Брязкіт зв’язки ключів, що упали на підлогу, луною рознісся по квартирі. Ольга втомлено притулилася до стіни в передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі.

Тридцять два роки, успішна кар’єра, власна квартира – життя начебто вдалось. Але щось пішло не так.

– Сонечко, ти вже вдома? – Павло визирнув із кімнати, де дивився черговий футбольний матч. – А я тут із хлопцями зібрався ввечері посидіти. Ти ж не проти?

Ольга мовчки пройшла на кухню, та увімкнула чайник. На столі залишилася брудна тарілка від сніданку – чоловік, як завжди, не прибрав за собою.

– Павло, може, вистачить уже з хлопцями сидіти? Втретє за тиждень.

– Та гаразд тобі, я ж не кожен день! – Павло підійшов ззаду, спробував обійняти. – І взагалі, чоловікові потрібне спілкування, ти ж розумієш.

– А пристойну роботу шукати чоловікові не потрібно? – Ольга відсторонилася, та відчинила холодильник. – Ти обіцяв знайти нормальну посаду ще пів року тому.

– Нині скрізь скорочення, криза. Ти ж бачиш, яка ситуація, – Павло розвів руками. – Я шукаю, чесно. Просто потрібен час.

– Час? – Ольга зачинила дверцята холодильника. – А платити за квартиру хто буде? За продукти? За твої посиденьки з друзями?

– Ми ж сім’я, у нас усе спільне. Я не розумію, чому ти постійно дорікаєш мені грошима, – Павло насупився. – Коли ми одружилися, ти сама сказала: живемо разом, усе ділимо.

– Ділимо? – Ольга різко розвернулася. – Що саме ми ділимо, Пашо? Я повністю сплатила цю квартиру ще до весілля своїми грошима. Я сплачую рахунки. Я купую продукти. А ти лишень витрачаєш!

– Ну, починається! – Павло демонстративно закотив очі. – Знову ти за своє. Я ж не винен, що в тебе зарплатня більша. І взагалі, я чоловік, голова сім’ї.

– Голова сім’ї? – Ольга дістала із сумки квитанції. – Тоді, може, поясниш, чому рахунок за комуналку зріс у два рази? Це твої друзі днями сидять тут, світло палять, воду ллють. А платити мені!

– Та що ти така дріб’язкова? – Павло махнув рукою. – Подумаєш, рахунок. У тебе є гроші.

– У мене! Не в нас, а в мене! – Ольга сіла до столу, дістала блокнот. – Порахуймо, скільки ти вніс до сімейного бюджету за останній рік?

– Я не збираюся нічого рахувати, – Павло відвернувся до вікна. – Це принизливо!

– Принизливо жити коштом дружини! – Ольга почала писати. – Минулого місяця ти заробив сім тисяч. З них, п’ять спустив на свої розваги, тисячу позичив другові.

– Не починай! – Павло стукнув кулаком по столу. – Я ж сказав – все спільне! Квартира наша спільна, гроші спільні…

– Це моя квартира, – Ольга підвела очі від блокнота. – Я купила її до нашої зустрічі. Сама заробила, сама купила!

– Так, звичайно! – Павло саркастично посміхнувся. – А я, типу, ніхто. Просто мешкаю тут. Між іншим, згідно із законом – майно подружжя…

– По закону? – Ольга встала. – Давай тоді по закону подивимось, що ти вніс у сім’ю за три роки шлюбу? Який внесок зробив?

– Я не зобов’язаний звітувати перед тобою! – Павло підвищив голос. – Годі мені дорікати! Я ж не якийсь альфонс.

– А хто ти? – Ольга схрестила руки на грудях. – Працюєш на мінімалці, грошей у хату не приносиш, тільки витрачаєш. Може хоч раз заплатиш за продукти? Чи за квартиру?

– Знаєш що? – Павло схопив куртку. – Набридло! Я до Дімона, він хоч не рахує кожну копійку.

– Звичайно, біжи! – Ольга жбурнула квитанції на стіл. – Тільки не забудь грошей попросити, бо на таксі не вистачить.

Павло грюкнув дверима так, що затремтіли шибки. Ольга повільно опустилася на стілець, провела рукою по обличчю.

Три роки тому все здавалося таким правильним – симпатичний дбайливий чоловік, гарні залицяння, романтика. Хто ж знав, що за цим фасадом ховається звичайний споживач?

Телефон завібрував – надійшло повідомлення від подруги:
– Як справи? Паша роботу знайшов?

