.

От тільки Вадим, побачивши якось раз, що колишня дружина щаслива, раптом активізувався. Почав телефонувати частіше, цікавитися дітьми. Щоправда, далі розмов справа не йшла – зустрічі скасовувалися в останній момент, обіцяні прогулянки перетворювалися на “давай наступного разу”.

– Тато знову не приїде? – Злата смикала край футболки, дивлячись у вікно.

– Сонечко, у нього важливі справи…

– Знаю-знаю. Як завжди, – дівчинка зітхнула зовсім по-дорослому. – Нічого, зате ми з Костею завтра на великах покатаємося!

І ці вічні затримки грошей. Щоразу знаходили причини – то з роботою проблеми, то з банківською карткою. Василина вже звикла до цього рваного ритму виплат. Головне, думала вона, що хоч щось платить. Адже багато знайомих мам роками не можуть отримати з колишніх ні копійки.

Вона не знала, що зовсім скоро доведеться зіткнутися з куди більш неприємною розмовою. Такою, від якої всі її уявлення про колишнього чоловіка перевернуться з ніг на голову…

День не задався з самого ранку. Василина поспішала забрати дітей із садка – нарада на роботі затягнулася, і вона ризикувала трохи запізнитися. І, звісно, Вадим зателефонував саме в цей момент. Він узагалі міг з’являтися вчасно? Колишній чоловік сказав, що хоче зустрітися, терміново. Щось у його голосі було таке… незвичне.

– Тільки недовго, – попередила вона. – Мені ще дітей із садка забирати.

– Давай біля садка й поговоримо, – запропонував він. – Я якраз недалеко.

Вадим чекав біля воріт – підтягнутий, у дорогому костюмі, такий несхожий на того розпатланого хлопця, за якого вона колись вийшла заміж. Василина мимоволі смикнула простеньку офісну сукню.

– Чув, ти заміж зібралася, – почав він без передмов.

– Так, зібралася. І що?

– Вітаю, – він усміхнувся. – Костянтин, здається? Кажуть, позитивний чоловік, при грошах…

Щось у його тоні змусило Василину насторожитися.

– Вадиме, давай ближче до справи. Мені дітей забирати із садочка, я майже вже запізнилася, вихователі сваритися будуть.

– До справи? Добре. Раз уже ти влаштовуєш своє життя, думаю, час вирішити питання з аліментами.

– У сенсі? – Василина відчула, як холоне спина. – А що тут вирішувати? Чи ти вирішив нарешті виплачувати їх вчасно?

– Ні, я про інше. Костя твій же добре заробляє. Навіщо тобі мої аліменти, якщо в тебе тепер буде забезпечений чоловік?

Василина на секунду втратила дар мови. У голові не вкладалося – він це серйозно зараз?

– Вадиме, ти при своєму розумі? До чого тут Костя? Аліменти – це твої зобов’язання перед дітьми!

– Твоїми дітьми тепер займатиметься інший чоловік. У них буде новий тато, він нехай їх і забезпечує. До того ж у мене теж особисте життя налагоджується. Жанна дитину чекає.

– Моїми? Ось так?! Взагалі-то це і твої діти, якщо вже на те пішло. Не соромно перекладати свої обов’язки на чужого чоловіка?

– Не чіпляйся до слів! У тебе нова сім’я, мені в ній місця все одно не знайдеться, то чому я маю витрачати гроші на твою сім’ю, коли в мене своя є?

– Ти вирішив, що можеш просто взяти й відмовитися від своїх дітей?

– Та чому відмовитися? – він поморщився. – Просто давай будемо реалістами. У тебе нова сім’я, у мене нова сім’я. Навіщо ускладнювати? Твій Костя явно не бідує, впорається. Та й якщо він справжній чоловік, він мене до дітей просто не підпустить. Це ж природа, самець може бути тільки один.

– Значить, ось як, – Василина відчула, як до горла підкочує нудота. – Нова сім’я, нова дитина… А Злата і Сашко – що, відпрацьований матеріал? Що ти за нісенітницю взагалі несеш? З чого ти взяв, що Костя заважатиме тобі спілкуватися з дітьми? Хто його взагалі питає? Це наші з тобою діти, тут тільки ми з тобою вирішуємо.

