– Галю, їдь в ту Італію і ти, – сказав мені чоловік.

– Заробиш грошей, я дороблю нарешті будинок, дай Бог, і автівку купимо, дітям поможемо, – наголосив Олег.

– А як же державна робота? Я ж в бібліотеці не сильно нароблюся, і в теплі…

– Та що тобі та бібліотека? На ті копійки й смішно дивитися.

Мені було неприємно це слухати, бо і сам Олен не мільйони заробляв на тій будові.

В нас двоє дітей. Старша Анна вже в 9 класі, а Артем п’ятий закінчував. Я й сама розуміла, що гроші потрібні. Але чому я?
Але коли до нас вдруге прийшла моя однокласниця і почала хвалитися, скільки євро за місяць отримує, мій чоловік сам спакував мені речі.

– Їдь! За дітей не хвилюйся.

Я й поїхала і гроші заробляла, хоча і важко було, ще й в порівнянні з бібліотекою, де просто сидиш.

Я висилала гроші, діти ходили одягнуті і при грошах, чоловік доробляв хату, поки одного дня мені кума не подзвонила і не сказала, що бачила в своєму селі Олега. З квітами біг до місцевої зірки Ольги.

Ось і назароблялася я… дійшло до розлучення.

Я пам’ятаю той момент, коли, стоячи на автовокзалі, дивилася на валізу біля своїх ніг. Усередині все стискалося – не від хвилювання перед дорогою, а від того, що мене наче випхали з дому. Я розуміла, що для сім’ї це потрібно, але чому саме я?

Перші місяці в Італії були жахливими. Я працювала у літньої сеньйори, яка постійно бурчала, контролювала кожен мій крок і ні на хвилину не дозволяла сісти. «Що за бібліотека, де ти лише сиділа?» – якось кинула вона з насмішкою, і я ледь не розплакалася.

Мене тримали лише думки про дітей. Анна писала рідко – то уроки, то подруги, то ще щось. А от Артем, мій хлопчик, надсилав голосові повідомлення:

– Мамусю, я сьогодні на фізкультурі найшвидше пробіг! А тато обіцяв нові кросівки, ти ж гроші вислала.

Але кросівки він так і не отримав.

– Мам, а коли ти приїдеш? Тато каже, що скоро, а бабуся каже – не раніше, ніж стіни покриють штукатуркою.

Я намагалася не плакати, але це було важко.

Згодом мені вдалося знайти іншу роботу – вже в нормальній сім’ї, де до мене ставилися по-людськи. Я почала висилати більше грошей, просила Олега купити дітям усе необхідне, бо часом Артем обмовлявся, що сестра віддала йому свій светр, бо той замерз.

– А що тато? – запитала я якось.

– Він у справах, мам. А ще купив собі щось, я не знаю що, але тітка Лариса сказала, що він тепер як хлопчик-модник.

Тоді я вперше насторожилася.

А потім подзвонила кума.

– Галю, мені незручно тобі говорити, але… – вона зам’ялась. – Олег у нашому селі. Уявляєш? А я ж думала, він вдома з дітьми.

– Щось сталося?

– Та ніби ні… Але я бачила його з Ольгою. Ти її знаєш, зірка села, колись на конкурсах краси брала участь. Квіти їй ніс.

Я не могла в це повірити.

Ввечері я зателефонувала Олегові.

– Де ти? – запитала спокійно, але в середині все кипіло.

– Вдома, а де ж іще? Дітей вкладаю.

Я слухала його брехню і думала, як довго він мене обманює.

Наступного дня я зателефонувала Анні.

– Доню, скажи чесно, як у вас справи?

– Все нормально, мам. Правда, Артем частіше в бабусі ночує.

– Чому?

– Бо в нас часто гості. Татові друзі. І тітка Оля.

Я ледь стрималася.

Замість сварок я зібрала речі й приїхала без попередження.

Олег сидів у вітальні в новенькій сорочці, а по кухні походжала Ольга в моєму халаті. Діти були в бабусі.

-Галю? – здивувався чоловік.

– Бачу, ти без мене не нудьгував.

Він щось белькотів, а Ольга, червоніючи, втікла до спальні. Я не стала нічого влаштовувати – просто пішла за дітьми.

– Мам! – кинувся до мене Артем. – Ти повернулася!

Анна стояла осторонь, дивилася то на мене, то на тата, що прибіг услід.

– Галю, давай поговоримо, – спробував примиритися Олег.

– Що тут говорити? – я глянула на дітей. – Вам вирішувати, що для вас важливіше – розваги чи сім’я.

Мені було важко. Я залишилася, знайшла роботу на місці, хоч і менше заробляла. Але більше не віддавала себе в жертву.

І от тепер я питаю вас, дорогі читачі: що важливіше – гроші чи родина? І чи справедливо, що жінки жертвують усім заради комфорту чоловіків, які, як виявляється, не завжди того варті?

Джерело