Ольга невесело посміхнулася. Якби ж. Павло вже пів року шукає пристойну роботу, при цьому примудряючись спускати гроші на розваги з друзями. Починалося ж все інакше.

Познайомились вони у кафе – Ольга проводила зустріч із клієнтом, а Павло сидів за сусіднім столиком. Розговорились, обмінялися телефонами.

Павло гарно залицявся, дарував квіти, водив у кіно. Щоправда, вже тоді її наполохало, що всі побачення були недорогі, але Ольга списала це на скромність.

Коли почали жити разом, Павло якось непомітно переклав усі фінансові питання на Ольгу. Спочатку казав, що це тимчасово, потім почав міркувати про те, що у сім’ї все спільне. А тепер взагалі вважає квартиру своєю.

Ольга підвелася, підійшла до вікна. Надворі темніло, мрячив дрібний дощ. Десь там зараз ходить її чоловік, можливо, скаржиться друзям на меркантильну дружину. А вона сидить у квартирі, за яку платить сама, і думає, як жити далі?

Телефон знову завібрував. На цей раз дзвонила мама:

– Олю, ти як? Паша роботу знайшов?

– Ні, мамо, – Ольга притиснула слухавку плечем, збираючи зі столу брудний посуд. – Все, як і раніше.

– Доню, я ж казала… – мама тяжко зітхнула. – Пам’ятаєш, що тато завжди повторював? Жінка має бути незалежною.

– Пам’ятаю, мамо.

– А ти що робиш? Тягнеш цього… – мама затнулась, підбираючи слова. – Цього альфонса.

– Він не альфонс, мамо. Просто… – Ольга замовкла, дивлячись на квитанції. – Просто все складно.

– Що складного? – у голосі мами залунали жорсткі нотки. – Він живе у твоїй квартирі, їсть твою їжу, витрачає твої гроші, свої копійки, які заробляє, витрачає на посиденьки з друзями. А натомість що?

Ольга не відповіла. А що тут скажеш? Усе правда – живе, їсть, витрачає. І навіть не замислюється, що це неправильно. Навпаки вважає, що має повне право.

Увечері, коли Павло повернувся, явно під мухою, Ольга сиділа за ноутбуком і переглядала сімейний бюджет. Цифри складалися невтішні – за останній рік чоловік вніс до спільного бюджету, менше десятої частини доходу.

– Ти що, спеціально чекала? – Павло скинув черевики, пройшов на кухню. – Знову читатимеш нотації?

– Ні, – Ольга закрила ноутбук. – Просто переглянула витрати. Знаєш, скільки ти витратив цього місяця на розваги?

– Починається! – Павло дістав із холодильника ковбасу. – Може, вистачить уже рахувати? Ми ж сім’я, чи бухгалтерія?

– Ми сім’я, в якій одна людина тягне все на собі, а друга вважає це нормальним, – Ольга встала з-за столу.

– Слухай, скільки можна? – Павло кинув недоїдений бутерброд на стіл. – Якщо тобі так важко, продаймо квартиру, купімо іншу, більшу. Буде вже точно спільна.

Ольга завмерла на місці. Ось воно. Те, чого вона боялася почути усі ці роки.

– Он як? – Ольга повільно обернулася до чоловіка. – Пропонуєш продати мою квартиру?

– Нашу, – Павло підняв вказівний палець угору. – По закону все, що надбано в шлюбі…

– Цю квартиру я купила до шлюбу, – Ольга відсунула ноутбук. – Знаєш, я довго думала, що з тобою не так. А тепер зрозуміла.

– І що ж зі мною не так? – Павло схрестив руки на грудях.

– Все. Я подаю на розлучення.

Павло засміявся:

– Та гаразд! Знову твої фантазії. Пам’ятаю, як ти погрожувала піти, коли я машину розбив. І що? Нікуди не поділася.

– Цього разу все серйозно, – Ольга попрямувала до виходу з кухні. – Завтра йду подавати заяву.

– Та хоч зараз іди! – гукнув Павло. – Тільки зваж – квартиру навпіл поділимо!

Ольга не відповіла. Зачинила двері в спальню, дістала з шафи теку з документами. Руки тремтіли, але рішення було ухвалено.

Вранці, коли Павло ще спав на дивані, Ольга вже стояла в черзі до РАЦСу. На душі було порожньо та спокійно. Заяву ухвалили швидко, призначили дату.

Увечері Павло зустрів дружину у передпокої:

– Ну що, охолола? Я тут подумав, може тобі відпочити треба? З’їздимо кудись, розвіємося …

Ольга мовчки простягла йому копію заяви про розлучення. Павло пробіг очима по рядках, і його обличчя змінилося.

