Ще сьомої не було, як син вискочив з квартири і полетів на базар. Настя вдавала що спить, і я це точно знаю. Прибіг Остап запеханий і з букетом квітів, тільки для дружини. Але халепа в тому, що попередні роки невістка це свято вперто не святкувала і навіть заборонила сину мені квіти купляти і вітати навіть на словах.

Але тепер, коли в неї появилася нова подруга, все змінилося. Діти всю зиму в осінніх курточках відходили, і взутті, яке тече, але букет за всі гроші світі Остап їй мав купити, бо ж треба чимось перед подругою похвалитися.

Я лежала на ліжку й чула, як грюкнули двері. Навіть очі не розплющувала, бо знала – Остап вискочив з квартири. Так само, як і знала, що Настя теж не спить, хоч і вдавала. Вона завжди так – коли їй вигідно, робить вигляд, що не чує, не бачить, не розуміє.

Минуло десь хвилин сорок, і син повернувся. Я відкрила очі рівно в той момент, коли він зайшов до кімнати, хапаючи ротом повітря, запашний букет у руці, зім’ята квитанція зі здачею в кишені.

Я вдала, що байдуже:

– Ой, синку, так рано бігав?

Остап ніби знітився, але швидко оговтався:

– Та так, мамо, треба було.

За його спиною вже стояла Настя, хазяйським поглядом оцінюючи квіти. Очі її світилися задоволенням, ніби він приніс не букет, а якусь нагороду.

Я сіла на ліжку і процідила крізь зуби:

– Це тобі?

Настя гордо взяла квіти, вдихнула аромат і кинула недбало:

– А кому ж іще?

Мене ніби холодною водою облили. Я пам’ятаю, як три роки поспіль Остап навіть не говорив мені «Зі святом». Як я одного разу натякнула, що було б приємно, якби син просто сказав добре слово, а він, ніяковіючи, відповів:

– Мам, ну Настя каже, що це свято “дивне” і що жінок потрібно балувати щодня, а не раз у рік. Його придумали, щоб на жінках гроші заробляти.

А тепер що? Тепер Настя забула про свої принципи? Тепер, коли з’явилася нова подруга, якій треба показати, що вона не гірша? Коли треба похвалитися, який у неї чоловік?

Я мовчки подивилася на дітей. Бачу – Остап у тих самих кросівках, що ще восени просив замінити, бо промокають. Настя теж у куртці, яку носить третій рік. А найгірше – онуки, які всю зиму в осінніх речах відходили, бо «та нормально, головне – не мерзнуть».

Значить, на теплий одяг дітям грошей нема, а на букет, який зів’яне за два дні, знайшлися?

Я встала, підійшла до них. Голос мій звучав рівно, але всередині все кипіло.

– Остапе, скажи мені, а чому це свято для тебе є сьогодні, а раніше його не існувало?

Син знітився, потупив погляд.

– Мам… ну… я просто…

– Просто що? Просто вона дозволила? Тобі, дорослому чоловікові, треба дозвіл, щоб сказати рідній матері добре слово?

Настя скривилася.

– Ви все не так розумієте…

– Так, напевно. Напевно, я не розумію, чому ви можете собі дозволити витрачати гроші на непотрібні речі, але економите на важливому. Я допомагаю вам – хіба ні? Живете у моїй квартирі, комуналку не платите, іноді ще й грішми підтримую. І що? Мене вітати не можна, а її – будь ласка?

Настя роздратовано скривила губи.

– Бо я його дружина!

– А я – його мати!

Остап опустив голову. Я бачила, як він метається між мною і дружиною, і від цього ставало ще гірше.

– Гаразд, не хочете мене вітати – не треба. Але знайте, що коли знову доведеться вибирати між порожнім холодильником і гарним враженням перед подругою, краще спочатку подумайте, що для вас справді важливе.

Я пішла на кухню, залишивши їх стояти посеред кімнати.

В душі вирував гнів і образа. Я зробила для сина все, що могла. Виростила, вивчила, дала дах над головою. А тепер? Він став чужим у власному домі, бо дружина йому сказала, що так треба.

Настя увійшла слідом.

– Мамо, навіщо ці сцени? Ну купив Остап квіти – що в цьому такого?

Я обернулася і подивилася їй прямо в очі.

– Того, Насте, що ви зі своїми принципами дуже вибіркові. Вчора казали одне, сьогодні – інше. Мені забороняли навіть чекати привітання, а тепер самі радієте.

Вона знизала плечима, пробурмотіла щось нерозбірливе й вийшла.

А я сиділа і думала: що далі? Якщо зараз вони можуть ось так нехтувати цінностями, то що буде потім? Коли я стану їм ще більше «зайвою»?

Чи варто далі їм допомагати? Чи варто закривати очі на їхні вибори? Чи, можливо, час поставити межі?

А ви, дорогі читачі, як вважаєте? Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело