Скрип підлоги змусив її обернутися. У дверях стояла Ольга – сувора, підтягнута, у діловому костюмі, попри вихідний.

– Мамо, ти готова? Іван має незабаром під’їхати, – Ольга поправила і без того ідеальну зачіску. Цей жест видавав її хвилювання – стара звичка, що залишилася з дитинства.

– Так, люба. Чай якраз заварився, – Ганна пройшла на кухню, де все залишалося таким же, як за життя Михайла.

Потерта клейонка на столі, яку він ніяк не дозволяв міняти, кажучи, що вона «ще послужить», старий буфет з тріснутим склом, колекція кухлів, зібрана за роки.

Звук машини, що під’їжджає, порушив тишу. Іван припаркувався біля старої хвіртки – тієї самої, що вони з батьком фарбували щовесни. Останні три роки фарба облупилася, оголивши іржавий метал.

Ганна дивилася, як син йде по доріжці – сутулячись, засунувши руки в кишені потертої джинсової куртки. У свої сорок п’ять він все ще здавався їй хлопчиськом, особливо, поряд із зібраною та впевненою Ольгою.

– Привіт усім, – Іван переступив поріг, і будинок ніби зітхнув, приймаючи свого блудного сина. Три місяці минуло з похорону, але це була перша їхня зустріч тут, у батьківському будинку.

Вони сіли за стіл, і Ганна розлила чай по старих кухлях. Ольга дістала теку із документами – завжди готова до справи, завжди знає, що треба зробити.

– Я вивчила ситуацію, – почала вона, розкладаючи папери. – Будинок потребує капітального ремонту. Дах тече, фундамент просідає, проводку потрібно міняти повністю. За найскромнішими підрахунками, це понад шістсот тисяч.

Іван скривився, наче від зубного болю:
– І що ти пропонуєш?

– Продати. Район добрий, земля дорога. Навіть з урахуванням стану будинку можна отримати неабияку суму. Розділимо на трьох, кожному вистачить на…

– Ні, – Іван різко поставив кухоль. На клейонці розпливлася маленька чайна пляма. – Це ж наш дім. Тут кожен кут пам’яттю просочений. Ось тут, – він показав на одвірок, – тато відмічав наш зріст. Бачиш?

– Оля – п’ять років, Ваня – три роки… А на горищі досі мій перший велосипед стоїть, той самий, на якому я руку понівечив. А пам’ятаєш, як ми з тобою ховалися під сходами, коли грали у розвідників?

Ольга підібгала губи:
– Іване, ми вже не діти! У мене двоє своїх, їм в університет скоро. Ці гроші могли б…

– Уся справа в грошах, так? Завжди була в грошах. Знаєш, що тато казав? – Будинок – це не стіни, це душа сім’ї. А ти хочеш цю душу продати!

– Не смій маніпулювати пам’яттю батька!, – Ольга підвищила голос. – Думаєш, йому сподобалося б дивитися, як його будинок розвалюється?

– Як дах тече, як шпалери відклеюються? Це ж не просто будівля, це його праця, його життя! А ти хочеш все пустити прахом через якісь дитячі спогади?

– Дитячі спогади? Тобі це все просто спогади? – Іван підвівся, нависаючи над столом. – А чи пам’ятаєш, як тато вчив мене грати на гітарі прямо тут, на веранді? Як ми всі співали вечорами? Як він доглядав мене, коли я хворів, і мама на чергуванні була?

Ольга зблідла:
– Ну звичайно. Татова гордість, татів музикант. А я в цей час навчалася, працювала, намагалася чогось досягти сама.

– І коли мені була потрібна допомога з першим внеском за квартиру – де був тато? Правильно, на твоєму концерті.

– Діти, не треба, – тихий голос Ганни прорізав розжарене повітря. – Ваш батько любив вас обох. По-різному, але однаково сильно.

Але вони вже не чули. Старі образи, що збиралися роками, прорвалися, як весняні води.

– А знаєш, чому він завжди крутився навколо тебе? – Ольга майже кричала. – Бо ти був слабким! Вічно хворів, завжди нив!

– А я мала бути сильною, самостійною, бо я старша. І зараз те саме – я повинна думати про практичну сторону, тому що ти літаєш у хмарах!

– Ах, значить, я слабкий? – Іван схопив свою куртку. – Тоді вирішуй сама. Продавай, роби, що хочеш. Тільки не приходь потім, коли зрозумієш, що продала не просто будинок, а частину своєї душі!

Він вискочив за двері, грюкнувши ними так, що задзвенів посуд у буфеті. За хвилину заревів мотор його машини.

Ольга дивилася у вікно, часто моргаючи – наче щось потрапило в око. Ганна мовчки збирала кухлі, витерла пляму на клейонці. У тиші було чути, як капає вода з крана – його теж треба було відремонтувати.

Ольга залишилася в будинку одна – мати пішла до сусідки, сказавши, що повернеться за годину. Вона блукала по кімнатах, машинально відзначаючи все, що треба було полагодити.

Тріщина на стелі в батьківській спальні, шпалери в коридорі, що відійшли, скрипуча підлога. Наче будинок тихо стогнав від болю та старості.