– Ти… правда подала? – Папір затремтів у його руках. – Так просто?

– Не просто. Я три роки чекала, що ти змінишся.

– І що тепер? – Павло відкинув папірець. – Думаєш, я просто так піду? Нічого не отримаєш при розділі?

– Чого саме я не отримаю, Пашо? – Ольга пройшла до кімнати, дістала теку із документами. – Ось дивись. Договір купівлі-продажу квартири. Дата – за пів року до нашого весілля.

– Ну то й що? – Павло зблід, розглядаючи папери. – Я тут три роки прожив! Вкладався!

– У що ти вкладався? – Ольга дістала ще один документ. – Ось витяг з рахунку. Усі платежі за квартиру – з моєї карти. Комуналка – теж. Може, меблі купував? Ремонт робив?

– Я… я ж продукти іноді купував! – Павло заметушився по кімнаті. – І взагалі, згідно із законом…

– За законом майно, придбане до шлюбу, поділу не підлягає, – Ольга поклала папери назад в теку. – Можеш проконсультуватись із юристом.

– Ось як? – Павло стукнув кулаком по столу. – Викидаєш мене надвір?

– Ні, Паша. Просто повертаю тобі волю. Іди, живи, як хочеш. Тільки вже власним коштом.

Павло вискочив із квартири, голосно грюкнувши дверима. Ольга підійшла до вікна – чоловік швидким кроком прямував до зупинки. Мабуть, знову до друзів, скаржитися на жадібну дружину.

Телефон задзвонив – на екрані висвітлилося ім’я подруги:
– Ну що, зробила?

– Так, – Ольга присіла на підвіконня. – Подала заяву.

– А що він?

– Спершу не повірив. Потім почав про розподіл майна говорити.

– Думає, щось йому світить? – Подруга хмикнула.

– Вже ні. Я показала документи на квартиру.

– І що далі?

– Не знаю, – Ольга провела рукою по прохолодному склу. – Але точно знаю, що не хочу більше тягти цей візок одна.

За годину двері відчинилися. На порозі стояв Павло, але вже не такий самовпевнений:

– Оль, поговорімо. Я все зрозумів, справді. Завтра почну шукати нормальну роботу.

– Пізно, Паша, – Ольга притулилася до одвірка. – Я більше не вірю твоїм обіцянкам.

– Але ж ми можемо все виправити! – Павло зробив крок уперед. – Я змінюсь, ось побачиш!

– Ні. Годі, – Ольга похитала головою. – Збирай речі, та йди.

– Куди? – Павло розгублено озирнувся. – У мене ж нічого немає.

– А мало б бути! Три роки – великий термін! Можна було і квартиру придбати, і машину. Якби працював, а не пропалював життя!

Павло опустив голову:
– Дай хоч тиждень. Знайду де жити.

– Добре, – Ольга погодилася. – Тільки зваж – ніяких друзів, ніякої гульні. Живеш тихо, а за тиждень…

– Слухай, може, поговоримо? – Павло пройшов у квартиру. – Я серйозно, я все зрозумів. Сядьмо, обговорімо. Я навіть ладен платити за квартиру.

– Чим платити? – Ольга пройшла на кухню, увімкнула чайник. – У тебе зарплати ледь на розваги вистачає.

– Я знайду кращу роботу! – Павло сів за стіл. – Дімон казав, що у них у фірмі є вакансія.

– Ти вже пів року це кажеш, – Ольга дістала кухоль. – Ти будеш?

– Буду, – Павло зітхнув. – Слухай, я справді багато сюди вклав. Ремонт робили разом…

– Вклав? – Ольга розвернулася. – Давай подивимося чеки? Шпалери я купувала, кахлі також. Майстрів я наймала. Ти тільки обіцяв допомогти, але щоразу були важливі зустрічі з друзями.

– Ну, я теж щось робив! – Павло задерся на стільці. – Лампочки міняв… і це… шафу збирав!

– Шафу збирали майстри, – Ольга поставила перед чоловіком кухоль. – Ти лише інструкцію читав, та коментував.

– А продукти? Я ж інколи купував!

– На мої гроші, – Ольга сіла навпроти. – Паша, давай на чистоту! За три роки ти не вклав у цю квартиру нічого, окрім брудного посуду у раковину.

Павло відкрив рота, але заперечити не було чого.