– Та що ти драматизуєш! Просто… Ну зрозумій, у мене тепер будуть інші витрати. Дитина з’явиться, квартиру побільше знімати доведеться…

– Я не зрозумію, ти вважаєш, що нові діти старих якось обнуляють? Вони тепер перестали потребувати грошей і турботи? – її буквально трясло. – Ти хоч розумієш, що говориш? Це ж твої діти, твоя кров!

– Ось саме – мої діти! – він підвищив голос. – І я краще знаю, що для них добре! Думаєш, їм корисно розриватися між двома сім’ями? Нехай уже краще будуть із тобою і твоїм новим чоловіком.

– Василино Іванівно! – покликала вихователька, визирнувши у вікно, що виходило якраз на хвіртку. – Ви за Сашком? А то він уже вас виглядає.

– Так, іду! – Василина квапливо витерла щоки. – Знаєш що? Навіть не мрій, що я дозволю тобі ось так просто взяти й відхреститися від своїх обов’язків.

Він смикнув плечем і, не кажучи ні слова, попрямував до припаркованої машини. Василина дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині все перевертається від болю і гніву. Як можна так легко перекреслити рідних дітей заради нової сім’ї?

Спочатку вона забрала Сашка, міцно пригорнула до себе рідного хлопчиська, вдихнувши його дитячий запах. Потім піднялася в старшу групу за Златою.

– Матусю! – донька вилетіла з групи, з розбігу кинулася обіймати. – А ми сьогодні пташок із пластиліну робили!

Василина притиснула дітей до себе, заплющивши очі до червоних кіл під повіками. Ні, вона не дозволить. Не дозволить йому просто так піти від відповідальності, не дозволить дітям думати, що вони не потрібні рідному батькові.

– Мамо, а ти плакала? – Злата стривожено зазирнула їй в обличчя. – Хтось образив?

– Ні, сонечко, – Василина через силу посміхнулася. – Просто порошинка в очі потрапила. Ходімо додому, у нас сьогодні на вечерю твої улюблені котлетки.

А ввечері, коли діти заснуть, вона дістане стару папку з документами. Досить. Треба ж, вважати рідних дітей тягарем! Якщо він не розуміє по-хорошому – хай буде суд. І справа не в грошах. Просто що б він там собі не думав, у нього є діти, а з ними пов’язані й обов’язки.

Вранці зателефонувала мамі. Та вислухала мовчки, тільки зітхнула важко:

– А я ж казала тобі: не тягни, подавай на аліменти через суд. Ну краще пізно, ніж ніколи.

– Мамо, ну як я могла? Усе думала: одумається, зрозуміє…

– Гаразд, що вже тепер… – після короткої паузи вона продовжила: – Треба діяти. Я тобі номер хорошого юриста дам, подруга нещодавно з таким же питанням до нього зверталася. І не переживай, проблем не буде.

Юрист виявився розумним. Швидко зібрав документи, подав позов. “Знаєте, – сказав він, переглядаючи папери, – такі випадки нерідкі. З’являється нова сім’я, і колишній чоловік раптом вирішує, що старі зобов’язання можна поховати. Особливо якщо колишня дружина теж влаштувала своє особисте життя. Чомусь здається, що це їх якось виправдовує. Але суд, звісно, стає на бік дітей”.

Коли Вадиму прийшла повістка, він приїжджав, дзвонив, погрожував, звинувачував у меркантильності. Василина мовчки слухала і думала: як же добре, що зважилася. Слухати його обурення було навіть весело.

– Ти що твориш? – кричав він у слухавку. – Я ж батько!

– Ось саме, – спокійно відповіла вона. – Ти батько. Це дуже дорогого коштує, тож будь добрий відповідати.

Звичайно, від аліментів Вадиму відкрутитися не вийшло. Наявність дітей у новій сім’ї була вагомим аргументом тільки в його голові. Він злився, лаявся, але зробити нічого не міг. До того ж суму виплат тепер визначав суд, а не їхня особиста домовленість. Сума раптово для Василини вийшла дещо більшою, ніж раніше.