У кабінеті батька все залишилося недоторканим: стоси нотних зошитів, бо він завжди підтримував захоплення Івана музикою, коробка з інструментами, старий письмовий стіл.

Ольга провела рукою полірованою поверхнею – скільки разів вона робила тут уроки, поки батько працював над кресленнями. Він був мовчазний, але його присутність надавала впевненості.

На верхній полиці шафи щось блиснуло. Ольга підставила стілець і потяглася – це виявилася бляшана коробка з-під печива.

Усередині лежав стос конвертів, перев’язаних вицвілою стрічкою, і пошарпаний зошит у коричневій обкладинці.

Почерк матері вона впізнала одразу. Щоденник. Ольга знала, що не повинна читати, але пальці вже перегортали сторінки.

…Михайло знову допізна доглядає за Іванком. Хлопчик третій день температурить, лікарі розводять руками. Оля дметься – у неї завтра важлива контрольна, а в хаті гамірно.

– Така доросла у свої дванадцять, моя дівчинка. Іноді мені здається, що ми надто багато уваги приділяємо синові, але Михайло каже – Ольга сильна, вона впорається, а Вані потрібна підтримка…»

…Сьогодні Оля принесла табель – одні п’ятірки. Мишко обійняв її й сказав, що пишається. А потім тихо додав мені: – Знаєш, я іноді боюся, що вона виросла надто самостійною. Може, ми даремно звалили на неї таку відповідальність?

…Мишко пів ночі лагодив дах, що протікає. Каже: – Цей будинок – наш спадок дітям. Не в сенсі грошей чи стін – а в сенсі пам’яті, традицій. Тут вони завжди почуватимуться вдома, тут їхнє коріння…

Останній запис було зроблено незадовго, як батька не стало: – Мишко майже не встає. Тільки все просить принести альбоми, дивиться фотографії.

Сьогодні сказав: – Аня, головне – щоб діти не сварилися після мого відходу. Будинок має їх об’єднувати, а не розділяти…

Ольга закрила зошит. У горлі стояла грудка. Вона дістала телефон, знайшла номер брата. Гудки. Довгі, нескінченні гудки.

Іван сидів на лавці у парку, де колись гуляв із батьком. Телефон вібрував у кишені – мабуть, мати хвилюється. Він не хотів ні з ким розмовляти.

– Можна сісти? – Ганна з’явилася, немов з нізвідки. Вона завжди знала, де шукати своїх дітей.

Іван мовчки посунувся. Вони сиділи поруч, дивлячись, як у ставку плавають качки.

– Знаєш, – почала Ганна, – твій батько дуже переймався через тебе у дитинстві. Ти хворів, лікарі говорили різне… Він боявся, що тебе недостатньо захищає. А я… я балувала тебе. З почуття провини.

– Провини? За що?

– За те, що не могла вилікувати. А Оля рано подорослішала – їй довелося бути самостійною, поки ми колотилися з тобою. Ми не були ідеальними батьками, Ваня.

Іван дивився на воду:
– А Оля … вона правда просила допомоги з квартирою?

– Так. Але тоді ти готувався до важливого конкурсу, і батько вирішив, що не впораєшся без його підтримки. Він потім шкодував про це рішення. Часто казав, що був несправедливий до Олі.

– Чому ти раніше мені не розповідала?

– Боялася розтривожити старі рани. Але зараз бачу – мовчання їх не лікує.

Телефон знову завібрував. Цього разу Іван узяв слухавку.

– Ваня, – голос Ольги звучав дивно, ніби вона плакала. – Приїжджай додому. Будь ласка.

Вони сиділи на веранді, де колись співали під гітару. Старі фотоальбоми лежали на столі, щоденник матері – між ними.

– Я не знала, що тато так переймався через мою самостійність, – Ольга перегортала сторінки. – Завжди думала – йому просто зручно, що я все роблю сама.

– А я не знав про квартиру, – Іван дивився на фотографію, де вони з батьком фарбували хвіртку. – Пробач.

– Знаєте що? – Ольга рішуче закрила щоденник. – Прикиньмо бюджет на ремонт. Я можу взяти частину витрат на себе, маю невеликі заощадження…

– У мене є друг-будівельник, – пожвавішав Іван. – Він казав, що може допомогти з роботою, візьме лише за матеріали… Та і я можу дещо сам робити…

– А меблі можна оновити поступово, – додала Ганна. – Головне – дах полагодити до осені.

Вони проговорили до темряви. Накидали план робіт, порахували первинні витрати. Коли спалахнули зорі, Іван дістав з горища стару гітару. Струни давно не змінювали, але вона все ще грала.

– Пам’ятаєш, татова улюблена яка була? – Запитав він в Ольги.

Вона кивнула, і вони заспівали – трохи фальшиво, трохи не в такт, але це було вже байдуже:”- Чорнії брови, карії очі…”

Важливо було те, що будинок знову наповнився музикою, що старі фотографії дивилися на них зі стін, що скло, яке тріснуло в буфеті, спіймало відблиск заходу сонця, і розсипало його сотнями відблисків.

А в саду шуміли яблуні, які треба було підрізати наступної весни. І вони обов’язково це зроблять разом…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.