– Ти не розумієш… – почав він після паузи. – Я просто не міг знайти кращу роботу. Криза, скорочення…

– А ти її шукав? – Ольга сьорбнула чай. – Коли ти останній раз оновлював резюме? На співбесіди коли ходив?

Павло промовчав, дивлячись на кухоль.

– Саме так, – Ольга підвелася. – Тиждень, Паша. Потім збираєш речі, та йдеш.

– А як же мої права? Я ж тут зареєстрований!

– Це не проблема, – Ольга знизала плечима. – Або через суд вирішуватимемо це питання.

Наступного ранку Павло прокинувся рано і демонстративно почав шукати роботу. Сидів із ноутбуком, щось друкував, дзвонив. Ольга не втручалася – нехай. Все одно вже пізно.

Надвечір у двері подзвонили. На порозі стояв Дмитро, найкращий друг Павла:

– Привіт! А Паша вдома?

– Вдома, – Ольга перегородила дорогу. – Але гостей не приймає.

– Та гаразд, чого ти? – Дімон спробував протиснутись у квартиру. – Ми на п’ять хвилин!

– Ні, – Ольга не зрушила з місця. – Жодних гостей. Павло, до тебе прийшли!

Весь тиждень Павло кидався між спробами виправити ситуацію, і злістю на дружину. То демонстративно розсилав резюме, то починав скандалити про свої права на квартиру.

– Я три роки тут живу! – кричав Павло, розмахуючи руками. – Це теж рахується!

– Рахується, – спокійно відповіла Ольга. – Як борг. Можеш заплатити за оренду заднім числом.

– Яка оренда?! Я чоловік!

– Вже ні, – Ольга простягла папери. – Ось рішення суду про розлучення. Розпишись.

Павло пробіг очима документ:
– І що тепер?

– Тепер ти збираєш речі.

– А ділити нічого не будемо? – у голосі Павла промайнула надія.

– Будемо, – Ольга дістала блокнот. – Ось список твоїх боргів. П’ятдесят тисяч за ремонт машини, що ти розбив. Десять тисяч, які ти позичив у моєї мами. Двадцять тисяч за золото, яке ти в ломбард здав…

– Все, годі! – Павло махнув рукою. – Зрозумів я, зрозумів…

В останній вечір Павло сидів на кухні, дивлячись у вікно. Валіза стояв у передпокої – не дуже велика, бо речей у колишнього чоловіка виявилося не багато.

– Може, таки… – почав Павло.

– Ні, – Ольга похитала головою. – Збирайся.

Вранці Павло довго стояв у дверях, не наважуючись піти. Ольга мовчки чекала, притулившись до стіни.

– Ну, я пішов, – Павло підняв валізу. – Може, подзвониш, якщо що…

– Прощавай, Паша.

Двері зачинилися. Ольга пройшла в кімнату, сіла на диван. Дивно, але ні смутку, ні жалю не було. Тільки полегшення.

Телефон задзвонив – мама.

– Ну, як ти, доню?

– Нормально, мамо, – Ольга посміхнулася. – Навіть добре.

– Він пішов?

– Так. Зовсім.

– І куди тепер?

– До Дімона, мабуть, – Ольга знизала плечима. – Або до батьків. Не знаю, якщо чесно. Мене це більше не обходить.

– А квартиру ділити не намагався?

– Намагався, – Ольга посміхнулася. – Але швидко зрозумів, що не вийде.

У двері подзвонили. Ольга напружилася – невже повернувся? Але на порозі стояла подруга з пляшкою червоного:

– Ну що, відзначимо початок нового життя?

Ольга впустила подругу, дістала келихи. За вікном накрапав дощ, але на душі було сонячно. Три роки вона тягла на собі чоловіка – споживача, дозволяла йому жити власним коштом, вірила обіцянкам. Досить!

– За волю! – Подруга підняла келих.

– За волю, – погодилася Ольга. – І за те, щоб більше нікому не дозволяла сідати собі на шию.

Увечері надійшло повідомлення від Павла: «Може, таки спробуємо ще раз? Я змінюсь, чесно…»

Ольга видалила повідомлення, не читаючи. Досить. Тепер її будинок належить тільки їй, і ніхто більше не вирішуватиме, як їй жити, і на що витрачати зароблені гроші.

У вікно барабанив дощ, але вперше, за довгий час, Ольга почувала себе по-справжньому вдома. У своїй квартирі, без зайвих людей та зайвих зобов’язань.

Життя триває, і тепер воно буде таким, яким Ольга сама захоче його зробити.

Як вважаєте, слушний вчинок? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.